Міфи і факти про суїцид
1. Міф: говорячи про бажання покінчити з життям, людина просто намагається привернути до себе увагу.
Л юди, що говорять про самогубство чи вдаються до суїцидальної спроби, зазнають сильного душевного болю. Вони намагаються повідомити інших про це. Ніколи не ігноруйте погрозу здійснення самогубства і не уникайте можливості обговорити труднощі, що виникли.
2. Міф: людина робить самогубство без попередження.
Дослідження показали, що людина дає багато попереджуючих знаків і "ключів" до розгадки її плану. Приблизно 8 з 10 тих, хто задумав самогубство натякають навколишнім про це.
3. Міф: схильність до самогубства успадковується. Схильність до самогубства не передається генетично.
4. Міф: самогубства відбуваються тільки на верхніх рівнях суспільства - серед політиків, письменників, артистів і т.п.
Відомо, що до суїциду вдаються люди всіх соціальних груп. Кількість самогубств на всіх рівнях суспільства приблизно однакова.
5. Міф: усі суїцидальні особистості страждають психічними розладами.
Не всі люди, що роблять суїцид, психічно хворі.
Людина, що задумала самогубство, почуває безнадійність і безпорадність, не бачить виходу з важкої ситуації, із хворобливого емоційного стану. Це зовсім не означає, що вона страждає якимсь психічним розладом.
6. Міф: розмова про самогубство може підсилити бажання людини піти з життя.
Розмова про самогубство не може бути причиною його здійснення. Якщо не поговорити на цю тему, то неможливо буде визначити, чи є в реальності небезпека суїциду. Часто відверта, душевна бесіда є першим кроком у попередженні самогубства.
7. Міф: якщо людина зробила суїцидальну спробу, значить вона завжди буде суїцидальною особистістю, і надалі це обов'язково повториться.
Суїцидальна криза завичай носить тимчасовий характер і не триває все життя. Якщо людина отримала допомогу (психологічну), то вона, ймовірніше всього, зможе вирішити виниклі проблеми і позбутися думок про самогубство.
8. Міф: люди, що задумали самогубство, просто не хочуть жити.
Переважна більшість людей із суїцидальними намірами вагаються у виборі між життям і смертю. Вони скоріше прагнуть позбутися нестерпного душевного болю, а ніж дійсно хочуть умерти.
9. Міф: чоловіки намагаються покінчити життя самогубством частіше, ніж жінки.
Жінки роблять суїцидальні спроби приблизно в 3 рази частіше, ніж чоловіки. Однак чоловіки вбивають себе приблизно в 3 рази частіше, ніж жінки, оскільки вибирають більш діючі способи, що залишають мало можливостей для їхнього порятунку.
10. Міф: усі дії під час суїцидальної спроби є імпульсивними, непродуманими і свідчать про відсутність плану.
Не завжди так відбувається. Більшість, що намагаються піти з життя попередньо обмірковують свої дії.
11. Міф: людина може покінчити із собою під впливом обставин навіть у гарному настрої .
У гарному настрої з життям не прощаються, проте депресивний стан, як правило, породжує думки про самогубство.
12. Міф: не існує значимого зв'язку між суїцидом і наркоманією, токсикоманією, алкоголізмом.
Залежність від алкоголю, наркотиків, токсичних речовин є чинником для ризику суїциду. Люди, що знаходяться в депресивному стані, часто використовують алкоголь і інші речовини, щоб справитися із ситуацією. Це може привести до імпульсивної поведінки, тому що всі ці речовини спотворюють сприйняття дійсності і значно знижують здатність критично мислити.
13. Міф: суїцид - рідке явище.
У Північній Америці суїцид входить у число десяти основних причин смерті (для дітей і юнацтва це одна з двох основних причин смерті). Думки про самогубство приходять майже половині населення Сполучених Штатів. Суїцидальні спроби роблять 1 з 250 чоловік. Фактичне число суїцидальних спроб може бути і набагато більше, тому що деякі самогубства маскуються під нещасливі випадки.
14. Міф: Якщо людина уже вирішила вмерти – її неможливо зупинити.
Більшість людей, що мають суїцидальні наміри, вагаються між бажанням жити і бажанням померти. Звертання за допомогою до фахівців говорить про цю амбівалентність і надію знайти інший вихід.
ЗРОСТАННЯ СУЇЦИДАЛЬНИХ СПРОБ – ПРОБЛЕМА НЕСПРИЙНЯТТЯ ЛЮДЬМИ ЛЮДЕЙ, НЕ БАЖАННЯ ПРИДІЛЯТИ УВАГУ ОДНЕ ОДНОМУ, СПРИЙМАННЯ ОСОБИСТОСТІ ЯК БЕЗДУШНОГО ОБ'ЄКТУ ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СВОЇХ ПЛАНІВ. І ЦЕ ОДНА ІЗ ОЗНАК ЗАНЕПАДАННЯ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. (І.І.Слободян)
К
ОНСУЛЬТУВАННЯ
ДІТЕЙ ЖЕРТВ НАСИЛЬСТВА
Основною метою роботи психолога з жертвами насильства є зменшення і ліквідація наслідків травматичних переживань.
У процесі консультування таких дітей надзвичайно важливо для психолога встановити контакт із дитиною, причому акцент варто зробити на постійній демонстрації турботи про дитину. Швидше за все дитина буде постійно перевіряти, адекватними і неадекватними способами, наскільки психолог дійсно про неї піклується.
Перед психологом стоять такі задачі:
сприяти зменшенню у дитини почуттів сорому, провини, безсилля;
допомомогти зміцнити почуття власної значимості;
формувати нові поведінкових паттерни;
сприяти диференційованій взаємодії з оточуючими людьми;
сприяти розвитку самовизначення дитини;
сприяти сприйняттю власного Я, у тому числі і фізичного образу Я.
Фахівці в області роботи з дітьми, що зазнали сексуального чи фізичного насильства, думають, що загальноприйнятої формули кризового втручання не існує. Інтервенції у формі кризового втручання і короткострокове психологічне консультування ефективні у випадку одиничного інциденту, при тривалому насильстві необхідна, відповідно, тривала робота, причому не тільки з дитиною, а й і з усією родиною.
У цілому фахівці дотримуються еклектичного підходу в роботі з такими дітьми. Найбільш ефективними вважаються: візуалізація, когнітивно-поведінкова терапія, гештальт-терапія, психодрама, арт-терапія, музикотерапія, танцювальна терапія. Найбільш придатним варіантом роботи з дітьми, що пережили насильство, є еклектична, мультимодальна модель консультування, у якій об’єднуються три основних психотерапевтичних напрямки: робота з думками, робота з емоціями, робота з поведінкою. Вибір конкретного методу в практичній роботі залежить від:
- віку дитини;
- стадії консультування, тобто над чим у даний момент йде робота: над думками, емоціями чи поведінкою;
- рівнем когнітивного розвитку дитини.
Консультування краще проводити в ігровий чи неформально обставленій кімнаті, а ніж у кабінеті чи класі. Це сприяє зняттю напруги, підсилює відчуття безпеки і контролю над ситуацією. Вважається, що процес консультування проходить успішніше, якщо діти можуть контролювати дистанцію між собою і дорослим, оскільки дорослі бувають надто агресивними, ініціюючи розмову з дитиною. Консультант повиний бути прикладом обов'язковості для дитини, не спізнюватися і, по можливості, не переносити година зустрічей, оскільки це може бути інтерпретоване як відсутність інтересу, що в подальшому породить занепокоєння та роздратування. Консультант повинний бути готовим віддати дитині усю свою увагу, звільнившись від сторонніх думок і турбот. Цілком природньо, що дитина - жертва насильства відчуває особливий страх при зустрічі з незнайомим дорослим, при відвідуванні нового місця. Іноді дитина навіть не знає, куди і навіщо ведуть її батьки чи вчителі. Це може вилитися в тривалу недовіру до психолога і формування негативних очікувань.
Зазвичай мотивація зустрітися з психологом у дитини відсутня. Навіть отримавши травму, дитина прагне зазнати позитивних думок і почуттів і уникає негативних, тому візит до фахівця наврядчи стане для неї приємним. Виключення складають ті випадки, коли діти вже знайомі зі шкільним психологом, що проводив, наприклад, групові заняття, з яким уже сформовані довірливі стосунки.
Діти, що пережили сексуальне насильство, як правило є набагато більш важкими клієнтами, а ніж діти, що пережили насильство фізичне чи емоційне. Це означає, що первинне встановлення контакту фахівця з дитиною і подальше формування довірливих стосунків буде нешвидким і непростим.
Вибір підходу до психологічного консультування жертв насильства залежить від того, які в дітей існують проблеми в когнітивному, афективному і поведінковому плані. У жертв насильства найчастіше спостерігаються відхилення у всіх вище вказаних сферах, зокрема :
когнітивний рівень: низька самооцінка; ірраціональні, руйнівні думки; проблеми з ухваленням рішення; проблеми з пошуком виходу зі складних ситуацій;
афективний рівень: гнів, злість; тривожність; почуття провини; страх відторгнення; фобії; депресія;
поведінковий рівень: бійки; сльози; низька навчальна успішність; нічні кошмари; ізоляція від навколишніх; конфлікти з навколишніми.
Діти так саме, як і дорослі, обирають наступні форми опору: відмовляються говорити; заперечують, що проблема насильства існує; відмовляються говорити на болючу тему; говорять про щось несуттєвому; уникають контакту очей; спізнюються чи пропускають зустрічі; невербально закриваються і розмовляють вороже; не йдуть на контакт із психологом (наприклад, ховаються за меблі) і т.п..
Фахівцю буде потрібно чимало терпіння і стійкості до фрустрацій при роботі з такими дітьми, особливо якщо дитина розглядає психолога як частину системи (як частина світу дорослих чи школи), що заподіює біль. Основна задача фахівця - стати заодно з дитиною, щоб допомогти їй.
При консультуванні дітей, що зазнали насильства, існують такі загальні рекомендації :
1. Визначення проблеми за допомогою активного слухання. Для встановлення контакту з дитиною важливо, як психолог слухає. Потрібно пам'ятати про вільну, розслаблену позу тіла: це допомагає дитині почати говорити. Коли стає очевидно, що дитина готова обговорювати проблему, важливо почути три моменти: у чому полягає проблема і що не дозволено; що почуває дитина по відношенню до цієї проблеми; чого дитина чекає від фахівця.
2 . Уточнення очікувань дитини. Психологу необхідно пояснити дитині, що він може зробити і в чому допомогти. Наприклад, психолог не може сам покарати ґвалтівника. Проте потрібно проінформувати дитину і її батьків чи опікунів про те, що в змозі зробити психолог, і надати їм можливість самим вирішити, чи готові вони продовжувати роботу з даним фахівцем. Якщо батьки відмовляється від допомоги, психолог може запропонувати їм обговорити інші варіанти отримання дитиною допомоги.
3. Уточнення кроків, що вже були зроблені для вирішення проблеми. Необхідно пам'ятати про те, що більше інформації можна отримати, задаючи питання відкритого типу, а не закритого. Рекомендується разом з дитиною на папері записувати перелік тих спроб, що вона робила, щоб вирішити свою проблему. Подібний прийом важливий у тому випадку, коли фахівець хоче допомогти дитині відмовитися від учинків, що виявилися марними, чи гірше того, руйнівними.
4. Пошук нових шляхів вирішення проблеми. Наступним кроком може стати сесія, на якій психолог, використовуючи метод мозкового штурму, пропонує дитині придумати якнайбільше нових шляхів вирішення проблеми; у даному випадку важлива не якість, а кількість придуманих способів.
5. Домовленність з дитиною про перетворення однієї з ідей про рішення проблеми в дію. Важливо, щоб поставлені цілі були реалістичні, і особливо важливо, щоб дитина знала: результати вона обов'язково буде обговорювати з психологом. Якщо щось не виходить, фахівець допомагає дитині шукати інші шляхи виходу із ситуації доти , поки ситуація не розв'яжеться.
6. Завершення сесії. Звичайний спосіб завершення сесії полягає в тому, що фахівець просить дитину підсумувати, що ж відбувалося під час їхньої зустрічі: наприклад, до яких важливих ідей змогли прийти, які плани на майбутнє склали. Як правило, узагальнення займає 2-4 хвилини. Також на початку кожної наступної сесії рекомендується просити дитину згадати, що відбувалося на попередній. Це дозволяє, по-перше, навчити дитини приділяти увагу процесу консультування; по-друге, психологу перевірити власну ефективність.
У процесі консультування фахівцю важливо з'ясувати не стільки те, що саме сказала дитина, скільки - що вона при цьому почуває.
Іноді в бажанні допомогти дитині психологи задають надто прямі, директивні питання, що викликає в клієнта бажання закритися і відійти від контакту. Безумовно, у психотерапії є моменти, коли необхідно задавати директивні питання з метою уточнення чи роз'яснення. У такому випадку питання відкритого типу більш доречні. Вони дають можливість дитині вибрати те,- що для неї значиме, і не обмежує волі висловлення своєї думки. Наприклад, відкрите питання: "Розкажи мені про своїх батьків" має на увазі потенційні відповіді на такі питання, як " чи живеш ти з обома батьками?"; "Кого ти відносиш до своїх батьків?"; Як ти ставишся до членів своєї родини?".
Необхідно обережно відноситися до питання "Чому?", тому що воно часто асоціюється з звинуваченням "Чому ж ти це зробив?". Дитина може інтерпретувати подібне питання в такий спосіб: "Чому ж ти зробив таку дурість (чи помилку)?". У такому випадку дитина починає захищатися, начебто від неї вимагають дати логічне пояснення своєму вчинку, хоча насправді відповідь лежить на рівні підсвідомості, а завдання психолога - допомогти дитині усвідомити свої мотиви. Звичайно відповідь на подібні питання дозволяє зрозуміти тільки одне: як дитина використовує захисний механізм у вигляді раціоналізації, намагаючись свідомо пояснити причини своїх дій.
Узагальнюючи, можна сказати, що перш, ніж задавати запитання, фахівцю варто визначити, наскільки ці питання доречні:
- наскільки поставлене питання дозволяє зрозуміти дитину і її проблему;
- наскільки поставлене питання сприяє розкриттю і самовираженню клієнта.
Незважаючи на те, що більшість професіоналів повідомляють про валідність дитячих спогадів про насильство, проте , завжди потрібно враховувати схильність дітей до перебільшення з метою викликати до себе симпатію і привернути увагу.
Психотерапевтичний процес необхідно закінчувати, коли мета, поставлена спільно психологом і клієнтом, досягнута. На останній сесії обов'язково обговорюється наступне:
- що відбувалося з дитиною в процесі консультування;
- яка задача була поставлена, чи досягнута вона;
- які зміни відчуває дитина, що реально в її житті змінилося (відношення до себе і відносини з навколишніми);
- як дитина буде вирішувати ситуацію наступного разу , якщо вона виникне;
- які в дитини плани на найближче майбутнє, чим вона збирається займатися, чого хоче досягти.
Дитині необхідно дати зрозуміти, що турбота про неї психолога не закінчується разом із закінченням консультування, тому фахівець обговорює години і можливість наступних зустрічей із клієнтом, щоб поговорити про його життя. Можна попросити дитину подзвонити чи написати або домовитися про короткий візит - звичайно подібне відстеження результатів консультування відбувається через 1 місяць чи пізніше, але не пізніше чим через півроку. Крім цього, психолог при прощанні завжди говорить про те, що, якщо будуть виникати якісь проблеми, двері завжди відкриті; дитина і її батьки завжди можуть звернутися по допомогу.
_____________________________________________________________________________________