17.4. Державне регулювання міжнародної торгівлі послугами

Інструменти торговельної політики, які використовуються для регулювання торгівлі послугами практично ідентичні інструментам регулювання торгівлі товарами, що обумовлюється тісним зв’язком між міжнародною торгівлею товарами та міжнародною торгівлею послугами. Не зважаючи на те, що послуга є товаром особливого роду, в багатьох випадках вона супроводжує товар, підвищуючи його техніко-економічні характеристики. Відмінності між міжнародною торгівлею товарами та міжнародною торгівлею послугами полягають у тому, що торгівля деякими послугами пов’язана не з рухом товарів, а з рухом капіталів.

Тому інструменти торговельної політики обмеження або заборони діяльності іноземних фірм на національному ринку послуг є заходами регулювання доступу на ринок, які у більшості випадків реалізуються у формі кількісних обмежень та включають:

- обмеження на торгівлю послугами (закріплення страхових послуг імпортних вантажів тільки за національними компаніями, процедури сертифікації та стандартизації імпортованих вантажів тільки національними органами стандартизації та сертифікації);

- введення кількісних квот на імпорт іноземних послуг для забезпечення збалансованості попиту та пропозиції на внутрішньому ринку;

- обмеження на створення на внутрішньому ринку філій іноземних компаній з метою захисту національних суб’єктів господарювання;

- обмеження на переміщення виробників послуг, яке зазвичай приймає форму державного ліцензування імпорту робочої сили;

- обмеження на переміщення споживачів послуг.

Заходи з лібералізації міжнародної торгівлі послугами розробляються та запроваджуються на основі двосторонніх угод між країнами, або з ініціативи міжнародних економічних організацій (СОТ).

17.5. Особливості зовнішньоекономічної політики України

Узагальнення тенденцій та основних інструментів державної регулятивної політики у розвинених країнах дозволяє виявити як недоліки, так і окреслити головні напрями змін та активізації державного регулювання експортної діяльності в Україні.

Розвиток міжнародного економічного життя у його геоекономічному напрямку, помножений на допущені у 90-х роках власні помилки і прорахунки у внутрішній економічній політиці, призвели до структурної деформації економіки України на користь капітало-, енерго-, трудомістких та екологічно брудних виробництв і до закріплення її сировинної і низькотехнологічної спеціалізації в міжнародному поділі праці. Конкурентні можливості цих галузей, і насамперед металургійної і хімічної, що базуються на відносній дешевизні робочої сили і наявності власних сировинних складових, перетворили їх по суті у головну зв`язувальну ланку економіки України з зовнішнім світом, а отже, і у головного донора валютних надходжень у країну.

Реструктуризація економіки України саме за таким сценарієм стимулювалась й іноземними інвесторами, які вважали за краще вкладати гроші насамперед у експорто-орієнтовані сировинні та екологічно брудні виробництва, а також рекомендаціями міжнародних радників і організацій, які пов'язали економічне зростання України головним чином з розвитком її експортного потенціалу, зрозуміло вище названих галузей.

Закріпленню експортної орієнтації цих галузей і їх “розбуханню” певною мірою сприяла і політика пригнічення легальних заощаджень і накопичень, при якій залучення капіталу із-за кордону ставало, по суті, єдиною умовою і чинником розвитку експортного сектору. Однак значна частка іноземних інвестицій, як відомо, носить зв’язаний характер, тобто передбачає у наступному імпорт обладнання і тягне за собою для інших галузей і, перш за все, машинобудування, втрати і у результаті підсилює дистанціювання “валютних” галузей економіки від галузей, які працюють головним чином на внутрішній ринок.

Сучасна експортна політика України з теоретичної точки зору є виваженою, логічною та цілеспрямованою, бо передбачає:

- забезпечення сприятливих умов виходу країни на світовий ринок;

- реалізацію на світовому ринку товарів, у виробництві яких країна має порівняльні переваги;

- підтримку національних експортерів;

- стимулювання конкуренції національних виробників з закордонними;

- підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення експорту [33].

Особливо важливий акцент зроблено на створенні технологічно пов’язаних, конкурентоспроможних виробництв, здатних нарощувати товарний експорт, тобто реалізації таких пріоритетів:

- орієнтація на експорт високоякісного прокату, металомісткої продукції, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;

- розвиток експортної спеціалізації за окремими видами сільськогосподарської продукції, переробної та харчової промисловості;

- розвиток спеціалізованого, зорієнтованого на міжнародні ринки комплексу виробництв ракетної та авіаційної техніки;

- формування нового наукоємного комплексу на базі виробництв, що безпосередньо пов’язані з реалізацією перспективних науково-технічних досягнень, організаційними формами розвитку такого комплексу могла б стати мережа стратегічних альянсів, технополісів та технопарків, створена із залученням іноземного капіталу [20, с. 66–67].

Слід зауважити, що установка на все більш активну інтеграцію країни в систему міжнародного поділу праці на основі нарощування темпів українського експорту при відсутності випереджальних темпів розвитку внутрішнього ринку є дуже сумнівною. Розширення місткості внутрішнього ринку, формування конкурентного середовища в галузях, що стимулює їхніх суб'єктів до технологічних зусиль і прогресу, є, як відомо, однією зі сторін “ромба конкурентоспроможності” у теорії конкурентних переваг країн М. Портера. Стимулюванню вітчизняних підприємств до підвищення частки доданої вартості в готових виробах на основі поглиблення ступеню переробки сировини і подовження технологічних ланок його використання в національній економіці сприяє і хитлива кон'юнктура світових сировинних ринків. Зм’якшення ударів і наслідків світових кон'юнктурних коливань на основі розширення попиту внутрішнього ринку – у їхніх інтересах.

Найпростішими інструментами захисту від імпорту є, як відомо, специфічні та адвалерні ставки ввізного мита. Діючі нині в Україні ставки не забезпечують докорінної зміни структурі імпорту конкуруючих товарів. Середньозважена ставка становить близько 11%, а пільгова – біля 5% [20, с.170]. Номенклатура тарифних позицій складає 10 000 –12 000. Відповідно до прийнятого Закону України “Про єдиний митний тариф” 78% всіх митних ставок класифікуються як адвалерні, 18% – специфічні, 4% – комбіновані. На початку березня 2008 року Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції розробило новий законопроект “Про внесення змін до Митного тарифу України”, який передбачає зменшення ставок імпортних мит на продовольчі товари (див. табл. 17.2) у рамках виконання зобов’язань перед СОТ. По багатьох харчових товарах мита зменшуються майже вдвічі, але, на думку українських аналітиків, не вплине негативно на розвиток вітчизняного агропромислового комплексу, а тільки сприятиме скороченню їх сірого імпорту.

Таблиця 17.2