2.4. Міграція робочої сили як специфічна риса міжнародних економічних відносин стародавніх держав

Міграція робочої сили є однією з характерних рис міжнародних економічних відносин давнини. Вона виступала, насамперед, у формі насильницького переселення висококваліфікованих ремісників, які майстерно володіли технологією виробництва дефіцитних та рідкісних товарів і виробів. Пізніше міграція робочої сили здійснювалась в основному через необхідність або доцільність пошуку більш сприятливих економічних, культурних умов життя працездатного населення.

Як своєрідну міграцію, можна розглядати і работоргівлю, яка виконувала важливу функцію античної економіки періоду класичного рабства – відтворення безпосередніх виробників. Найбільших масштабів торгівля рабами досягає в Стародавньому Римі. Міжнародним центром работоргівлі стародавнього світу став острів Делос, де щоденно продавались десятки тисяч рабів. Про значущість та масовість работоргівлі свідчить історичний факт захвату Делосу військами понтійського царя Мітрідата, під час якого було знищено близько 20 тисяч римських громадян – торгових представників та посередників у торгівлі рабами. Також крупними ринками рабів були острови Хіос, Ефес, Самос.

У цілому рівень розвитку зовнішньоекономічних відносин у стародавньому світі характеризується високим рівнем організації зовнішньоторговельної діяльності, розвинутою товарною структурою.

Таким чином, ще у стародавні часи почали формуватись та отримали розвиток різні форми міжнародних економічних відносин. Сутність конкретних економічних відносин різних епох визначається цілковито всією системою продуктивних сил та виробничих відносин. Товарне виробництво не стало загальною формою економічного розвитку стародавніх держав через низький рівень розвитку продуктивних сил, велику значущість владних відносин та спонукання в організації економічного життя стародавнього суспільства.

Контрольні запитання

1. Які особливості формаційного та цивілізаційного підходів щодо визначення історичного підґрунтя розвитку міжнародних економічних відносин?

2. У чому полягають особливості міжобщинних відносин за доби палеоліту?

3. Які причини кризи привласнюючого господарства за доби мезоліту?

4. Що становить “неолітична революція і які її наслідки?

5. Як відбувався обмін за доби бронзового віку?

6. Визначте товарну структуру міжнародної торгівлі стародавніх держав.

7. У яких формах здійснювалися зовнішньоторговельні зв’язки стародавнього суспільства?

8. Як формувалися грошові відносини стародавніх держав?

9. Який характер мала міграція робочої сили у первісній суспільно-економічній формації?

Тема 3. Міжнародні економічні відносини доби середньовіччя та в період первісного нагромадження капіталу

3.1. Феодалізм як суспільно-економічна формація

Феодалізм як суспільно-економічна формація прийшов на зміну рабовласницькому ладу як нова більш висока ступінь розвитку суспільства в результаті конфлікту продуктивних сил та виробничих відносин. Феодальне суспільство у своєму розвитку пройшло три основні етапи – раннього (V – X ст.), середнього (розвинутого) (XI – XV ст.) та пізнього феодалізму (XV – XVII ст.), кожний з яких мав свої соціально-економічні, політичні, культурні особливості.

Перехід до феодалізму в різних країнах світу здійснювався протягом досить тривалого часу. Раніше за все феодальні відносини почали розвиватись у Китаї. В Індії, Середній Азії, Північній Америці та Європі перехід до феодальних відносин здійснювався протягом чотирьох – п’яти століть – з ІІІ до VII століття н. е. Тому саме цей період вважається початком феодальної ери у всесвітньому масштабі. Основними рисами феодального економічного базису є:

1) панування натурального господарства;

2) поєднання крупного землеволодіння феодалів з малим селянським землекористуванням;

3) особиста залежність селян від феодалів;

4) вкрай низький технологічний рівень виробництва.

Специфічними соціально-політичними рисами феодального суспільства були:

1) становий характер суспільства (1-й стан – дворяни; 2-й стан – духовенство; 3-й стан – городяни, торговці, фінансисти, вільні селяни);

2) ієрархічна структура панівного класу феодалів (вищий рівень – монарх, імператор, король, цар, великий князь; 1-й рівень – герцог, граф, лорд, боярин, вища церковна ієрархія; 2-й рівень – барон, маркіз, віконт, окольничий, середня церковна ієрархія; 3-й рівень – лицар, шевальє, дворянин);

3) широкий розвиток корпоративних організацій (лицарські ордени, чернецькі ордени, купецькі гільдії, цехи, гільдії юристів, лікарів, земляцтва, братства);

4) панування релігійного світогляду, особлива роль церкви в житті феодального суспільства.

Натуральний характер виробництва та його вкрай низька товарність в період раннього феодалізму перешкоджали розвитку продуктивних сил. Про певний прогрес у розвитку продуктивних сил може свідчити виникнення у сільському господарстві більш досконалих систем землеробства, розвиток та вдосконалення таких сільськогосподарських галузей, як шовківництво, виноробство, бджільництво, маслопереробка. Основною формою експлуатації селян феодалами була феодальна рента, економічне відбиття власності феодала на землю та неповної власності на кріпака. Історично існувало три її основних види:

1) трудова рента (панщина);

2) рента продуктами (натуральний оброк);

3) грошова рента (грошовий оброк).

В епоху раннього феодалізму переважала панщина, середнього – натуральний оброк, пізнього – грошовий оброк.

Становлення та розвиток феодалізму в європейських країнах та країнах Сходу має свої особливості. Тому доцільно більш детально дослідити розвиток феодальних відносин у Франції, Англії, Німеччині, Росії та Китаї.

Класичною країною феодалізму вважається Франція, в якій вже у V столітті сформувалась рання феодальна держава. В IX–XI ст. натуральне господарство Франції сприяло зміцненню позицій окремих заможних феодалів (сеньйорів), володіння яких стають окремими державами та незалежними від королівської влади. В цей період розширюються привілеї знаті (власні загони воїнів, збір податків з населення, суд та розправи). Сеньйорія стає у Франції в IX–XI ст. основною ланкою господарського ладу. В XI–XIII ст. поступово зникає економічна та політична відокремленість областей, створюються умови для зміцнення королівської влади, для об’єднання країни в феодальну державу. Монопольна власність феодалів на землю стає майже безмежною. Встановлюється принцип “немає землі без сеньйора”: існування вільного селянського землеволодіння виключалось. Найбільш розповсюдженою формою залежності був серваж: селяни (серви) були юридично безправні та платили поміщику посівний оброк, який складав 1/4 врожаю, та 1/10 врожаю віддавали церкві (церковна десятина). Значне поширення отримав баналітит – монопольне володіння дворян господарськими об’єктами з переробки сільськогосподарських продуктів. Серви не мали права без дозволу феодала переробляти сільськогосподарську сировину, продавати врожай без сплати частини продукції феодалу. В XIV–XV ст. феодали почали масово переводити селян на продуктовий та грошовий оброк, а в XVI ст. феодальне сільське господарство Франції почало занепадати, що сприяло формуванню передумов до зміни суспільно-економічної формації.

В Англії феодальні відносини почали формуватись у VII ст., основні форми яких були запозичені у французького феодалізму. В XIII ст. англійські барони, які як і французькі дворяни, були політично та економічно вільними, почали відкрито виступати проти королівської влади і в 1235 році в Англії сформовано парламент. У цей же період інтенсивно розвиваються мануфактури з виробництва вовни, а в подальшому і сукна – основного експортного товару. В результаті війни Червоної та Білої Троянд (1445 – 1485 рр.) англійська феодальна знать фактично сама себе знищила, на зміну їй прийшли лицарі – “джентрі”. В XVII ст. завдяки Московській та Ост-Індській торговельній кампанії Англія перетворилась на колоніальну державу. Саме грабіж колоній, піратство на фоні регресу розвитку феодального суспільства сприяли переходу до епохи первісного нагромадження капіталу.

Перехід до феодалізму в Німеччині був досить тривалим та нерівномірним у регіональному аспекті: на півдні та сході він був більш інтенсивним, що сприяло роздробленості єдиного економічного простору на три відокремлені частини в XIII–XIV ст. – північно-захід (мілкопомісне дворянство, селяни – орендатори), схід (мілкопомісне дворянство, селяни – кріпаки), південь та південно-захід (крупне вотчинне господарство). Ця роздробленість, а також активізація зовнішньоторговельних операцій привели до територіальної та політичної роздробленості Німеччини – на її території було створено 297 самостійних держав з населенням у 30 млн чоловік. У цей же період у країні почалась Селянська війна – перша буржуазна революція, яка сприяла подальшому занепаду феодального суспільства.

Формування Російської феодальної держави мало свої специфічні риси, виникнення яких обумовлено особливостями історичного та культурного розвитку. Згідно з археологічними пам’ятками, у VIII–IX ст. у східних слов’ян вже існували територіальні князівства – “землі”, найбільш могутніми серед яких були Київське та Новгородське. Наприкінці IX ст. вони об’єднались під владою Києва у феодальну державу – Київську Русь. Більшість населення складалось з вільних селян – общинників – смердів, які платили київському князю оброк у натуральному або грошовому виразі. Однак перші київські князі зосередили в своїх руках великий земельний фонд, що привело до обмеження свободи селян та перетворення державної повинності у феодальну ренту. Основною формою феодальної власності була вотчина – повне спадкове володіння. Одночасно почала розвиватись і умовна форма землеволодіння – маєток – не відчужувана ділянка землі разом з селянами, яку князь надавав військовим за умови несення ними служби. Панівними формами феодальної ренти були натуральний оброк, панщина та грошова рента. Одним з перших правових документів, який визначав привілеї феодалів, становище залежних від них селян, положення про захист феодальної власності була “Руська правда”. В Київській Русі за порушення кордону феодалів винуватця разом із сім’єю перетворювали у кріпаків. Кріпаками (рабами) також ставали розорені смерди, смерди-боржники (рядовичі). Розвиток ремісницького виробництва сприяв швидкому розвитку міст та збільшенню їх кількості. В IX–X ст. на Русі було 24 міста, в XI ст. – 88, а в XII ст. – 135. Головним містом був Київ, в якому нараховувалось 8 ринків, кожний з яких мав спеціалізацію з продажу певних видів товарів. Прогрес у сільському господарстві, обумовлений переходом до рільництва, сепаратизм феодалів, занепад торгівлі сприяли розпаду Київської Русі з XII до другої половини XV сторіччя та виникнення самостійних князівств – Київського, Смоленського, Галицько-Волинського, Переяславського, Чернігівського, Володимиро-Суздальського, Полоцько-Мінського, Турово-Пінського, Новгородського, Муромського, Псковського, Рязанського, які поділялись на численні наділи. Історики вважають, що саме феодальна роздробленість не дала можливості одержати перемогу над татаро-монгольським нашестям та стало причиною економічного регресу держави. У XV ст. почалось об’єднання більшості руських земель у централізовану державу з центром у Москві. В централізованій Російській державі зміцнюється кріпосне право та найпоширенішим видом землеволодіння стає дворянський маєток. У цей же період у більшості руських міст починає інтенсивно розвиватись ремісництво, у XVII ст. створюються перші ману фактури, виробництво в яких основується на кріпосній праці. Завдяки цьому формується внутрішньорегіональна спеціалізація: Заонеж’є, Великий Устюг перетворюються в центри з виробництва заліза, Тула стає головним центром зброярства, в Ярославлі, Нижньому Новгороді, Ржеві, Пскові, Смоленську зосереджується обробка льону, виробництво полотна, в Ярославлі та Казані розвивається шкіряне виробництво. Розвиток промислового виробництва відзначив перехід до епохи первісного накопичення капіталу.

У Китаї перехід від азіатського способу виробництва до феодального суспільства здійснювався протягом десяти століть – з I тисячоліття до н. е. до VII століття. В цей період формується станова структура китайського суспільства: знатні – “добрі люди”, селяни, раби. Феодалам надавались державні наділи, довічні дарчі, селянам – довічне користування з прикріпленням до землі. У VII столітті система державних наділів була ліквідована і панівною формою господарства стає маєток. Період з VIII до XVII ст. у Китаї характеризується зростанням приватної власності феодалів, існуванням двох категорій селянських господарств – державних (вільних, які платили податок-ренту) та “гостьових” (розорених, без землі, без знарядь праці), зростанням чисельності розорених селян та селянських повстань. Поява цехів ремісників, перехід від локальної до зовнішньої торгівлі сприяли трансформації китайського суспільства та стало початком промислового перевороту наприкінці XVIII ст.