Прямі іноземні інвестиції з України в економіку країн світу

Країни	2006 рік		2007 рік
	Обсяги ПІІ, млн дол.	Частка, %	Обсяги ПІІ, млн дол.	Частка, %
Кіпр	4,4	2,0	5825,5	94,0
Росія	93,2	42,1	148,6	2,4
Латвія	3,5	1,6	30,7	0,5
Польща	24,2	10,9	30,1	0,5
Грузія	2,9	1,3	28	0,5
Молдова	-	-	26,7	0,4
Панама	18,9	8,6	18,9	0,3
Іспанія	13,8	6,2	13,8	0,2
Великобританія	13,9	6,3	13,8	0,2
Вірменія	-	-	12,8	0,2
Віргінські острови	-	-	10,9	0,2
США	5,7	2,6	5,9	0,1
Швейцарія	4,3	1,9	4,6	0,1
Литва	-	-	4,0	0,1
В’єтнам	15,9	7,2	3,9	0,1
Інші країни	20,4	9,3	17,9	0,2
Усього	221,5	100	6196,1	100

Аналіз якісної структури імпорту ПІІ дозволив виокремити наступні групи іноземних інвесторів:

1) приватні інвестори – підприємці (приблизно 15 % загального обсягу інвестицій), які у своїх інтересах використовують певні прорахунки у правовій системі, а в якості об’єктів інвестування перевагу віддають малим та середнім фірмам, діяльність яких легко контролювати. Близько 80% інвестицій складають обладнання, технології, тобто інвестиції в матеріально-речовій, а не грошовій формі;

2) інвестори з числа представників української діаспори та компанії, які інвестують незаконно вивезений раніше та легалізований за кордоном капітал. Для цих інвесторів характерні вкладення у високорентабельні, швидкоокупні проекти, а інвестиційні ризики для них значно нижчі через наявність ділових та родинних контактів;

3) інституційні інвестори (фінансові посередники) залучають капітал переважно через механізм портфельного інвестування.

Слід зазначити, що розглянуті групи інвесторів не вкладають капітал у фондомісткі підприємства, які знаходяться у найбільш скрутному фінансовому становищі та потребують організаційної та технологічної модернізації. Для таких підприємств найбільш ефективним джерелом залучення капіталу могли б стати портфельні інвестиції, але на сьогоднішній день ця форма інвестування в Україні не отримала достатнього розвитку через нерозвиненість вітчизняного фондового ринку. Державним агентством з інвестицій та інновацій була розроблена програма з реформування фондового ринку, яка передбачала об’єднання українських фондових бірж, створення єдиного центрального депозитарію на базі Національного депозитарію України та розрахунково-клірингової палати, нових фінансових інститутів – венчурного інвестиційного фонду, інноваційно-інвестиційного банку, фінансових установ муніципального значення. За оцінками розробників, у результаті реалізації програми вже до 2012 року на фондових біржах буде укладатись 50% угод з цінними паперами (на сьогодні – 5%), при цьому річний обсяг біржових торгів перевищить 200 млрд дол. (в 2007 році –7,3 млрд дол. ). Капіталізація вітчизняного ринку цінних паперів могла б досягти 70% ВВП, а основними його суб’єктами стали б вітчизняні інвестори – інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди. Крім цього, планувалось розробити законопроект, відповідно до якого мінімум 10% акцій приватизованих підприємств повинні продаватись на фондовій біржі. На реалізацію цієї програми необхідно майже 2 млрд дол. Протягом 5 років планувалось витратити 1,85 млрд дол., з них 1,47 млрд дол. – кошти державного бюджету. Але уряд відмінив рішення про її реалізацію через відсутність бюджетних коштів.

Таким чином, головними перешкодами для активізації процесів іноземного інвестування в Україні є:

1) політична нестабільність та нестабільність влади;

2) корупція;

3) неефективне податкове регулювання;

4) неадекватна інфраструктура;

5) дефіцит кваліфікованих кадрів.

Основні вимоги іноземних інвесторів до вітчизняного уряду пролягають у прозорості, простоті та прогнозуванні інвестиційної діяльності. Саме ці три умови, як свідчить світовий досвід, є основними для ефективного ведення бізнесу, стабілізації правового поля та управління.