16.4. Сучасні інтеграційні угрупування країн

Сучасний розвиток світової економіки характеризується протистоянням двох основних тенденцій – глобалізації та регіоналізації. Створення регіональних об’єднань передбачає уніфікацію принципів, методів та інструментів зовнішньоекономічного співробітництва та механізмів його регулювання шляхом підписання преференційних угод, угод про створення зон вільної торгівлі, митних союзів, спільних ринків та економічних союзів, або ж формування наднаціональних органів управління. Регіоналізація сприяє забезпеченню вільного міждержавного руху товарів, послуг та факторів виробництва відповідно до потреб та можливостей регіонального ринку та перешкоджає проникненню нових суб’єктів господарювання. На певному етапі розвитку регіональних об’єднань змінюється характер та пріоритети регіональних відносин – виникає необхідність у трансграничній взаємодії з іншими суб’єктами світового господарства для забезпечення сталого розвитку окремого регіону. Регіональне співробітництво трансформується у субрегіональне, а згодом – у глобальне. Однак сучасні реалії світової економіки свідчать про недостатній часовий період його формування, що і стало однією з причин світової кризи. Отже, завдяки існуючій системі пріоритетного розвитку регіоналізація є гальмуючим чинником глобалізації. Ця теза знайшла підтримку у роботах таких вчених, як Дж. Бхагваті, П. Кіта, Р. Де Вільєрса. У свої книзі “Термиты в торговой системе: как преференциальные торговые соглашения подтачивают многостороннюю торговлю” Дж. Бхагваті стверджує, що регіональні торговельні угоди створюють преференційні режими всередині регіональних об’єднань та перешкоджають розвитку міжрегіональної торгівлі [53]. П. Кіт та Р. Де Вільєрс обґрунтовують думку про незавершеність етапу глобалізації, який може при зневіренні у ній міжнародного суспільства повернутись до регіоналізації [57].

Розвиток регіоналізації супроводжується посиленням білатералізму, тобто укладання двосторонніх торговельних угод між країнами. На теперішній час у світі діють близько 200 двосторонніх преференційних угод, при чому характерним є зміна їх регіонального характеру на субрегіональний. Також набуло значного поширення укладання угод між окремими країнами та інтеграційними угрупуваннями, між інтеграційними угрупуваннями. Новим видом преференційних угод є трьох- та чотирьохсторонні торговельні угоди - “Агадир” (Йорданія – Туніс-Єгипет-Марокко), “Група 3” (Мексика-Колумбія-Венесуела), “Транстихоокеанське економічне партнерство” (Чилі – Сінгапур – Бруней – Нова Зеландія). Лідерами за кількістю укладених преференційних угод є країни Європейського Союзу – 22 угоди, країни Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАСТ) – 17, Чилі -15, Молдова – 13, Туреччина -13, Росія – 11, США – 11, Сінгапур – 11, Мексика – 10, Ізраїль – 9 [32, С. 41]. Особливостями сучасних преференційних угод є:

- набуття ними певних рис спільного ринку, так як в них часто містяться положення про лібералізацію інвестиційних режимів, міграції робочої сили;

- набуття певних рис економічного союзу у частині зобов’язань по виконанню законодавства у сфері охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я, прав інтелектуальної власності;

- набуття певних рис політичного союзу стосовно виконання зобов’язань по дотриманню прав людини.

Отже, сучасні преференційні угоди акумулюють певні риси спільного ринку, економічного та політичного союзу, що і обумовлює їх значне поширення у сучасних міжнародних економічних відносинах.

Точно визначити, на якому рівні розвитку дійсно знаходиться те чи інше інтеграційне об’єднання дуже важко через відсутність як достатньо зіставленої інформації, так і через значні відмінності між проголошеними цілями і реальними досягненнями. Нерідко інтеграційне угрупування, яке вважається юридично економічним союзом, фактично знаходиться лише на ранніх етапах інтеграції. Класифікація основних діючих інтеграційних об’єднань за виявленими кінцевими цілями показує, що у сучасній світовій економіці існує значна кількість інтеграційних угрупувань, які знаходяться на різних етапах інтеграційного розвитку.

Найбільш розвинутою моделлю економічної інтеграції у сучасній світовій економіці є Європейський союз. У 1948 році 16 країнами Західної Європи була створена Організація європейського економічного співробітництва, цілями якої були об’єднання економічного потенціалу, лібералізація торговельних відносин, стабілізація валют.

Розвиток європейської інтеграції є тривалим історичним процесом трансформації рівнів міжнародним економічної інтеграції, який можна поділити на декілька етапів:

1) на першому етапі у 1951 році за Паризьким договором було створене Європейське об’єднання вугілля і сталі за участю Франції, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Італії, Нідерландів з метою сприяння економічному зближенню країн шляхом створення єдиного ринку вугілля і сталі. На цьому етапі реалізовано наступні заходи: у 1953 р. скасовано митні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, сталлю, а в 1954 р. – на спеціальні сталі; в 1980 р. введено контингентування виробництва; 1985 р. – скасовано державні субсидії сталеливарній промисловості;

2) на другому етапі у 1957 р. відповідно до Римського договору було створено Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії за участю Франції, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Італії, Нідерландів. При цьому цілями Європейського економічного співтовариства є забезпечення збалансованого розвитку країн-учасниць, а метою Європейського співтовариства з атомної енергії є розвиток ядерної енергетики в країнах-учасницях;

3) на третьому етапі у 1967 р. шляхом об’єднання Європейського об’єднання вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства і Європейського співтовариства з атомної енергії було створено Європейське співтовариство (ЄС), до складу якого ввійшли Франція, ФРН, Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, з 1973р. – Данія, Великобританія, Ірландія, з 1981р. – Греція, 1986р. – Іспанія, Португалія. Цілями ЄС були створення єдиного європейського економічного простору шляхом поступового злиття національних економік і розвитку спільних інститутів: Ради ЄС (законодавчого органу), Комісії Європейських Співтовариств (виконавчого органу), Європейського Парламенту (контролюючого органу), Суду ЄС (вищого судового органу), Європейської Ради (ради голів держав і урядів), Європейського політичного співробітництва (наради міністрів закордонних справ), Економічної і соціальної ради (консультативного органу), Контрольної палати ЄС (контролюючого фінансового органу);

4) на четвертому етапі на основі Маастрихтського договору у 1993 році було створено Європейський Союз, до складу якого ввійшли 15 країн – Німеччина, Франція, Великобританія, Данія, Іспанія, Італія, Португалія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Австрія, Фінляндія, Ірландія, Греція, Швеція.

Основними цілями Європейського Союзу є:

- закріплення результатів, досягнутих на попередніх етапах європейської інтеграції;

- підвищення ефективності механізмів і органів Європейського співробітництва;

- сприяння збалансованому, усталеному розвитку економіки і соціальної сфери в країнах-учасницях в умовах ліквідації внутрішніх кордонів між ними і поглибленню економічного і валютного союзу;

- підвищення ролі ЄС на міжнародній арені шляхом проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки;

- посилення захисту прав і інтересів громадян країн-учасниць [16].

Поглиблення економічного і валютного союзу сприяло створенню у 1999 році Європейського валютного союзу (ЄВС) та введення єдиної валюти – євро. Членство в ЄВС передбачає відповідність економічної політики країн критеріїв, розробленим у рамках Маастрихтської угоди:

- стабільність цін – середній рівень інфляції має бути не вище 1,5% середнього значення трьох країн співтовариства, де зафіксоване мінімальне зростання цін;

- збалансованість процентних ставок – середній рівень річних процентних ставок не повинен перевищувати 20% від рівня в країнах з кращими показниками;

- бездефіцитність бюджету – дефіцит бюджету повинен становити до 3% сукупного національного продукту;

- рівень державного боргу повинен становити до 60% сукупного національного продукту;

- національна валюта не повинна бути девальвована протягом останніх двох років і повинна відповідати нормам ЄС.

З 15 країн ЄС до ЄВС не ввійшли Великобританія (зайняла позицію стороннього спостерігача), Швеція, Данія і Греція як країни, які не виконали умови Маастрихтської угоди.

З 2004 року до ЄС приєднались 10 країн Центральної та Східної Європи – Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва, Мальта, а з 2007 року – Болгарія і Румунія.

Слід зазначити, що регіональна політика європейських країн спрямована на поглиблення інтеграційних процесів в регіоні. З метою подальшого розвитку у 2000 – 2006 рр. країнами ЄС було реалізовано наступні регіональні ініціативи:

- INTERREG – прикордонне, транскордонне і міжре­гіональне співробітництво, покликане стимулювати гар­монійний, збалансований і сталий розвиток на всій терито­рії Союзу;

- URBAN – економічне і соціальне відродження міст, а також приміських зон, які опинилися в кризовому стано­вищі, з метою створення умов для сталого розвитку міст;

- LEADER – розвиток сільськогосподарських терито­рій;

- EQUAL – транснаціональне співробітництво в роз­робці нових засобів боротьби з усіма формами дискриміна­ції на ринку праці.

Однак посилення процесів глобалізації обумовило необхідність перегляду політики взаємодії країн у середині інтеграційного угрупування. Основними причинами трансформації регіональної політи­ки західноєвропейських країн є:

- різний рівень соціально-економічного розвитку регіонів, що зумовив формування взаємодії всередині ЄС по типу “центр – периферія” з орієнтацією субсидування на розвиток відсталих регіонів, та відмова країн-лідерів від постійного донорства відносно нових країн-членів;

- необхідність у координації регіональної політики окремих країн ЄС та загальної регіональної політики;

- високий рівень безробіття в регіонах ЄС (Польща, Іспанія, Словаччина, Франція, Німеччина, Румунія), що викликає необхідність зосередження уваги на регіональних відмінностях у показниках економічного зростання і продуктивності;

- значні обсяги фінансування з консолідованого бюджету на адаптацію перед та після вступу країн до ЄС через його розширення за останні 5 років;

- скорочення обсягів субсидування сільського господарства.

Цілями сучасної політики країн ЄС є конвергенція регіонів, забезпечення регіональної конкурентоспроможності та зайнятості, європейська територіальна кооперація. Дана політика базується на наступних принципах:

- пріоритетний розвиток слаборозвинутих регіонів країн-членів і відповідна концентрація ресурсів консолі­дованого фонду на відсталих територіях;

- координація дій Комісією Євросоюзу, національними урядами країн-членів Союзу, місцевими органами влади;

- формування регіональних програм на регіональному рівні;

- спрямованість регіональної допомоги відповідно до ефективності реалізації регіональних програм;

- поглиблення взаємодії між регіональними та галузевими інститутами з метою розробки та реалізації ефективних регіональних програм;

- узгодження регіональної політики ЄС з соціальною політикою кожної із країн-членів ЄС.

Органами управління регіональ­ним розвитком на наступні 7 років є Європейський фонд регіонального ро­звитку, Європейський соціальний фонд, Фонд згуртування.

Відповідності до визначених цілей країнами ЄС було прийнято рішення про розподіл коштів на реалізацію нової регіональної політики (табл. 16.1).

Як видно з табл. 16.1, нова регіональна політика ЄС має чітко диференційований характер відповідно до рівня соціально-економічного розвитку країн та особливостей їх національних та регіональних політик. Тому до різних цільових груп відносяться різні регіони європейських країн. Так, країнами-реципієнтами, що потребують підтримки за метою “конвергенція” є :

- нові члени ЄС у розрізі їх регіонального розвитку за ступенем депресивності регіонів – всі регіони Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словенії, сім регіонів Чехії, шість регіонів Угорщини, три регіони Словаччини; депресивними є регіони з показником до 75% ВВП на душу населення від середнього показника по 15 країнам ЄС, ВНД до 90% від середнього по 15 країнам ЄС;

- старі члени ЄС – 7 регіонів Німеччини, 9 регіонів Греції, 4 регіони Іспанії, 4 регіони Франції, 4 регіони Італії, 4 регіони Португалії, 3 регіони Великобританії.

Таблиця 16.1