Міжнародні органлаця як суб'єкти міжснародного публяного права

Міжнародні організації є своєрідними суб'єктами міжснародного права. Ця своєрідність виявляється в специфічності ти прав, якими міженародна організація володіє і яі здійснює на міжнароднії арені, а саме:

а) міжнародна організація, яа утворена для здійснення конкретних завдань, може вступати лише в ті правовідносини, яі визначаються її функціями і відповідають установчому актові оргадізації;

б) міженародна органіація може укладаи угоди тільки з певного кола пиан (наприклад, спеціалізовані установи ООН укладають такі види угод: 1) про спіробітництво з ООН та іншими міженародними організаціями; 2) з фінансови і адміністративни пиань; 3) з питань правонаступництва; 4) про надання технічної допомоги; 5) про штаб-квартиу з краною перебування),

в) ряом міжнародно-правови актів при міжнародних організаціях передбачені представництва у держав-члені (ООН, ЮНЕСКО та ін.). Однак постіїні представництва мають однобокий характер, оскільки організації не направляють своїх представниії у держави, яі є їх членами;

г) міжнародні організації обмежені у виборі засобів примусу і розв'язування спорів;

д) міжнародні організації в обмеженому обсязі користуються дипломатиними привілеями та імунітетами;

є) будь-як міжнародна організації волевияленням держав-члені може припинии своє існування.

Як бачимо, міжнародні організації володіють усіма формальними моментами, з якими пов'язано пиання про правосуб'єктність. Спроможність міждержавни організації бути суб'єктом міжнародного публічного права була визнана в Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квіня 1949 р. «Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН»». Після другої світової війни держави надали можлиість усім міждержавним органіаціям стати суб'єктами міжснародного права. Таких на сьогодні нараховується більше 300.

Загальні питання регламентаця положення населення в міжнародному праві. Міжнародно-правові питання ромадянства. Правове положення іноземців Під населенным розуміють сукупність індивідів, які прожиають у даний момент на териорії певної держави і які підкоряються її юрисдикції. Усяки індивід знаходиться в певни зв'язках з державою. В залежності від правового положення індивідів населення держави складається з таких категорії: громадян держави, іноземців і осіб без громадянства. Є і деякі проміжні категорії, проте вони входять в одну з перелічени основни категорій (наприклад, особи з подвійним громаддонством входять до числа громадян відповіни держав).

Визначення правового положення кожної з указани категорій населення у відповідності з принциом суверенітету належсить до внутрішньої компетенції держав. Реалії сьогодення — мобіьність населення, економічні злидні, нерівність, політині розлади між державами та інші фактори - породжують немало виадкі, коли індивід опиняється в становищі, що не відповідає класичній правовій моделі. З огляду на це міжнародне публічне право виобило чимало норм, які регулюють становище індивіда на міженародному ріні.

Є ряд міженародно-правови норм, договірних і звиаєви, які прямо чи непрямо стосуються населення, зокрема, з пиань громадянства, виачі злочинців, прав людини, статусу іоземці.

Громадянство — це постійни, необмежени у просторі, правови зв'язок між фізиною особою і державою, яки зберігається навіть у раз виїду людини за межі держави. Міжнародно-правова доктриа виодиь з того, що деякі принципи, якими керуються при наданні громадянства, знаходять досиь часте застосування в законодавстві держав, і тому за ними може бути визнано статус «заальних принциі»». Двома основаними принципами, на яки ґрунтується громадянство, є походження від громадянина, даної крани (jus sanguinis— «право крові) і факт народження в межах державної териорії (jus soli— «право ґрунту»»).

Звиайно, набуття громаддонства з народження не залежить від волі самого індивіда, а визначається або громадянством батькі, або місцем народження чи місцем прожиання диини. У законодавстві багатьох держав (Болгарії, Велиобрианії, Польщі, Румунії, Франції та інши кран) передбачено, що диина, незалежно від місця народження, набуває громаддонства тієї держави, громаддонами якої є ії батьки. Наведен норми про громадянство ґрунтуються на принципі «права крові». В деяки країнах, навпаки, встановлено, що дииа, яка народиася на териорії країни, набуває громаддонства цієї держави, незалежно ві громадянства батьків. Такі норми існують в Аргентині, Браилії та деяки інши латиноамериканськи кранах В основу цих норм покладають принцип «права ґрунту». Треті держави — їх більшість — при визначенні громадянства виористовують обидва принципи. До цієї групи відносиься українське законодавство про громаддонство.

Громаддонства набувають також і шляом натуралізації (укорінювання). Під натуралізацією слід розуміти спосіб набуття громаддонства особою, яа не має громадянства певної держави за народженням. Розрізняють автоматичну натуралізацію фізични осіб і добровільну. Так, законодавство деяки держав надає громадянство фіичним особам автоматично в порядку застосування закону внаслідок деяки змін громадянського статусу: усиовлення, легітимації, визнання батьківства, одруження. За законами окреми держав призначення на посаду виладача університету також, тягне за собою надання права громадянства.

У законодавстві деяки держав зустріаються норми, які передбачають дещо спрощений поряок відновлення громаддонства для осіб, які раніше мали громаддонство цієї держави, а потім втратии його зякиось причин. Таки порядок натураліації називається реінтеграцією.

У сучасній міженародно-правовій практиці держав неріко зустріаються випадки дарування громадянства. На віміу від натуралізації дарування громаддонства здійснюється за ініціатиою компетентни органів держави. Громадянство в порядок дарування надають окремим особам, які мають визначні заслуги перед державою.

Громаддонство можна набути також на основі міжснародни до говорів шляхом трансферту чи оптації. Під трансфертом розуміють автоматину зміу громадянства осіб у зв'язку з переходом териорії, де вони проживають, від однієї держави до іншої. В сучасни умовах цей спосіб майже не виористовується. Більші демокраиним і найпошиеШнIим способом набуття громадянства на основі народного договору є оптація, під якою розуміють вибір громаддонства особою у зв'язку зі зміною правового статусу териорії, де вона проживає.

Стосовно втрати громадянства необхіно пікреслии, що ця проблема розв'язується як нормами національного законодавства, так і міжнародно-правовими нормами. Уся сукупність норм і практики держав ґрунтується на принципі^ згідно з яким держави у порядок управління цим процесом встановлюють умови, на яки громаддонство набувається і втрачається. Можна виілии три ії форми: автоматичну втрату громадянства; виід з громаддонства; позбавлення громадянства.

Автоматична втрата громадянства є тиовою формою для США. В законодавстві цієї каїни існує так звана доктриа свобод експатріації (лат. ех + раггіа батькіщиа) — добровіьне або примусове виселення за межі батькіщини, яе звиайно тягне за собою втрату громаддонства). Якщо будь-яа особа, що має американське громаддонство, натуралізувалась за кордоном, вона автомаино втрачає америанське громадянство. В законодавстві США встановлені й інші підстави автомаичної втраи громадянства (наприлад, у виадку участі америанського громадянинау виборах в іноземній державі)).

Вихід з громадянства — це втрата громаддонства на підставі ухвали компетентни органі держави, яка виосиься за клопотанням особи. Така форма характерна для України, Росії.

В баатьох країнах закони дозволяють позбавляти особу громаддонства. Це може зДОйснюватися: а) при певни умовах, передбачени законодавством (наприклад, у виадку натуралізації шляом надання завідомо неправдивих відомостей або фальшии документів); б) на підставі спеціального акту стосовно конкретної особи або осіб певної категорії.

Особа з подвійним громадянством (біпатрид) — ідиі, яки має одночасно громадянство двох або більше каїн. Подвійне громадянство виниає: 1) при народженні диини в крані, де діє принци «права гранту»», від батьків, яі мають громадянство держави, де діє принци «права крові»»; 2) внаслідок шлюэбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни чоловіа автоматино надає їй своє громадянство; 3) при натураліації, якщо законодавство країни, громадяниом якої був індиід, не передбачає позбавлення громадянства у випадку натуралізації його в іншій державі.

Біпатридмаєобов'язкипередобомакраїнамисвогогромадянстваіпідчасперебуваннянатериторії однієї з ци держав не може посиатися на обов'язки перед другою державою. Особлиої гостроти набуває ця проблема при приові на військову службу в раді віни чи заострення відноси між державами, громадяниом яки є біпатрид. Подвійне громадянство виклиає труднощі при диломаиному захисті і при розгляді справи в судах третьої каїни.

Розв'язати цю проблему можна тільки одним шляхом — укладанням міжснародни угод. Міжнародно-правовій практиці відомі два види міжнародни договорів, присвячених пианням подвійного громаддонства. Перший — договори, спрямовані на подолання насліків подвійного громадянства (у зв'язку з наданням дило матичного захисту або з вісь ко вою службою). Приладами таки договорів можна назвати Конвенцію ООН 1957 р. про громадянство одруженої жінки, Європейську конвенцію про скорочення виадкі багаогромадяства і військови обов'язках у таки випадках 1936 р., а також Конвенщю) Ліги арабськи держав 1954 р. Другий ви договорі спрямовани на ліквіацію подвійного громадянства як такого. Подібні двосторонні договори існують між багатьма державами. Вони практино однотипні: встановлюють право громадянства для осіб з подвійним громадянством; по віношенню до неповнолітні вибір громадянства здійснюється їх батьками; передбачається можливість вибору батьками громадянства дітей, яі народиися від змішани шлюзбів тощо.

Особа без громадянства (апатри) — це особа, що позбавлена громадянства органами влади або судом і не набула ішого громадянства. Апатриами стають також особи, яі вийшли з громадянств однієї держави і не набули громаддонства іншої держави, або внаслідок шлюбу жінки з іоземцем, законодавство крани якого не надає громаддонства жнці свого громаддниа, а законодавство кани жінки автомаино позбавляє її громадянства. У державах, законодавство яки не знає принципу «права гранту», діи апатриді також не набувають громаддонства.

Правове положення особи без громадянства визначається внутрішнім законодавством держави, на териорії якої вона прожиає. Аналіз такого законодавства показує, що особи без громаддонства володіють меншим обсягом прав і свобод, ніж громаддни держави, на території якої проживають апатрии. Як правило, вони обмежені в користуванні громаддонськими і політичними правами, позбавлені можливості звернутися до дипломатичного захисту. Досиь сказати, що в окремих кранах апатриди позбавлені найелементарніши прав, одержують значно нижчу зарплату, не можсуть бути членами профспілки, а інколи їх навіть тримають в окреми таборах.

Таке ненормальне яище світове співтовариство намаається лівідувати з допомогою міжнародно-правового регулювання: На даний час є дві багатосторонні конвенції, присвячені особам без громаддонства: Конвенція про статус апатриді 1954 р. і Конвенція про скорочення безгромаддонства 1961 р.

Іноземець - особа, що прожиає на териорії держави, не маючи її громадянства, а має громаддонство іншої держави. В Закон Украни «Про правови статус іїоземців»» від 4 лютого 1994 р. іюземцями визначаються громаддони - особи, яі належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами Украни, та особи без громаддонства — особи, які не належать до громаддонства будь-яої держави.

Положення іноземців регулюється законодавством крани, в яій вони перебувають, і міжснародними угодами. Разом із тим, і на цю обставину звертаємо особлиу уваг, іоземці зберігають зв'язок з державою, громадянами яої вони є. Отже, юрииний статус іноземців має подвійни характер.

Щодо іїоземців за традицією застосовується один з трьох виді режимів: а) національний; б) найбільшого сприння; в) спецальни.

Національний режим означає зріняння іоземці у більшості правах з громадднами держави, де вони перебувають. Повного зрівннння на практиці не буває. Іноземці, зокрема, обмежені в користуванні політиними правами: вони не мають право обираи і бути обраними в державі перебування. Цей режсим передбачає у своїх національних законодавствах переважна біьшість держав, у тому числі й У крана.

Режим найбільшого сприяння означає надання громаддонам держави, з яою укладено договір, прав, не менши, ніж громадянам будь-яої третьої держави. Клаузула (лат. clausula, висновок-умова, застереження або окреме положення, пункт закону, договору) про найбільше сприяння зустрічається здебільшого в торгови угодах. Режим, найбільшого сприння найчастіше встановлюється на основі взаємності. В силу цього режим найбільшого сприння наближається до національного, оскільки різниця між цими двома режсимами є невідчутною.

Спеціальний режим має місце тоді, коли для іноземців встановлюються особлиі піьги або обмеження. Як правило, це робиься шляом перелічення відповідни прав і обов'язків. Наприлад, у вітчизнжії практиці в деяки договорах з сусідніми державами передбачено спрощени порядок переходу державного кордону мешканцями приордонни районів для відвідування родиів. Проте спеціальний режим може мати і негаиний характер (наприклад, заборона вводии іоземці до складу екіпажу повітряного судна).

Доречно буде пікреслии, що в жодні державі не існує якийсь один ви режиму для іїоземців. Завжди різні його вии зустрічаються в сполученні: в одній сфері — національний режим, в інші галузі — спецільни.

Держави, я носії суверенітету, самостійно регулюють пиання в'їзду, тимчасового перебування і виїду іноземців. У сучасних умовах практично в усі державах існує дозвільний порядок в'їзду і виїзду як власни громадян, так і іноземців. У свіі ниі позначиась тенденція до полегшення в'їзду та виїду громаддя. Новим

крокомуцьомупроцесієШенгенськаконвенція, якауніфікуєвізовіправиладеякихєвропейськихдержав, іяка вступиа в силу 26 березня 1995 рок. Держави можуть укладати між собою угоди про безвізови в'їзд.

Укладання міжнародних договорів Укладання міжснародного договору є дуже відповіальним і складним процесом, адже він є актом, що діє як у сфері міждержавни, так і в сфері внутрішінх відносин кожної крани. Безперечно, всі міжнародні договори укладаються відповідно до норм міжснародного права, і установленої міжнародної практики. Проте укладання міжснародного договору є одночасно і процесом формування суверенної волі держави. Тому поряок його приняття теж повиен чітко регулюваися. Переважна біьшсть держав робить це шляхом прийняття внутрішніх законів і міжнародних договорів. Зокрема, Украна приняла Закон «Про міжснародні договори України» в 1993 р.

Понятя «укладення міжснародного договору України» охоплює введення переговорів з метою підготовки тексту міжснародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентиності та висловлювання згоди на обов'язковість міжснародного договору для України. Тому процес укладання міжснародного договору може бути поділений на стадії, до яки відносяться: підготовка і прийняття тексту договору, встановлення автентиності текстів договору. Зазначені стадії можсуть послідовно виористовуватися при укладанні будь-якого міжснародного договору, хоча не обов'язково, щоб кожни договір прожди ці стадії Наприклад, міжснародні організації зовсім не застосовують ратифікацію.

В сучасній міжнародно-правовій практиці в залежсності від намірі сторін повноваження охоплюють право вести переговори, підписувати договір і скріплювати його печаткою. Отже, договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вибір уповноважени і поряок призначення ї цілкомзалежсиь від відповідної держави.

Відповіно до ст. 7 Віденської конвенції 1969 рок, укладати договори без спеціальни повноважень можуть: глава держави, глава уряду і міністр закордонних справ. Глави дипломатичних представнитв і представнитв держав у міжснародни організаціїх і на міжснародни .конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здіснити дії лише в ціля приняття тексту договору.

Підготовка узгодженого тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звиайні дипломатичні канали. Таким способом готуються тексти двосторонні договорів. В міжснародни організаціїх проекти текстів, розробляються їх головними органами або спеціально утвореними для ци цілей допоміжсними органами.

Важлиим етапом на стадії узгодження тексту є його прийняття. Воно виажається в особлиій процедурі голосування, за допомогою яої уповноважені висловлюють свою згоду з формуванням тексту договору. Тексти двосторонні договорів і договорів за участю невеликї кіькості держав приймаються одноголосно. На міжснародни конференціях тексти багатосторонніх договорі, я правило, приймаються більшістю у дві третини голосів, як це передбачено в п.2 ст.9 Віенської конвенції 1969 року.

В останні рок у міжнародній практиці дедалі шише виористовується така нова форма прийняття тексту договору на міжснародни Конференціях і в міжснародни організаціях, як прийняття тексту договору без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і при відсутності офіційни заперечень з боку будь-яого з учасниів. Така форма прийняття тексту договору зветься консенсусом.

Після того, я узгоджений текст прийнятий, стає необмдним яимось чиом засвідчувати, що дани текст є остаточним і не пілягає змінам. Ця процедура зветься встановленням автентичності тексту договору. Віденська конвенція 1969 р. вказує, що автентичність може оціюватися шляхом піписання «ad referendum» («до схвалення»») або парафуванням самого тексту договору або заключного акту конференції що містить цей текст. При цьому форми визначення автентиності тексту встановлюють договірні сторони.

Підписання свідчиь про остаточне ухвалення договору. Піписання буває повним і обмеженим. Повне підписання означає остаточне схвалення договору уповноваженими. До обмеженого підписання належить: а) парафування (тобто попередні підписання договору ініілами повноважених), за яким, я правио, йде остаочне підписання; б) підписання «ad referendum»» («до схвалення») означає, що підпис матиме, силу при умові схвалення його державою. Обмежені види підписання застосовуються в ти виадках, коли переговори закінчено, а остаточне розв'язання пиання з ти чи інши приин відкладається, або коли уповноважени згоден з текстом договору, але не має достатніх повноважень для його піписання.

Останньою стадією укладання договору є висловлювання згоди держав та іших суб'єктів міжснародного публічного права на обов'язковість договору. Ст. 11 Віденських конвенції 1969 і 1986 років встановиа такі способи висловлювання згоди на обов'язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають догові, раифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-яки інши спосіб, з яким погодились сторони. Піписання договору — найбільш розповсюджени спосіб висловлювання згоди на його обов'язковість. Загальновизнаним і пошиеним способом висловлювання згоди на обов'язковість договору є ратифікація, тобто остаочне затвердження договору вищими органами влади держав. У договорах міжснародни організації замість ратифікації застосовується акт підтвердження договору. Згода на обов'язковість договору може бути висловлена шляом обміну документами (наприлад, нотами або листами ідентиного змісту). При цьому необхідно відрізняти цю процедуру від укладання договору в формі обміу листами і нотами, в яи міститься сам предмет договору.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена також і шляом приєднання до договору. Якщо держава з самого початку не схвалила договір, то пізніше юна може приєднатися до нього на умовах, які ним

передбачені. Такийспосібвикористовуєтьсябагатьмадержавами. Зокрема, Україна, вийшовшисамостійнона міжнародну арену, станом на 1 червня 1994 р, уклала таким способом 204 міжснародни дого вори.

В деяки виадках замість приєднання застосовуються прийняття договору. І, надешті термін «затвердження» означає остаточне ухвалення договору урядом чи міністерством або іншою державною установою, якщо це належить до їїньої компетенції

Реєстрація та опублікування міжнародни договорів є однією з форм висловлення гласності в міжнародних відносиах, обов'язковою умовою циіліовани взаємин між державами. Уперше вимога реєстрації була введена до Статуту Ліги Націй. Тепер ця вимога увійшла до Статуту ООН, який у ст. 102 встановлює, що «всяки договір і всяк міженародна угода, укладені будь-яким членом Органіації^. повинні бути, при першій можлиості, зареєстровані в Секретаріаті і ним опублікованії». На не зареєстровані договори або угоди, держава не може посиатися в жодному з органів ООН.

Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів здіснюється в поряку, передбаченому законами держав. В Украні договори, що набули чинності, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті «Голос України», яка є органом законодавчої влади держави, та у «Зібранні діючи міжнародних договорів Украни»».

Зберіання оригіналу багатостороннього договору, ратифіаційни грамот та інши документів про його прийняття, а також виача всім учасниам засвідчени копій договору і повідомлення їх про нови учасниі належсиь до обов'язкі депозитарію, тобто державі чи міжнародні організації яа за згодою сторін взяла на себе обов'язки зберігати текст міжнародного договору; документи про його ратифікацію тощо.