Механізми, що визначають проявлення витривалості

Одну й ту ж вправу можна виконувати з різною інтенсивністю. У зв’язку з цим граничний час її виконання буде змінюватись від кількох секунд до декількох годин. Якщо залежність між інтенсивністю роботи і її тривалістю спробувати виразити графічно (по вісі ординат відкласти, наприклад, швидкість, а по вісі абсцис – час) то виявиться, як відомо, що ця залежність криволінійна, близька до обернено пропорційної. Та більш важливу інформацію про залежність “швидкість-час” можна отримати, якщо скористатися логарифмічним графіком (по вісях координат відкладати не абсолютні значення швидкості і часу, а їх логарифми), як це вперше запропонував А.В. Хілл (1925). Тоді видно, що вся крива розпадається на 4 прямі відрізки. Ці відрізки вперше виділені В.С.Фарфелем (1945), вони отримали назву відносних зон потужності. Кут нахилу окремих відрізків показує, як швидко зменшується швидкість зі збільшенням тривалості вправи. А точки, з яких започатковується зміна кута нахилу графіка “швидкість-час”, свідчать про те, що відбуваються зміни у співвідношенні механізмів енергозабезпечення роботи. Одні з них вичерпують свої потенції, тоді як інші набирають сили.

Що це за механізми? До недавнього часу виділяли такі їх підгрупи:

1. Аеробні можливості організму. Вони забезпечують ресинтез АТФ за рахунок дихальних, а по-іншому, аеробних реакцій. Їх величина визначається таким інтегральним показником, як максимальне поглинання кисню.

2. Анаеробні можливості організму. Вони включають щонайменше два типи реакцій. Перша з них – креатинфосфокіназна – пов’язана з розпадом креатинфосфату (КрФ), фосфатні групи з якого переносяться на аденозиндифосфорну кислоту (АДФ), ресинтезуючи її в АТФ. Друга – гліколіз – полягає у ферментативному розщепленні вуглеводів до молочної кислоти; частина утвореної при цьому енергії використовується на відновлення запасів АТФ (цього універсального пального організму). Анаеробні ресурси визначаються величиною так званого максимального “кисневого боргу”, в якому розрізняють дві фракції – “алактатну”, пов’язану з ресинтезом АТФ за рахунок креатинфосфату, і “лактатну”, яка відбиває окислювальну ліквідацію лактатів (солей молочної кислоти).

3. Потужність буферних систем, що забезпечують стабільність внутрішнього середовища організму в умовах накопичення в ньому продуктів неповного розпаду.

На сьогодні доцільно виділити ще одну підгрупу механізмів, що лежать в основі виявлення витривалості. Її можна назвати так: ефективність ліквідації кінцевих продуктів метаболічного розпаду, в тому числі і лактату, безпосередньо в м’язах. Саме скелетні м’язи, а не печінка і міокард, як завжди вважалось, є основним місцем усунення лактату в процесі роботи.

Факти, що дають підставу для виділення ще й такої підгрупи механізмів, досить повно викладені Ю.В. Верхошанським⁶³. Наведемо деякі із них.

Спортсмени з однаковим рівнем МПК показують різні результати і, навпаки, один і той же результат демонструють спортсмени з різним рівнем аеробної продуктивності. Наприклад, провідні бігуни на середні дистанції 40-х років і наших днів, не дивлячись на значні відмінності в результатах, мали одні й ті ж показники МПК. У розвитку аеробних можливостей між спортсменами різної кваліфікації може не бути вірогідних відмінностей, але за параметрами анаеробної продуктивності вони достовірно відрізняються.

У висококваліфікованих спортсменів рівень МПК стабілізується, а результати ростуть. Наприклад, у найсильніших шведських і радянських ковзанярів величини МПК за 4-5 річний період підготовки були стабільними, хоч їх результати зростали із року в рік.

Спостерігається достовірне зниження рівня МПК у змагальному періоді, зокрема, у велосипедистів, плавців, лижників, ковзанярів, бігунів на середні дистанції.

Рівні ПАНО (поріг анаеробного обміну) і МПК можуть змінюватись незалежно один від одного, причому в змагальному періоді на фоні деякого зниження МПК може відбуватися підвищення ПАНО. Досліджено, що рівень, з якого різко наростає концентрація лактату в крові, можна підвищити за рахунок тренування на 16 %, а рівень МПК лише на 7 %.

Показано, що коли в річному циклі процент зміни МПК у кваліфікованих ковзанярів складає 5-10 %, то реакція регіонального кровотоку змінюється в дуже значних межах (50-250 %).

Є експериментальні дані, які свідчать, що силове тренування більшою мірою, ніж тренування на витривалість, призводить до підвищення вмісту гемоглобіну і що навіть на початкових етапах тренування найбільшому приросту результатів у дистанційних видах спорту сприяє не стільки аеробна, скільки силова підготовка.

На підставі таких фактів Ю.В.Верхошанський приходить до висновку, що підвищення витривалості пов’язане не стільки зі збільшенням доступу кисню в кров і покращенням його доставки до працюючих м’язів, скільки з підвищенням здатності самих м’язів до більш ефективної утилізації кисню, що не так величина МПК, як внутрішньом’язові фактори, зумовлені адаптацією м’язового апарату до тривалої напруженої роботи, визначають рівень витривалості людини. Отже, зауважує він, у видах спорту, де треба тривалий час підтримувати необхідний рівень працездатності, треба розвивати локальну м’язову витривалість, і адекватні впливи слід шукати в способах інтенсифікації роботи м’язового апарату в рамках режиму, властивого конкретній спортивній діяльності, а засобами такої інтенсифікації використовувати спеціальні силові вправи. На його думку, важливе значення локальної (силової) м’язової витривалості для циклічних видів спорту давно підкреслювалось дослідниками, але, на жаль, свого часу її роль не була належним чином оцінена. Методичні концепції розвитку витривалості були орієнтовані, головним чином, на вдосконалення вегетативних функцій переважно дистанційними засобами, що в результаті і стало фактором, що стримував прогрес досягнень у циклічних видах спорту, і особливо в бігу на середні дистанції.