Технічна підготовка у зв’язку з розвитком прудкості

Тут можна виділити такі методичні шляхи:

1. Розучувати вправи на невеликих швидкостях з подальшим збільшенням їх до максимальних. Але при цьому виникає небезпека закріпити не ту, що потрібно ритмічно-часову структуру, що в подальшому буде гальмувати роботу над технікою.

2. Пробувати оволодівати технікою зразу на максимальній швидкості. Але тут знову ж таки виникає небезпека технічно невдалих відтворень вправи, що в перспективі можуть закріпитися.

А тому спеціалісти рекомендують дотримуватись таких умов: а) навчання здійснювати на швидкості, близькій до максимальної, але не рівній їй (приблизно в 9/10 сили), з тим, щоб ритмо-швидкісна структура мало відрізнялась від тієї, що має місце на максимальній швидкості. У цьому випадку говорять про так звані “контрольовані швидкості”.

3. Зразу ж формувати ритмо-часову структуру вправи, характерну для майбутнього рекордного результату. Звичайно, це можна зробити лише в штучних умовах. Спроби створення таких штучних умов почали здійснюватися уже досить давно. Цікавих відсилаємо до статті І.П. Ратова⁶¹, присвяченій цим питанням. Буде доречним процитувати думку автора, висловлену в одній із пізніше виконаних ним робіт⁶²: “Хоч це звучить парадоксально, але зараз уже не може викликати заперечень твердження про те, що максимально повне розкриття потенційних природних рухових можливостей кожного з виконавців і найкраще усвідомлення ним своїх особистих способів опанування нових рухів і умов їх виконання може бути забезпечене лише в штучних умовах при використанні спеціально сконструйованих для цього тренажерів”.

І під кінець відзначимо, що прудкість як фізична якість різко наростає в період від 8 до 10 років, далі (до 12 років) продовжує збільшуватись повільніше, після чого гальмується і навіть дещо зменшується до 15 років, а далі в період від 15 до 17 років знову зростає. В осіб жіночої статі все це починається і завершується приблизно на рік раніше.

3. Витривалість як фізична якість людини і особливості методики її розвитку

Витривалість – це здатність людини протидіяти втомі, що виникає при м’язовій роботі заданої інтенсивності.

Втому, як особливий стан організму людини, можна характеризувати в різних аспектах: залежно від її глибини, від локалізації, від кількості м’язів, що беруть участь у роботі і ін.

Залежно від глибини втома може бути компенсованою і некомпенсованою. Якщо людина здійснює яку-небудь досить напружену роботу, то з часом вона відчуває, що виконання її стає все важчим. Збоку це легко видно на підставі цілого ряду ознак, починаючи від напруження мімічних м’язів, незначних змін координації рухів і закінчуючи суттєвою зміною темпу рухів, появою пантоміміки стомленої людини і глибокими фізіологічними зрушеннями. Незважаючи на наростання труднощів, людина ще в змозі зберігати інтенсивність роботи за рахунок більших, ніж спочатку, вольових зусиль. Це і є компенсована втома. Якщо робота продовжується, то, незважаючи на великі вольові зусилля, утримати її інтенсивність на попередньому рівні уже не вдається, наступає некомпенсована втома, яка зробить неможливим подальше виконання поставленої задачі.

Зважаючи на характер виконуваного завдання, втома може найбільш виражено локалізуватися в різних ланках організму, і в зв’язку з цим виділяють такі її різновиди:

• розумова,

• сенсорна (зниження працездатності органів відчуттів),

• емоційна,

• фізична.

Звичайно, у кожному конкретному випадку проявляються всі названі різновиди втоми, бо ж організм людини є цілісним утворенням, а не набором незалежних одна від одної складових, та все ж провідна роль буде належати якомусь одному з них. При виконанні фізичних навантажень провідна роль, ясна річ, буде належати фізичній втомі.

Залежно від кількості задіяних у роботі м’язів розрізняють:

1. Локальну (місцеву) втому, коли у виконанні завдання беруть участь менше третини м’язів тіла.

2. Регіональну втому, коли в роботі задіяно від 1/3 до 2/3 загальної кількості м’язів.

3. Загальну втому, коли задіюється більше 2/3 загальної кількості м’язів.