9.4. Економіка країн Азії та Африки

За класифікацією ООН до країн Східної та Південно-Східної Азії відносять: Бруней, В’єтнам, Камбоджу, Лаос, Малайзію, Таїланд, М’янму, Сінгапур, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Важливими складовими стратегії розвитку цих країн є структурна політика, під якою розуміють систему державних заходів щодо цілеспрямованої зміни пропорцій відтворення та забезпечення збалансованого розвитку. В її рамках вирішувались наступні задачі:

1) доцільність розвитку окремих галузей та виробництв, що сприяло неухильному зростанню промислового виробництва, особливо обробних галузей, які орієнтовані на наукомістку експортну продукцію;

2) послідовність здійснення структурних перетворень, метою яких була індустріалізація промислового виробництва та модернізація сільського господарства. В процесі прискореної індустріалізації уряди цих держав з використанням адміністративних та економічних заходів намагались підтримувати норму накопичення на рівні 35-40% ВВП, що обмежувало збільшення обсягів споживання та у кінцевому результаті привело до “переінвестування” капіталу;

3) орієнтація економічної політики країн регіону на експортну спеціалізацію та імпортозаміщення.

Імпортозаміщення було неминучою експериментальною стадією структурної перебудови азіатських країн, необхідність якої полягала у прагненні надати допомогу приватному бізнесу у конкурентній боротьбі з іноземними фірмами та подолати дефіцит платіжних балансів. Процес імпортозаміщення здійснювався за однією схемою: спочатку імпорт заміщувався у тих галузях виробництва продуктів споживання (харчовій, текстильній тощо), а пізніше – у галузях, які виробляли продукцію виробничого призначення (хімічна, металургійна, машинобудівна тощо);

4) контроль над затратами та результатами;

5) формування довгострокової стратегії економічного розвитку, яка передбачає переорієнтацію трудомістких виробництв на капіталомісткі, а потім – на наукомісткі.

Реалізація азіатськими країнами цих задач сприяла швидкому їх розвитку в середині 90-х років, завдяки чому такі країни як Філіппіни, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Таїланд, Індонезія отримали назву “азіатські тигри”. Однак стрімке економічне зростання призвело до такого ж стрімкого економічного спаду і в 1996-1997 рр. в азіатських країнах почалася економічна криза. Причинами кризи були активне використання запозичених коштів, нераціональне вкладення великих обсягів іноземних інвестицій переважно у розвиток туристичного бізнесу, що неминуче призвело до дефіциту платіжних балансів країн. В Індонезії, Філіппінах і Таїланді скоротились обсяги золотовалютних резервів, виникли проблеми жорсткої економії валюти.

Основними заходами щодо подолання кризи в азіатських країнах є:

1) оздоровлення банківської системи (в Індонезії);

2) посилення валютного регулювання шляхом впровадження фіксованого курсу національної валюти відносно долару (в Малайзії);

3) створення благоприємного інвестиційного клімату для залучення іноземних інвестицій (в Таїланді);

4) залучення фінансової допомоги МВФ (в Таїланді);

5) збільшення інвестицій у людський капітал (в Тайвані, Південній Кореї, Сінгапурі та Малайзії);

6) збільшення витрат на наукові розробки з метою переорієнтації виробництва (в Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії).

Економічна криза показала, що в азіатських країнах, незважаючи на значні соціально-економічні успіхи, не сформована самодостатня індустріальна економіка.

Загальна динаміка економічних показників цих країн після кризи наведена в табл. 9.2 [17].

Таблиця 9.2