Розділ 6

Розділ 6

Галицько-Волинський державнополітичне об’єднання наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст.

Передумови виникнення Галицько-Волинського державнополітичного об’єднання. Наприкінці ХІІ ст. відбувається створення єдиного державнополітичного комплексу з двох земель південно-західної частини Русі – Волинського та Галицького князівств. Однозначно, що сам факт об’єднання князівств був унікальним для удільної доби. В той час характерними були процеси переміщення князів з одного князівського столу на інший, переходу тих чи інших земель з-під впливу одних князівських родин до інших. Це ми спостерігали на прикладі Волині, яка знаходилась під владою Ігоревичів, потім Ізяславичів, а в ХІІ ст. після тривалого конфлікту між Мономаховичами та Ольговичами стала спадковим володінням старшої гілки перших. Проведений вище розгляд державотворчих процесів та політичного розвитку земель Волині і Прикарпаття в попередній час дозволяє з’ясувати причини їх об’єднання в єдиний державнополітичний комплекс.

Тривале існування Галицько-Волинського державнополітичного комплексу (Галицько-Волинської держави), який періодично під впливом небажаного збігу негативних обставин розпадався, але згодом мав тенденцію до відновлення, є доказом невипадковості неординарної події-явища, що мало місце наприкінці ХІІ ст. Віддаючи належне енергії, напору, величезній мужності, вишуканій дипломатії та неординарному політичному розумові князя Романа Мстиславича¹, необхідно визнати, що створена ним держава виникла не випадково. Для з’ясування причин цього необхідно розглянути комплекс факторів і обставин, що мали місце в попередньому розвиткові краю.

Першим аспектом, вірогідно, необхідно назвати етнополітичний фактор. Слов’яни Волині (дуліби, бужани, волиняни), а також хорвати Прикарпаття, до складу яких влилося чимало уличів та тиверців, мали єдине загальнослов’янське походження. Важливим моментом, який вплинув на становлення тенденцій до єднання двох земель, слід назвати поступове складання в Х – ХІІ ст. передумов до формування на базі етнічних формувань типу племен та союзів племен нових за суттю етнічних об’єднань, які в перспективі стають складовими української середньовічної народності. Цьому процесові етнічної консолідації сприяли прийняття християнства, розвиток книжної культури, освіти у східних слов’ян.

З розвитком міст, торгівлі між Волинню та Галичиною посилилися економічні контакти, що призводило до зближення населення двох земель. Через Волинь і Галичину проходило два дуже важливих транснаціональних шляхи. Перший шлях – це давній шлях з Центральної Європу в Східну, який проходив через німецьке місто Регенсбург, столицю Чехії Прагу, міста Малої Польщі (Краків, Люблін, Сандомир), галицький центр Перемишль, волинські центри Червен, Володимир, Луцьк, а потім йшов на Київ². Другий шлях – це шлях з Балтійського моря в Чорне, який проходив по ріках Західний Буг та Дністер. Інколи його називають другим шляхом «З варяг в греки»³. Однозначно, що успішне функціонування цих шляхів могло бути забезпечене завдяки створенню міцного політичного середовища, яке сприяло б цьому функціонуванню.

Серед політичних факторів, що сприяли становленню єдиного державного комплексу в південно-західному ареалі Русі необхідно назвати два. Внутрішній політичний фактор був пов’язаний з прагненням населення краю подолати внутрішньополітичні негаразди, міжкнязівські конфлікти та боярські смути. Міжнародний політичний фактор був обумовлений бажанням мешканців Волині та Галичини забезпечити безпеку свого краю від зовнішньої загрози. А така небезпека існувала, перш за все, на заході з боку Польщі та Королівства Угорщина, на південному сході з боку кочовиків.

Виникнення Галицько-Волинського об’єднаного князівства. Наприкінці ХІІ ст. після смерті Володимира Ярославича до Галича прибув на князювання волинський князь Роман Мстиславич. На жаль, давньоруські літописи не містять даних ні про час, ні про обставини цієї події. Дата її – 1199 р. – згадується лише у пізньому Густинському літопису, проте починаючи з праць М.С.Грушевського, який спеціально розглянув хронологію початку князювання Романа в Галичі, саме ця дата початку правління у Галичі князя Романа прийнята науковцями⁴. У Яна Длугоша смерть Володимира датується 1198 р.⁵. І.Я.Фроянов та А.Ю.Дворниченко заперечують факт об’єднання Волині та Галичини наприкінці ХІІ ст., проте їх позиція не є переконливою, оскільки суперечить даним джерел, як давньоруських, так і польських⁶. Дещо більш пізні повідомлення Суздальського літопису першої половини першого десятиліття ХІІІ ст. фіксують перебування Романа в Галичі як даність. М.Волощук не заперечує проти факту створення Романом великої держави, проте вважає некоректним використання поняття «об’єднання Волині і Галичини», а більш правильно говорити про захоплення Волинню Галичини⁷.

Про обставини другого зайняття Романом галицького престолу докладну інформацію містить хроніка Вінцентія Кадлубка, хоча при розгляді її у черговий раз необхідно нагадати про значну упередженість краківського хроніста щодо викладу подій на Русі. «В цей час, – починає розповідь Кадлубек, – помер князь Галіції Володимир, який не залишив по собі спадкоємців. Тому руські князі, хто за допомогою сили, а інші завдяки хитрощам, а деякі обома засобами прагнуть зайняти вільне князівство»⁸.

На підставі цього уривку можна зробити висновок, що на той час вже не було на світі двох синів Володимира. Проте, як зазначає М.С.Грушевський, це не зовсім так, оскільки про них є згадка під 1218 р. в одній з австрійських хронік⁹. Якщо остання інформація правомірна, то можна припускати, що нащадки Володимира Ярославича тривалий час перебували в заточенні в Угорщині і абсолютно випали з політичного життя на Русі. Однозначно, угорська адміністрація, яка претендувала на Галичину, зовсім не хотіла появи на політичній арені леґітимних претендентів на галицький стіл. Можливо, що саме з подачі угорців поширювались чутки про смерть братів Володимировичів .

Вінцентій не повідомляє, хто були наприкінці ХІІ ст. князі – претенденти на Галич, але, судячи з подій 1187-1189 рр., а також часів вже після смерті Романа Мстиславича в 1205 р., можна припустити, що до цього гурту мало відношення чимало південноруських володарів. У розповіді Вінцентія серед претендентів особливо виділяється постать Романа, «найближчого сусіда». Хроніст відзначає, що через нестачу власних сил волинський князь звернувся за допомогою в Краків, де місцевий князь Лешко схвально відреагував на бажання Романа сісти в Галичі. Під час переговорів, за версією польського автора, Роман обіцяв визнати себе намісником малопольського володаря в Галичині. І в цій інформації, і в подальшій розповіді Кадлубек прагне довести доцільність дій краківського князя по відношенню до волинського князя, підкреслює великий тріумф, який начебто мали польські воїни по завершенню походу до Галича¹⁰ .

Слід зазначити, що позиція польського автора дуже суперечлива, оскільки він писав про ці події вже після конфлікту Лешка і Романа в 1205 р.¹¹, а тому ставлення його до волинського князя вкрай негативне. Вінцентій особливу увагу приділяє описові жорстокостей Романа щодо галицьких магнатів. На жаль, в історіографії, яка давно визнає тенденційність інформації Кадлубка про Русь, саме під впливом його твору існує, на мій погляд дещо однобокі, уявлення про антагоністичне ворожі відносини між новим галицьким князем і боярством краю. В Галичі, пише російський історик Л.М.Гумільов, Роман «настільки заплямував себе такими жорстокостями, що руський літописець вважав за потрібне не згадувати ці факти»¹². Безумовно, у Романа в Галичині було чимало суперників, проте ще з часів його першої спроби сісти в цьому краї у нього і тут серед місцевого боярства було багато прихильників. Багато галичан, за повідомленнями літопису, покинуло тоді Галич разом з Романом і знайшли притулок в його володіннях. Саме вони разом з волинянами у подальшому будуть опорою в походах Романа в Середнє Придніпров’я та проти половців на початку ХІІІ ст., а пізніше, не дивлячись на протидію інших боярських таборів, зорієнтованих на інших політичних лідерів, будуть надавати підтримку його синам Данилу та Васильку.

В хроніці Вінцентія є важлива інформація про серйозну допомогу Романа у переддень зайняття ним нового столу з боку малопольських вельмож¹³. Приєднанню Галича сприяла і вигідна для Романа ситуація в Угорщині, де після смерті Бели ІІІ (1196 р.) розпочалася війна між його синами Емеріком і Андрієм¹⁴. Пізніше Роман укладе тісний союз з останнім, що відкрило для обох союзників можливість у доволі сприятливих умовах вирішувати власні домашні справи. Зокрема, це дозволило Андрієві в 1205 р. стати угорським королем¹⁵.

В польській літературі, виходячи з свідоцтв Вінцентія, часто зустрічається погляд про залежність Галичини від Кракова, Романа від Лешка після 1199 р.¹⁶. Проте таке твердження далеке від історичних реалій, оскільки на той час Галицько-Волинська держава була значно сильнішою Малопольського князівства, володар якого, за спостереженнями Г.Лябуди, вже в другій половині 1199 р. втратив Краків і перейшов на князювання до Сандомиру. Верховним князем Польщі (принцепсом) та краківським князем став дядько Романа по матері великопольський володар Мешко ІІІ¹⁷. Останній князював в Кракові до 1202 р., і з ним у галицько-волинського князя, схоже, розвивалися нормальні стосунки. Ця обставина сприяла проведенню активної діяльності Романа в Придніпров’ї в перші роки ХІІІ ст.

Аналіз суперечливої та тенденційної розповіді Вінцентія про утвердження Романа в Галичі дає підстави думати, що бажання Лешка допомогти Роману в оволодінні підкарпатським краєм в Кракові сприймалося прихильно далеко не всіма місцевими магнатами. Вірогідно, головним аргументом малопольського князя для переконання своїх вельмож було бажання зміцнити дружні стосунки з руським союзником, а також прагнення використати військову експедицію для посилення позицій Малої Польщі на сході.

Матеріал Вінцентія свідчить, що завоювання галицького трону далося Роману не дуже легко, оскільки цьому чинила рішучий опір частина галицького боярства. Зазначимо, що в цій розповіді Кадлубек значно перебільшує роль свого патрона Лешка, якому хроніст приписує всі заслуги під час походу малопольського та волинського князів на Галич. Очевидно, що Лешко надав Роману якійсь загін, що не могло вплинути на подальшу систему взаємин між князями¹⁸.

Значно більш реалістичною є остання фраза про Романа у творі польського хроніста: «Отже, побудувавши на нещасті інших своє щастя, він за короткий час досяг настільки багато, що став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями»¹⁹. Зазначимо, що цей запис в хроніці, вірогідно, появився під впливом повідомлень про діяльність Романа на Київщині на початку ХІІІ ст. і, безумовно, є перебільшенням хроніста.

Автор цих рядків не може погодитися з думкою А.А.Горського, який вважає, що Галицьке князівство належало до тих руських земель, яке з кінця ХІІ ст. не мало власної династії і стало спільним «загальноруським» володінням²⁰. Дійсно в 1199 р. припинилась в Галичі династія Ростиславичів, а після короткого володарювання Романа Мстиславича тривалий час Галичина була яблуком розбрату між численними претендентами. Але наявність величезної конфронтації між різними феодальними володарями не є доказом існування якогось особливого статусу Галичини серед інших давньоруських земель. Подібними конфліктами рясніє вся історія середньовіччя, коли часто законні володарі позбавлялися престолу конкурентами. Однозначно, що в 1199 р. в Галичині появляється нова династія, засновником якої був Роман Мстиславич²¹.

Діяльність галицько-волинського князя Романа та його адміністрації. Входження багатого, могутнього Галицького князівства до володінь князя Романа призвело до зростання сили його державного володіння, політичного авторитету самого володаря, проте одночасно це ж приєднання спричинило до виникнення нових численних проблем і питань перед ним та його адміністрацією.

Перш за все зайняття Галича у 1199 р. викликало велике невдоволення у багатьох давньоруських князів, які не один рік мріяли заволодіти заможною південно-західною землею Русі. Це перш за все стосувалося найбільш могутнього тоді князя Русі Всеволода Юрійовича суздальського, який після смерті Володимира Ярославича по мірі зростання сили Романа почав втрачати позиції на півдні східнослов’янського світу.

Величезну небезпеку в особі князя Романа вбачав для себе Рюрик Ростиславич, який намагався в умовах ворожого оточення міста з півночі, заходу і сходу зберегти за собою Київ. Одночасно колишній тесть Романа не облишав надії і самому якось зміцнити свій вплив у підкарпатському реґіоні Русі. Заняття Галича Романом викликало невдоволення у нещодавніх його союзників Ольговичів, які знаходилися у тісних родинних стосунках з померлим галицьким князем Володимиром Ярославичем і вважали саме себе законними спадкоємцями галицького столу.

Під 1202 р. у Суздальському літопису повідомляється: «Вста Рюрик на Романа и приведе к собе Олговичев в Кыев, хотя пойти к Галичю на Романа. И упереди Роман, скопя полкы Галичьскые и Володимерьскые и въеха в Русскую землю»²². Питання про хронологію цитованих подій розглянув М.Г. Бережков. За основу для датування їх він взяв час походу Романа на половців, який, на думку дослідника, стався після вказаного вище виступу Романа проти Рюрика. Порівняння ж повідомлення про війну з кочовиками з свідоцтвом візантійського хроніста Нікіти Хоніата про бойові дії руських проти половців (датується автором зимою 1200-1201 рр.) призвели вченого до висновку, що конфлікт Романа і Рюрика стався перед цим, а саме в 1200 р.²³.

На нашу думку, перебіг подальших подій в Південній Русі дає підстави думати, що запропонована М.Г.Бережковим хронологія подій потребує уточнення, а саме війну Рюрика і Романа слід датувати кінцем 1200 – початком 1201 р., а похід Романа на половців стався взимку 1201 – 1202 р.

Для підготовки до війни суперникам, особливо Рюрику, треба було покласти чимало часу: встановити контакти з чернігівськими князями, зібрати війська. Тому дещо спірним, на нашу думку, є виклад подій у книзі П.П.Толочка, який вважає, що Рюрик і Ольговичі вирішили напасти на Романа зразу ж після зайняття тим Галича²⁴. Між завоюванням Галича і походом Романа на Київ пройшло як мінімум більше року!

Зовсім протилежну позицію займав С.М.Соловйов. Російський вчений вважав, що Роман зайняв Галич в 1198 р., а у похід на Галич Рюрик вирішив йти в 1201 році, тобто через три роки, у зв’язку з цим історик ставить, чому Рюрик «так довго зволікав з походом проти зятя?»²⁵. У нас є підстави думати, що ніякого зволікання в діях Романа Мстиславича не було!

Обставини виступу Романа Мстиславича проти Рюрика свідчать, що новий галицький князь, який і в даному випадку проявив себе передбачливим політиком, ретельно готувався до походу. Зокрема, він налагодив дружні контакти з мешканцями столиці і інших міст «Руської землі», «чорними клобуками» («Чернии Клобуци вси совкупившеся ехаша к Роману и что городов Русскых и ис тех людьеє ехаша к Романови»²⁶. Є відомості, що в 1200 р. у Константинополі перебувало посольство галицького князя, яке уклало з Візантією союзну угоду²⁷. Безпосередньо сам похід було здійснено блискавично, військо з Галича «еха наборзе», отже Рюрик до нападу не був готовий.

Коли Роман підійшов до Києва, перед містом до його дружин приєдналися «чорні клобуки», а мешканці міста відкрили «ворота Подольская в Копыреве конци»²⁸. Перевага прихильників Романа була настільки відчутною, що невдовзі Рюрик і Ольговичі вимушені були вступити у переговори з галицьким князем, згідно яких Рюрик повинен був покинути Київ і їхати в Овруч, а Ольговичі повернутися додому.

Заслуговує на особливу увагу остання фраза літопису про події 1201 р. «И посади великый князь Всеволод и Роман Инъгваря Ярославича в Кыеве»²⁹. Участь Всеволода у вирішенні долі Києва пояснюється великим політичним і військовим авторитетом суздальського князя, зокрема на півдні Русі. Важливо, що напередодні в 1199 р. Всеволод значно зміцнив свої позиції, коли посадив у Переяславлі сина Ярослава, а у Новгороді – Святослава. Але, безумовно, запрошення Всеволода до переговорів щодо долі київського столу було свідченням не слабкості, а великого політичного хисту Романа як політика. Роман розумів, що Всеволод не може бути надійним політичним партнером, але в тих умовах з ним треба було рахуватися. Вірогідно, що ця угода була підписана ще до походу Романа на Галич.

Чому Роман сам не захотів сісти в Києві? Тут було, на нашу думку, декілька причин. По-перше, князю Роману треба було ще думати про збереження і зміцнення позицій в Галичі, по-друге, сама практика політичного життя другої половини ХІІ ст. застерігала сильних князів-суверенів від спроб зайняти самостійно стіл у Києві. Поява Романа в Києві в той момент навряд чи призвела до посилення його позицій в місті на Дніпрі, а ворогів йому, без сумнів, додала б. В літописній констатації про вокняжіння Інгваря в Києві на першому місці вказується Всеволод, проте не треба забувати, що і в даному випадку ми маємо місце з прихильним не галицькому, а суздальському князю джерелом. Саме поява волинського князя в столиці Русі є чіткою відповіддю, чия це була креатура. Не слід вважати, що Роман посадив у Києві зовсім слабкого, другорядного князя³⁰.

В тих умовах князь Роман міг розраховувати лише на близьких до себе волинських князів, серед яких після нього його двоюрідний брат Інгвар був одним з найбільш авторитетних. Цей князь згадується у «Слові о полку Ігоревім», пізніше в 1212 р., він буде ще раз князем у Києві³¹. На початку ХІІІ ст. Інгвар Ярославич фактично виконував функції князя-намісника галицько-волинського князя в Києві, і є всі підстави гадати, що справлявся він з ними на належному рівні. Нагадаємо, що тоді Роману продовжували безпосередньо належати стратегічно важливі володіння в Пороссі.

П.П.Толочко пише: «Відновлення політичної єдності Південної Русі від Карпат і Дунаю до Дніпра було важливою подією її державного життя, хоча це і не уявлялося Роману кінцевою метою його широкої політичної програми»³² [КиївР,c.133]. Б.О.Рибаков відзначав, що Роману Мстиславичу вдалося створити велике і могутнє князівство, яке він порівнює з «Священною Римською імперією» Фрідріха Барбаросси³³. Погоджуючись з таким порівнянням, зазначимо, що і одне, і друге державне утворення не були в достатній мірі консолідованими. Створивши величезну державу, Роман вимушений був вирішувати чимало найскладніших проблем, що виникали в різних реґіонах, серед яких найбільш турбот йому надавали Галичина і, особливо, Київщина. Що стосується першої землі, то тут він застосовував більше тактику «батога» по відношенню до свої суперників з боярських кіл. На Київщині, навпаки, він наполегливо прагнув зміцнити союз із силами, що допомогли йому під час штурму Києва (1201 р.).

В свою чергу союзники Романа Мстиславича вимагали від нього реалізації їх власних намірів, що в першу чергу стосувалося проведення активної антиполовецької політики. Половецькі хани в той час вели досить агресивну політику щодо південноруських земель. У цьому відношенні князь Роман був досить вигідною фігурою для населення Київщини, оскільки не був, на відміну від багатьох інших південноруських князів, пов’язаний якимись політичними або династичними зв’язками з володарями «степу». Тема боротьби з половцями особливо гостро перед Романом постала не тільки у зв’язку з його київською, а й галицькою політикою.

В попередніх розділах вже відзначалося. що Дністровсько-Дунайський реґіон знаходився під пильною увагою галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного шляху Галичини з Болгарією та Візантією³⁴. У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П.Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Вчений не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря була підконтрольною Києву територією³⁵.

З кінця ХІІ ст. в низинах Дністра та Дунаю спостерігається різке зростання активності половецьких орд. І.О.Князькій вважає, що тоді в цьому реґіоні навіть склалося нове половецьке об’єднання – Придунайська Куманія³⁶. Хоча, вірогідно, активну роль у подіях на Дунаї відігравало Придніпровське об’єднання половців. Нова ситуація в степовому краї викликала велике занепокоєння мешканців Галичини, бо несла загрозу пов’язаному з нею слов’янському населенню Придністров’я, зачіпала інтереси всіх південноруських земель та їх володарів.

М.Ф.Котляр, розглянувши повідомлення візантійського автора Нікіти Хоніата про війну Романа Мстиславича з половцями, порівнявши цю інформацією з даними про інші події візантійської історії, зробив висновок, що десь у 1197 – 1198 рр. відбувся похід Романа Мстиславича, який тоді ще не був галицьким князем проти половців. На думку вченого, цей похід передував антикочовим акціям руського князя початку ХІІІ ст., про які розповідають давньоруські літописи³⁷. В свій час ми погодилися з таким висновком³⁸, проте зараз вважаємо, що він потребує перегляду. Інформація Нікіти Хоніата про війну Романа з половцями, яка, до речі, дається у зв’язці з повідомленням про війну Романа з Рюриком, не є хронологічно прив’язаною, а узагальненою, охоплювала низку різних за часом подій³⁹. Тому ми паралельно не можемо підтримати і погляд М.Г.Бережкова, який прагне використати інформацію візантійського історика для датування літописного повідомлення про перший похід Романа початку ХІІІ ст. Він цей похід датує зимою 1200 – 1201 р.⁴⁰, хоча є більше підстав довіряти безпосередній літописній хронології. Отже, можна погодитися з позицією польського дослідника Х.Гралі про те, що було тільки два походи проти половців на початку ХІІІ ст.⁴¹. Перший з них відбувся взимку 1201 – 1202 р.

Про цей похід Романа Мстиславича проти половців суздальський літописець повідомляє лаконічно, але досить змістовно: «Тое же зимы ходи Роман князь на Половци и взя веже Половечьскые и приведе полона много и душь хрстьянскых множство отполони от них»⁴². «Вежами» в давньоруських літописах називалися місця стійбищ кочовиків⁴³, в даному випадку місця їх постійного перебування, своєрідні політичні центри степовиків. Деякі дослідники, на нашу думку не безпідставно, вважають, що тоді у половців вже було раннє державне утворення⁴⁴.

На той час половецькі орди вже чітко розділилися на два головні угруповання: донських і дніпровських половців. Протягом ХІІ ст. об’єктом походів руських князів частіше всього були зимовища донських половців на р. Сіверський Донець. Проте на межі ХІІ – ХІІІ ст. після смерті хана Кончака боротьба з ними вже припинилася, не дивлячись на те, що саме в цей час формування донецьких половців досягло апогею свого розвитку. Є всі підстави гадати, що Роман в 1201-1202 рр. завдав удару по дніпровським «вежам», які знаходилися в низинах Дніпра, в так званому Лукомор’ї⁴⁵. Саме звідси половці ходили в низини Дунаю та на Балкани. Похід Романа об’єктивно був дуже важливим для нормалізації ситуації на південному кордоні, бо створювалися умови для припинення руйнівних нападів кочовиків. Проте нові князівські усобиці невдовзі поставили хрест на результатах виправи Романа.

«Взять быс Кыев Рюриком и Олговичи и всею Половецьскою землею и створися велико зло в Русстеи земли, якого же зла не было от крещения над Кыевом», – з драматизмом розповідає про події наступного року суздальський літописець⁴⁶. Нападники розорили нижню та верхню частину міста, половці захопили велику кількість полонених. Англійський дослідник історії Русі Дж.Феннел, визнавши певне перебільшення книжником масштабів розорення міста, все ж справедливо відзначає, що тоді Києву було «завдано страшного удару, після якого він довго не міг оговтатися»⁴⁷. Залучення половців, жорстоке розорення столиці, масові вбивства та насильства над мирним населенням – все було показником гостроти відносин Романа з Рюриком та чернігівськими Ольговичами. Звернемо увагу, що під час походу на половців 1201-1202 р. ніхто з південноруських князів не підтримував князя Романа.

На час нападу на Київ, що стався у січні 1203 р., Романа в місті не було. Його наміснику Інгварю Ярославичу вдалося спастися із розореного міста втечею. Сам ініціатор страшного розорення столиці Рюрик Ростиславич, вірогідно через острах помсти з боку Романа, повернувся до Овруча, залишивши в Києві свій гарнізон. І тут відбулася подія, яка ще раз показала великі здібності Романа як політика, як дипломата. Через місяць після подій у Києві галицький князь прибув до Галича і уклав з Рюриком угоду.

Згідно цього договору, Рюрик відмовляється від союзу з половцями та Ольговичами, («отводя и от Олгович и от Половець»), а Роман погоджується немало-небагато на повернення колишнього тестя до Києва. Гарантом цієї угоди, згідно Суздальського літопису, став Всеволод, який невдовзі «не помяну зла Рюрикова, что есть сотворило у Русте земли, но да и ему опят Киев»⁴⁸. Дж. Феннел вважає, що ця угода свідчить про слабкість Романа, бо «реальна влада, як і раніше, знаходилася в руках князя Суздальської землі»⁴⁹. На нашу думку, в даному випадку історик дає дуже спрощену оцінку овруцьким переговорам. Перед Романом стояла дуже складна проблема: ліквідувати антикиївський альянс Рюрика з Ольговичами та половцями. Запобігання до бойових дій проти них, і це показала практика 90-х років ХІІ ст., навряд чи дала б швидкий та належний результат, призвело б до нового ослаблення південноруських земель, зробило їх легким об’єктом для нападів кочовиків. Зрозуміла була і позиція Всеволода, який явно не бажав посилення Романа в Придніпров’ї. Не виключено, що і напад Рюрика і його союзників на Київ відбувся з мовчазної згоди сильного суздальського князя.

У тому ж 1203 р. до Суздалю прийшло посольство від Романа з пропозицією до Всеволода сприяти відновленню мирних відносин між галицько-волинським і чернігівськими князями. Через деякий час така угода була укладена⁵⁰. Наслідком умілої дипломатії Романа стало створення великої коаліції руських князів проти половців. Серед них, зокрема, літопис згадує, крім Романа, Рюрика Ростиславича, переяславського князя Ярослава, сина Всеволода, племінників Рюрика Мстиславичів. Новий похід у степ завершився великою перемогою. «И взяша Рускии князи полону много, и стада их заяша и возратиша во своя си с полоном многим»⁵¹.