13.4. Особливості формування та функціонування світового ринку праці

Світовий ринок праці – це система відносин між державами, які виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.

Формування світового ринку праці здійснюється двома шляхами:

1) через міграцію трудових ресурсів;

2) шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого ліквідуються правові, етнічні, культурні перепони до створення “загального ринку праці”.

У структурі світового ринку праці можна виокремити два сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації та заробітної плати, а також чіткою кваліфікаційною ієрархією. До цього сегменту включають висококваліфікованих робітників з розвинених країн, нових індустріальних країн (Сінгапур, Тайвань, Китай, Індія), а також спеціалістів міжнародних організацій. Розвиток даного сегменту обумовлений стрімким розвитком сфери інформаційних послуг, технологічно містких галузей промисловості. Другий сегмент світового ринку праці складається з робочої сили з країн, що розвиваються – низькокваліфікованих робітників, нелегальних мігрантів, “екологічних” біженців.

Також на ринку праці можна виділити дрібні сегменти при класифікації робочої сили за віковими, культурними, гендерними, расовими ознаками. Такий поділ значною мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робітників.

Особливостями сучасного розвитку світового ринку праці є:

1) відставання реакції ринку праці на зміни основних макроекономічних показників розвитку світової економіки, що спричиняє кількісний та якісний дисбаланс як на окремих національних, так і на світовому ринку праці у цілому;

2) різке скорочення можливостей для звільнених працівників знайти роботу або повернутись на колишнє місце;

3) формування нової стратегії провідних компаній у трудовій сфері, основною метою якої є скорочення витрат на робочу силу шляхом скорочення тривалості робочого тижня, робочого дня, впровадження гнучких форм зайнятості на умовах строкового договору. В західноєвропейських країнах кожний восьмий робітник працює неповний робочий день;

4) підвищення вимог до якості робочої сили. За підрахунками експертів ОЕСР, у розвинених країнах щорічно обновляється 10-15% всіх робочих місць, постійно зростає сектор висококваліфікованої робочої сили – на менеджерів та висококваліфікованих робітників приходиться 50-60% всіх вакансій. В умовах світової фінансової кризи цей показник буде збільшуватись і транснаціональні корпорації розраховують на залучення висококваліфікованих працівників за умов зменшення їм заробітної плати.

У кінці 90-х рр. західними країнами була досягнута домовленість з приводу загальних контурів політики на ринку праці. Складовою цієї політики є відмова від макроекономічного стимулювання сукупного попиту на робочу силу з метою розширення зайнятості, а також скорочення робочого часу як способу зменшення безробіття. Одним із шляхів скорочення витрат на робочу силу є реформування системи пенсійного забезпечення і майже всі розвинені країни пішли саме по шляху реформування пенсійної системи. Світовим лідером за віком виходу на пенсію є Японія (табл. 13.2), що обумовлюється значною тривалістю життя (для чоловіків – 79,19 років, жінок – 85,99 років).

Таблиця 13.2

Пенсійний вік у країнах світу

№ з/п	Країна	Пенсійний вік
		чоловіки	жінки
1	2	3	4
1.	Японія	70	70
2.	Норвегія	67	67
3.	Ісландія	67	67
4.	Данія	65	65
5.	Швеція	64	64
6.	Італія	61	61
7.	Німеччина	65	65
8.	Нідерланди	65	65
9.	Фінляндія	65	65
10.	США	65	65
11.	Франція	65	64
12.	Бельгія	65	65

Закінчення табл. 13.2

1	2	3	4
13.	Швейцарія	65	60
14.	Великобританія	65	60
15.	Австрія	65	60
16.	Польща	65	60
17.	Румунія	65	60
18.	Естонія	63	60
19.	Чехія	61,8	57-60
20.	Латвія	62	62
21.	Литва	62,5	60
22.	Угорщина	62	61
23.	Росія	60	55
24.	Україна	60	55

Найбільш розповсюджений вік виходу на пенсію в країнах Західної Європи та США – 65 років. Що стосується країн Центральної та Східної Європи, то зміни у пенсійному віці внесли Польща та Румунія, частково – прибалтійські країни. Чехія більш гнучко реформувала пенсійну систему, враховуючу для пенсійного віку жінок наявність дітей і тому вік виходу на пенсію передбачається різний: для матерів трьох та більше дітей – 57 років, двох – 58, однієї – 59, для жінок, які не мають дітей – 60 років. В Україні та Росії пенсійні реформи не торкнулись поки що вікового аспекту, що можливо пов’язано з невеликою тривалістю життя людей (чоловіків у середньому – 62,5 роки, жінок – 73 –74 роки).

Встановлення таких вікових обмежень пояснюється як значними державними витратами на пенсійне забезпечення (табл. 13.3), так і значними розмірами пенсій.

Проведення пенсійної реформи дозволило багатьом країнам акумулювати більше державних коштів на виплату пенсій, тобто збільшення пенсійного віку сприяло і збільшенню державних витрат на пенсійні потреби. Так, Японія, яка лідирує за пенсійним віком, витрачає і найбільше державних коштів на пенсійне забезпечення – 15,4% ВВП, Італія – 14,8, Австрія – 14,2%. Україна витрачає 13,8% ВВП на пенсійне забезпечення, а через збільшення людей похилого віку витрати можуть скласти до 2025 року 19% ВВП. Реформування пенсійної реформи в Україні Світовий банк вбачає перш за все у підвищенні активності старших груп населення, тобто у збільшенні пенсійного віку для чоловіків до 65, для жінок – до 60 років, хоча ці заходи сприятимуть незначному зменшенню державних соціальних витрат на 0,32% ВВП.

Таблиця 13.3

Державні витрати на пенсійне забезпечення

№ п/ п	Країна	Державні витрати на пенсії, % до ВВП
1.	Японія	15,4
2.	Італія	14,8
3.	Австрія	14,2
4.	Україна	13,8
5.	Франція	13,3
6.	Швейцарія	13,1
7.	Німеччина	13,1
8.	Польща	12,7
9.	Швеція	12,5
10.	Нідерланди	12,5
11.	Греція	11,9
12.	Бельгія	11,2
13.	Фінляндія	11,2
14.	Великобританія	11,0
15.	Данія	10,9
16.	Угорщина	9,8
17.	США	9,7
18.	Іспанія	8,9
19.	Чехія	8,4
20.	Норвегія	8,0
21.	Словаччина	7,6
22.	Ісландія	7,0
23.	Литва	6,6
24.	Латвія	6,3
25.	Румунія	6,2
26.	Росія	5,9
27.	Естонія	5,9

Вирішення проблеми безробіття західні країни пов’язують з підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях найму та звільнення робочої сили.

За даними Міжнародної організації праці у 83 країнах, де проживає 70% населення світу, за останні 7 років реальна заробітна плата виросла у середньому на 1,9%, у тому числі у розвинутих країнах на 0,9%. У 2008 році реальна заробітна плата у розвинутих країнах виросла на 0,8%, у країнах, що розвиваються – на 2%. У 2009 році прогнозується зниження реальної заробітної плати у розвинених країнах на 0,5%, що пов’язано з поглибленням світової фінансової кризи. У той же час у країнах, що розвиваються темп приросту реальної заробітної плати становитиме 1,1%.