61

Тема 2. Цінності європейської середньовічної цивілізації крізь призму духовності.

1. Античний спадок і середньовічна культура.

2. Культурно-історичні типи середньовічної людини: селянин, рицар, бюргер (особливості бачення світу).

3. Роль церкви у формуванні середньовічної цивілізації.

4. Взаємовідносини основних феодальних станів і королівської влади.

1. Античний спадок і середньовічна культура.

Не дивлячись на те, що до кінця V ст. н. е. антична цивілізація себе вичерпала, греко-римська культура не канула в небуття. Безумовно, варвари нанесли їй важкого удару, виснажили її сили. Нова християнська культура теж не жаліла античні цінності, їх конфлікт був неминучий. Проте, прийдешня християнська Середньовічна епоха не могла повністю ігнорувати великий культурний капітал, накопичений греками і римлянами. Варвари-переможці почали потихеньку приміряти до себе “античні наряди”. Латинська мова стає не тільки мовою католицизму, але і мовою всієї Західної культури. Активно використовується римське право, прокидається інтерес до філософії (особливо Арістотеля), літератури, архітектури, прикладного мистецтва, освіти, риторики. Антична (особливо латинська) культура стає чинником зближення і примирення європейських народів.

З XIII - XIV ст. у Європі, перш за все в Італії, починається процес активного відродження античної культури. До неї не просто виявляється інтерес, але вона стає фундаментом нового явища, названого культурою Відродження. Такі маститі діячі Ренесансу як Данте, Бокаччо, Петрарка, Салютаті, Альберті, Макіавеллі, Рафаель, Бруні, Фічино, Вазарі, Шекспір і багато інших випробовують священний трепет перед великими геніями старовини, стають їх апологетами. Великої популярності набувають творіння Гомера, Платона, Фідія, Ськопаса, Вергилія, Лукреция, Цицерона, Епікура, Сенеки, Плінія, Галена, Варрона. Про них говорять, пишуть, ними захоплюються, їм наслідують, їх творіння стають широким суспільним надбанням. Немов би оживають і успішно пробивають собі дорогу в життя античні міфи, література, архітектура, скульптура, театр, живопис, наука, політичні, правові і багато інших втрачених цінностей. Італія і інші країни Європи буквально “дихають античним повітрям”. Антична культура стає незаперечним предметом філософської, художньої і наукової творчості. У всіх університетах Європи вивчають спадщину стародавніх. У міру подальшого руху європейської культури інтерес до Античності і її реальний вплив все більш зростають. У епоху просвітництва створюються об'ємні наукові і художні праці, присвячені греко-римській культурі. Античність сприймається як мудра вихователька, як мати, як значуща узагальненість, як європейський универсалізм. Англійські, німецькі, французькі учені, а то і просто шанувальники старовини (Р. Шліман), ведуть активний археологічний пошук пам'ятників греко-римскої культури. Кожен музей світу вважає за честь мати їх у себе. Навіть свій побут європейці намагаються облаштувати так, щоб він хоч в чомусь нагадував старовину. Поети, драматурги, прозаїки, живописці, архітектори, скульптури, музиканти, філософи, історики, філологи, юристи, політики, педагоги ось вже протягом декількох століть незмінно звертаються до цієї теми. Антична культура справді стала ідеалом, зразком для наслідування, важливим чинником для європейського мистецтва, великою і нескороминущою класикою.

Культура Середньовіччя - це значний за часом (У-ХУ ст.) та інформаційною насиченістю період розвитку світової культури. Середньовіччю властиві оригінальні ідеали, цінності та система норм реалізації людини в суспільному житті, які і визначають його специфіку в культурно-історичному просторі. У цілому характер середньовічної культури визначався двома основними чинниками: пануючим положенням християнської ідеології та церкви, утвердженням християнських цінностей як визначальних для ментальності, а також жорсткою регламентацією життя індивіда відповідно до його положення в соціальній ієрархії, ієрархічним типом соціальних зв'язків.

Християнська духовність відіграла особливу роль у формуванні світовідчуття, основних світоглядних положень людини середньовічної епохи. Відбувається відхід від античних світоглядних засад, античний гармонійний цілісний Космос отримує два полюси існування: Божественний, або духовний; земний, або тілесний. Виключного значення в культурі набувають саме її Божественні, духовні витоки. Світ тепер отримує чітко виражену центральну точку існування - це Бог. Відносно античності, яка не мала яскраво вираженого центру, це стало принципово новою позицією в баченні Всесвіту.

Бог - єдина верховна сутність, джерело істини і краси - відкривається людині виключно через віру, а не через розум. Людина вважається вершиною творіння, створеною за образом та подобою Бога, заради якої були створені всі інші творіння. При цьому людині не належить ні світ, ні блага, ні тіло, ні життя. Вона може цим лише користуватись, своїм існуванням вона повинна прославляти Бога, підкорятися Богові, уподібнюватись йому, а зрештою і з'єднатися з ним. Саме християнство дозволило людині залишити далеко позаду себе природно-космічний світ і відчути безпосередній особистісний зв'язок з Богом. У зв'язку з цим виключного значення тепер надається внутрішньому духовному стану людини.

Духовне життя в середньовічній культурі стає предметом особливої уваги та отримує статус виняткової цінності. Ідеалом стає духовна, страждаюча, смиренна людина. Внутрішнє "Я" людини, її ядро знаходяться за межами самої людини - у сфері духовного. Мета людського життя - осягнути свою подібність з Богом. Це можливо здійснити в процесі вдосконалення власних здібностей та віри.

Як уже зазначалося, другою важливою рисою середньовічного суспільства була жорстка регламентація життя індивіда відповідно до його положення в соціальній ієрархії. Об'єднуючим началом був принцип феодальної ієрархії, поширений на всю світобудову. Всі прошарки суспільства були пов'язані відносинами сюзерена та васала, а нижчі перебували у повній залежності від вищих, тобто феодальної знаті. Середньовічна Європа характеризувалась общинно-корпоративним устроєм: цехи, гільдії, лицарські ордени, церковні та сільські общини.

На відміну від античної цивілізації, у якій система влади носила світський характер, у середньовічній Європі вона була сакралізована. Королі та імператори протягом усього Середньовіччя добивались визнання релігійного, сакрального характеру своєї влади. Основним засобом досягнення цього була коронація - релігійна церемонія, в результаті якої правитель набував статусу помазаника Божого і був коронований самим Богом в особі служителів церкви. Церква виступала в напрямку ідеологічного обґрунтування ієрархії, розвиваючи теорію органічної будови суспільства, котре складається з упорядкованих розрядів: духовенство піклується про духовне здоров'я держави, лицарство захищає його, а селянство, трудівники годують. Порушення ж цієї гармонії загрожує згубними наслідками для всього суспільства.

У зв'язку з цим духовне життя середньовічного суспільства характеризується традиціоналізмом, груповою свідомістю. При феодалізмі індивід пов'язаний не з общиною-полісом, як це було в античності, а зі своїм станом, соціальний статус якого визначає практично всі сторони людської життєдіяльності. Ідея об'єднання, корпоратизації невідступно переслідувала середньовічну думку, головною задачею було не залишити індивіда віч-на-віч з собою.

Відповідно домінуючою формою соціального контролю всередині станів було почуття сорому. Такі його позитивні кореляти як честь, слава, доброчинність, які знаходили схвалення з боку "своїх", становили вищу цінність для станового індивіда. Людина тут ще далека від вільного самовизначення у своїх вчинках, її поведінка мотивується насамперед нормами конвенціональної моралі. Порушення її веде до неминучого, хоча і в невизначеному майбутньому, покарання. Але в період пізнього Середньовіччя відбувається індивідуалізація в моральній поведінці людини. Якщо раніше після формальної процедури відпущення гріхів священиком людина вважала себе примиреною з церквою, Богом, суспільством, то тепер же вона починає вимагати від себе внутрішнього каяття, повинна сама його прагнути, відчуваючи свою провину перед самою собою, що свідчить про утвердження її реальної свободи. Це можна вважати своєрідним підсумком, епілогом усього розвитку середньовічної культури і одночасно - прологом до культури Відродження.