Тема 19 Призначення покарання

19.1. Загальні засади призначення покарання.

19.2. Обставини, що пом’якшують покарання.

19.3. Обставини, що обтяжують покарання.

19.4. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті.

19.5. Пом’якшення покарання при його призначенні.

19.6. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

19.7. Призначення покарання за сукупністю вироків.

19.8. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення.

19.9. Обчислення строків покарання.

19.1. Загальні засади призначення покарання

Після того, як під час судового розгляду кримінальної справи буде доведено, що в діянні підсудного є конкретний склад злочину, і правильно відповідно до закону кваліфікавано такий злочин, суд, за загальним правилом, має вирішити питання про вид та розмір (строк) покарання винного.

У теорії кримінального права проблеми призначення покарання вивчали такі вчені, як Л. В. Багрій-Шахматов, М. І. Бажанов, Є. В. Благов, Г. С. Гаверов, І. М. Гальперін, І. І. Горелік, Т. А. Денисова, В. К. Дуюнов, В. І. Зубкова, І. І. Карпець, О. Г. Колб, Л. Л. Кругліков, Т. А. Леснієвські-Костарєва, В. Т. Маляренко, Ю. Б. Мельнікова, О. О. Мясніков, Т. В. Непомняща, Г. П. Новосьолов, П. П. Осипов, В. В. Похмелкін, Л. А. Прохоров, М. А. Скрябін, М. Н. Становський, В. І. Ткаченко, В. І. Тютюгін, О. Г. Фролова, Г. І. Чечель, М. Д. Шаргородський та інші.

Покарання є одним з найсильніших засобів державного впливу на людину, завдяки цьому має істотне значення правильний вибір виду і розміру покарання за конкретний злочин.

Справедливо призначене покарання сприяє досягненню мети, що переслідує воно, забезпечує ефективне виправлення осіб, які вчинили злочин. У свою чергу необґрунтовано м’яке покарання породжує у винного почуття безкарності, не дозволяє здійснити на нього всебічний вплив і перешкоджає досягненню справедливості. Призначення надмірно суворого покарання заподіює винному необґрунтовані страждання, викликаючи у оточуючих замість осуду почуття жалості до злочинця. Невипадково, одним з основних постулатів вітчизняного кримінального права є принцип справедливості, за яким покарання та інші заходи кримінально-правового характеру повинні бути справедливими, тобто відповідати характеру і ступеню суспільної небезпечності злочину, обставинам його вчинення та особі винного.

Так, Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначив, що ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, які на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

З урахуванням сказаного закон про кримінальну відповідальність встановлює чіткі правила, які регламентують основні засади призначення покарань, що дозволяє в кожному конкретному випадку призначити максимально обґрунтоване і справедливе покарання¹.

Призначення покарання – урегульована законом процедура вибору судом виду і розміру (строку) покарання за вчинений злочин, з урахуванням його суспільної небезпеки, особи винного, розміру заподіяної шкоди та інших передбачених законом обставин.

При призначенні покарання суд повинен керуватися лише законом, який, визначаючи загальні засади призначення покарання (ст. 65 КК), перш за все, виділяє серед них обов’язкові правила його призначення². Загальні засади призначення покарання за КК України досліджувалися в працях В. В. Полтавець¹, М. І. Бажанова², В. Т. Маляренка³, авторським колективом під керівництвом О.Г. Колба⁴ та ін.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК суд призначає покарання: а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; б) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; в) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Призначення покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Встановивши відповідність всіх обставин суспільно небезпечного діяння ознакам конкретного складу злочину, суд вивчає санкцію норми, що передбачає покарання за його вчинення. Покарання призначається в межах, передбачених цією нормою, тобто саме той вид і розмір (строк), що в ній зазначені. У разі застосування норми, що містить альтернативну санкцію, суд може призначити лише один з основних видів покарань, зазначених у ній, у межах, встановлених для кожного з цих покарань санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК. Якщо санкція норми Особливої частини поряд з основним видом покарання передбачає можливість застосування додаткового, суд, з урахуванням обставин справи вправі призначити як основний, так і додатковий види покарання.

Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК означає те, що суд має керуватися всіма приписами цих положень (щодо мети та особливостей видів покарання, правил призначення покарання, звільнення від покарання та від його відбування тощо). При цьому суворіший вид покарання з тих, що передбачені за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання не зможе забезпечити досягнення мети покарання. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними санкціями статей (санкціями частин статей) Особливої частини КК за вчинений злочин, може бути призначено тільки у випадках сукупності злочинів (ст. 70 КК) чи сукупності вироків (ст. 71 КК). Ця обставина обумовлює необхідність призначення більш суворого покарання, у тому числі перевищуючого межі, встановлені санкціями статей (санкціями частин статей) Особливої частини ЗКВ. Але й у таких випадках за кожен конкретний злочин покарання призначається виключно в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. І лише в порядку складання остаточне покарання може бути вище меж, визначених санкцією норми Особливої частини КК.

Не виключається можливість призначення і менш суворого покарання, ніж передбачено окремою нормою Особливої частини КК за вчинений злочин. Відповідно до ст. 69 КК за наявності виняткових (декількох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК. Або перейти до іншого більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) за цей злочин.

Призначене покарання має найефективніше сприяти максимальному виправленню засудженого, формуванню в нього суспільно корисних поглядів і установок, а також сприяти зміцненню почуття поваги до суспільства та інтересів оточуючих. Завдяки цьому, необхідно обирати найсправедливіше покарання, тобто законне та обґрунтоване, що відповідає характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, а також інших обставин справи.

Призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину. Визначаючи вид і розмір (строк) покарання, суд, у першу чергу, оцінює характер і ступінь суспільно небезпечних наслідків, що наступили у результаті вчинення злочину. Характер небезпечності визначається змістом порушених суспільних відносин, яким злочинним посяганням заподіюється істотна шкода. Найзначущими для суспільства є суспільні відносини, що забезпечують недоторканність життя і здоров’я людини, інші інтереси особи, а також громадська безпека і громадський порядок, обороноздатність, економічна і зовнішня безпека України, мир і безпека людства.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК). Ступінь тяжкості знаходиться у прямій залежності від об’єкта посягання, а також розміру шкоди, заподіяної забороненим законом про кримінальну відповідальність діянням. Чим більший обсяг злочинних наслідків, що наступили, тим вищий ступінь тяжкості вчиненого, що обумовлює необхідність застосування суворішого покарання. При оцінці розглядуваної ознаки також необхідно враховувати спосіб вчинення посягання, а також знаряддя і засоби, що використовувалися винним для досягнення злочинного результату. Безпосередньо впливає на ступінь тяжкості форма і вид вини вчиненого злочину, а також мотиви і мета, якими керувався винний. Наприклад, корисливий, хуліганський та націоналістичний мотиви значним чином збільшують рівень тяжкості вчиненого злочину.

Велике значення для ступеня суспільної небезпеки (тяжкості) має стадія вчиненого злочину. Готування і замах є попередніми етапами злочинної діяльності, при яких не настає передбачений КК суспільно небезпечний наслідок.

Отже, «врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину» слід розуміти як врахування судом своєрідності конкретного діяння стосовно інших злочинів того ж виду, тобто врахування індивідуальної кількісної характеристики тяжкості ознак вчиненого: особливостей безпосереднього об’єкта злочину, характеру діяння, тяжкості (характер і розмір заподіяної шкоди) наслідків, форми та виду вини, способу вчинення злочину тощо¹.

Призначаючи покарання, суд має враховувати особу винного. При цьому мають братися до уваги в першу чергу ті якості підсудного, які він виявив під час вчинення злочину (настирливість, жорстокість, імпульсивність, розгубленість, стан фізіологічного афекту тощо), а також враховуватися особливі, індивідуальні риси підсудного як людини (вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), дані про сім’ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров’я, матеріальний стан сім’ї), його матеріальний стан тощо. Дані про особу підсудного, які суд врахував при призначенні покарання, мають бути наведені у вироку суду.

Призначення покарання з урахуванням обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. Закон про кримінальну відповідальність містить норми, в яких дається перелік обставин щодо самої події вчинення злочину, а також обставин щодо особи злочинця. Одні з цих обставин вважаються такими, що пом’якшують покарання, інші – обтяжують його.

У ч. 1 ст. 66 КК наведено орієнтований перелік обставин, що пом’якшують покарання, а в ч. 1 ст. 67 – дано вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання. Суд при призначенні покарання може, в першому випадку, визнати такими, що його пом’якшують, і обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК (наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди); в іншому – суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67. Ці положення зазначені, відповідно, в ч. 2 ст. 66 і ч. 3 ст. 67 КК.

Якщо якась із обставин, наведених у ч. 1 ст. 66, ч. 1 ст. 67 КК, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд при призначенні покарання не може ще раз ураховувати її як пом’якшуючу або обтяжуючу покарання обставину. Наприклад, така обставина, що пом’якшує покарання, як вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК), вже врахована при конструюванні умисного вбивства за ст. 116 КК; вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою або організованою групою (п. 2 ч. 1 ст. 67) є водночас обставиною, що обтяжує окремі конкретні склади злочинів і надає їм кваліфікованого вигляду¹. Так, наприклад, Пленум Верховного Суду України зазначив, що за ознакою вчинення хуліганства особою, раніше судимою за нього, дії винного кваліфікують за ч. 3 ст. 296 КК тоді, коли він на час учинення злочину мав не зняту чи не погашену судимість хоча б за однією з частин зазначеної статті або за ч. 2 чи ч. 3 ст. 206 КК 1960 р. У разі кваліфікації дій винного за цією ознакою не можна визнавати обставинами, які обтяжують покарання, вчинення злочину повторно і рецидив злочинів (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК)².

Невипадково ПВСУ у п. 4 Постанови «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначив, що виходячи з того, що встановлення пом’якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення¹.

Якщо під час судового розгляду справи встановлено наявність як пом’якшуючих, так і обтяжуючих обставин, суд призначає покарання з урахуванням як тих, так й інших².