Розділ V Методи фізичного виховання

У процесі висвітлення змісту попереднього розділу підкреслювалось, що під засобами фізичного виховання слід розуміти ті чинники, за допомогою яких здійснюється вплив на людину для її фізичного вдосконалення й оздоровлення. Отже, коли прийнято рішення поліпшити моторику окремої людини чи групи людей, то першим кроком у здійсненні цього наміру (після визначення напрямків роботи) буде підбір адекватних засобів, а другим кроком будуть пошуки відповіді на питання: як використовувати підібрані засоби? Тобто якими методами найдоцільніше скористатися?

Щоб навчитися знаходити відповіді на ці і подібні до них запитання, треба оволодіти інформацією, яка й пропонується в цьому розділі. Для її викладу скористаємося дедуктивно-індуктивним підходом (розпочнемо із загальних моментів і далі будемо розкривати їх більш докладно).

Отже, що таке метод? Метод – це спосіб вирішення педагогічного завдання за допомогою обраних для цього засобів. Із ним тісно пов’язаний і такий спеціальний термін як “методичний прийом”. Це не що інше, як окрема варіація вирішення педагогічного завдання в рамках даного методу. Наприклад, користуючись методом показу, можна стати ближче до учнів і тоді будуть краще сприйматись деталі фізичної вправи, а сприйняття її в цілому дещо погіршиться. І навпаки, якщо стати далі, то краще буде сприйматись цілісна картина, а окремі її деталі певною мірою нівелюються. Інколи доцільно стати в профіль, чи впівповороту, чи на підвищенні, щоб краще підкреслити ті чи інші рухи і т.д. Методів, що використовуються в фізичному вихованні, не так уже й багато, а ось прийомів може бути безліч. Застосовуючи алегорію, можна стверджувати, що методичні прийоми – це плоть і кров методів. Чим більшою кількістю прийомів володіє учитель, тим вища його педагогічна майстерність. Саме через методичні прийоми (їх число, якість, своєрідність) висвітлюється індивідуальність учителя. Сукупність же методів і методичних прийомів, що застосовуються в певній галузі знань, називають методикою.

Усе розмаїття методів фізичного виховання можна поділити на чотири групи:

• методи організації навчально-виховної роботи;

• методи виховання;

• методи навчання і методи розвитку фізичних якостей;

• методи контролю і самоконтролю за ходом і результатами навчально-виховного процесу.

1. Характеристика методів організації навчально-виховної роботи

На заняттях з фізичного виховання застосовують чотири основних методи організації діяльності учнів: фронтальний, груповий, індивідуальний і станційний. Послідовно схарактеризуємо кожний із них.

Отже, фронтальний метод. Характерною ознакою його є спрямованість роботи всіх присутніх на занятті на виконання лише одного завдання. Може бути три варіанти такої односпрямованої роботи: коли всі працюють одночасно, коли окремі частини колективу працюють позмінно і коли завдання учні виконують один за одним (потоком). Позитивним у цьому методі є те, що тут найлегше керувати колективом і підтримувати необхідну дисципліну. Ось чому вчителі фізичної культури часто використовують його в роботі з молодшими школярами, із важкими з точки зору дисциплінованості колективами, у випадках недостатньої обізнаності з класом, коли невідомо, на яких учнів можна покластися як на надійних помічників-груповодів. Негативним у цьому методі є його невеликі потенційні можливості щодо кількості вирішення завдань на уроці, і дозування навантаження в розрахунку на середньостатистичного учня.

Груповий метод. Характерною ознакою його є спрямованість роботи на вирішення кількох завдань одразу. Це одночасно є і його позитивним аспектом, але використання цього позитивного можливе лише за наявності хорошої дисципліни і добре підготовлених помічників-груповодів. Коли це є, то організована таким чином робота дозволяє, окрім вирішення основних завдань, розвивати в учнів самостійність, ініціативність, уміння підпорядковувати свої бажання запитам мікроколективу. Також при застосуванні цього методу дозування навантаження здійснюється в розрахунку на абстрактного середньо-статистичного учня, що є його недоліком.

Індивідуальний метод. Характерна його ознака та, що кожен учень виконує своє, індивідуальне завдання. І великою перевагою цього методу, порівняно з фронтальним і груповим, є можливість дозувати навантаження точно у відповідності з індивідуальними можливостями учнів. Але, на жаль, реалізувати означену перевагу (і в цьому негативний аспект методу) стосовно до класу в цілому дуже важко. Отже, він застосовується на шкільних уроках у вигляді окремих вкраплень на фоні інших методів організації діяльності учнів, як правило, стосовно тих дітей, які різко відрізняються від своїх ровесників рівнем здоров’я, фізичного розвитку і фізичної підготовленості. А ось під час секційних занять він може застосовуватись у повному обсязі.

Станційний метод. Він має певну схожість із трьома вище описаними методами, бо об’єднує в собі переваги і фронтального, і групового, й індивідуального. І справді, керування класом здійснюється майже так, як при фронтальному методі, на кожній станції виконується своє окреме завдання, як при груповому методі, і навантаження строго індивідуальне, як при індивідуальному методі. Але є і відмінність. У межах фронтального, групового й індивідуального методів можна вирішувати весь спектр можливих завдань уроку, тоді як у межах станційного методу ми маємо певні обмеження. Вони стосуються завдань, які вирішуються на першому і другому етапах навчання руховій дії, тобто на базовому етапі, коли відбувається ознайомлення з руховою дією і формуються нервово-м’язові відчуття про найважливіші її фази, і на етапі формування рухового уміння. Відмінність полягає також і в тому, що при груповому методі не обов’язкова одночасна робота всього відділення, а при станційному обов’язково повинно бути достатньо місця і обладнання для одночасної роботи на кожній із станцій.

Методика контролю за рівнем навантаження при станційній роботі має свої особливості, залежно від способів дозування його. А способів два: за повторним максимумом (ПМ) і за тривалістю роботи. ПМ визначається заздалегідь, для чого проводиться тестування учнів на максимальне виконання кожної із вправ, що будуть задіяні в станційному, або як його ще називають, коловому методі, чи в коловому тренуванні (третя назва методу).

При першому способі учні виконують на станціях тільки певну частину ПМ. Наприклад, 1/3 ПМ ,1/2 ПМ і т.д. Потім, від заняття до заняття, кількість повторень може нарощуватись, наприклад, 1/2 ПМ +1, 1/2 ПМ + 2 і т.д., або ж збільшуватись кількість проходжень всього кола. Контроль пульсу можна здійснювати лише перед початком роботи і після проходження всього кола.

При другому способі вказують час роботи на станції, скажімо, 15 сек., але при цьому дають установку працювати з такою інтенсивністю, щоб вийти, припустимо, на пульс 160 уд/хв. У даному випадку пульс треба визначати не тільки перед роботою і в кінці проходження кола, а й безпосередньо у процесі роботи (після закінчення навантаження на окремих станціях), щоб вносити відповідні корективи щодо інтенсивності навантаження. В обох випадках виявляють не всі значення пульсу, а лише ті, які менші нижньої (наприклад, 150 уд/хв) і верхньої (наприклад, 170 уд/хв) меж і в зв’язку з цим дають необхідні установки.