2.4. Визначення природної та штучної освітленості приміщень

Світловий клімат місцевості разом з архітектурно-планувальним вирішенням будівель визначають інсоляційний режим та умови при­родного освітлення приміщень.

Інсоляційний режим та природне освітлення приміщень зумов­лені інтенсивністю і тривалістю денного освітлення і залежать від кліматичних умов місцевості, системи забудови, орієнтації вікон за сторонами горизонту, затінення вікон сусідніми будинками, дерева­ми, кількості, розмірів, конфігурації, конструкції і розташування ві­кон, товщини віконних рам, планування приміщень, зокрема їх гли­бини, а також якості і чистоти скла, щільності фіранок, штор, жалю­зі, кольору та відбивної здатності стелі, стін тощо.

Інсоляційний режим оцінюється тривалістю інсоляції за добу, роз­міром інсольованої площі приміщення та кількістю тепла від соняч­ної радіації, що надходить через вікна. Залежно від орієнтації вікон розрізняють три типи інсоляційного режиму (табл. 26).

Недостатність природного освітлення приміщень компенсується штучним освітленням: люмінесцентними лампами або лампами роз­жарювання.

Таблиця 26
Типи інсоляційного режиму приміщень
ІНСОЛЯЦІЙНИМ режим	Орієнтація за сторонами горнзіжгу	Тривалість інсоляції, гол	Інсольована площа при­міщення, %	Кількість тепла від сонячної радіації, кДж м'
Максимальнії!'!	ПдСх, ПдЗх	5-6	80	3300
Помірний	Пд, Сх	3-5	40-50	2100-3300
Мінімальним	ПнСх, ПнЗх	3	ЗО	2100

Природне і штучне освітлення приміщень оцінюється за освітле­ністю — щільністю світлового потоку на освітлюваній поверхні. За одиницю освітленості прийнято люкс (лк) — освітленість поверхні площею 1 м², перпендикулярної до напряму світлового потоку інтен­сивністю 1 люмен (лм), що рівномірно на ній розподіляється.

Люмен — одиниця світлового потоку, випромінюваного точковим джерелом із силою світла 1 кандела (кд) у тілесному куті 1 стерадіан. Кандела — одиниця сили світла, випромінюваного з площі 1/600000 м² перерізу повного випромінювача (спеціального еталона) при темпе­ратурі тверднення платини (2042°К) і тиску 101325 Па.

Природне освітлення приміщень. Гігієнічна оцінка природного освітлення приміщень здійснюється світлотехнічними (інструмен­тальними) та геометричними (розрахунковими) методами.

Основним світлотехнічним показником природного освітлення при­міщень, який враховує більшість зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на рівень освітлення, є коефіцієнт природної освітлено­сті (КПО) — процентне відношення природної освітленості гори­зонтальної поверхні у приміщенні £_|рим до одночасної освітленості розсіяним світлом небосхилу під відкритим небом Е_{ж н}(на тій самій горизонталі з захистом від прямих сонячних променів):

Розрізняють КПО фактичний та розрахунковий.

Фактичний КПО обчислюють за наведеною формулою після ви­мірювання зовнішньої та внутрішньої освітленості за допомогою об'єк­тивних люксметрів.

Люксметр складається з селенового фотоелемента, який за до­помогою вилки під'єднується до гальванометра. Принцип дії прила­ду грунтується на явищі фотоефекту: при падінні світлових проме­нів на фотоелемент у його активному шарі — селені — виникає потік електронів, що утворює фотострум у колі, силу якого вимірю­ють гальванометром.

Люксметр Ю-116 (мал. 38) має дві градуйовані у люксах шкали: верхню на 100, нижню на ЗО поділок. У крайньому лівому діапазоні обндвох шкал значно зростає похибка вимірювань, тому відлік по­чинається з позначених точками поділки 20 за верхньою шкалою або поділки 5 за нижньою. Таким чином, діапазон вимірювання ос­вітленості при відкритому фотоелементі за верхньою шкалою ста­новить 20-100 лк, за нижньою 5 — 30 лк. Відлік показників за верх­ньою шкалою здійснюється при натисканні на праву кнопку пере­микача, розташованого на панелі приладу, за нижньою шкалою — на ліву кнопку.

З метою розширення діапазону вимірювань люксметр укомплек­тований чотирма насадками до фотоелемента. Напівсферична насад­ка з білої світлорозсіювальної пластмаси, яка позначена з внутріш­нього боку літерою К, використовується лише разом з однією з трьох

плоских насадок (М, Р, Т). При застосуванні поєднань насадок KM, КР або КТ світловий потік, що потрапляє на фотоелемент, послаблю­ється відповідно у 10, 100 або 1000 разів, а верхня межа діапазону вимірювань розширюється у таку ж кількість разів. На панелі при­ладу міститься табличка зі схемою, яка показує зв'язок насадок і кнопок з різними діапазонами вимірювань. Значення освітленості одержують множенням показів приладу в поділках за відповідною шкалою на коефіцієнт ослаблення, зазначений на застосовуваній на­садці. Наприклад, на фотоелементі встановлено насадки К і М з коефіцієнтом ослаблення 10, натиснута права кнопка перемикача, стріл­ка на шкалі 0-100 над поділкою 22. Отже, вимірювана освітленість дорівнює 22-10 = 220 лк.

Щоб уберегти селеновий фотоелемент від надмірної освітленості та зашкалювання гальванометра, вимірювання слід починати з уста­новлення насадки КТ, а потім поступово КР і KM, натискуючи при кожному поєднанні насадок спочатку праву, а потім ліву кнопку. Перед вимірюванням стрілку приладу встановлюють на нульовій поділці шкали за допомогою спеціального коректора, розташовано­го на панелі приладу.

Залежно від функціонального призначення приміщень фактич­ний КПО визначають на підлозі чи на робочій поверхні або на умов­но-робочій поверхні — горизонтальній площині, розташованій на висоті 0,8 м від підлоги. У приміщеннях з однобічним освітленням визначають мінімальне значення КПО у точках з найгіршою освіт-

леністю на віддалі 1 м від внутрішніх стін; при двобічному освіт­ленні — по середній лінії приміщення. У приміщеннях з верхнім або комбінованим (верхнім і бічним) освітленням обчислюють середній КПО за формулою

де КПО,, КПО у .... , КПО_п — значення КПО в окремих точках приміщення, що розташовані"на рівній відстані одна від одної; п -число точок, у яких визначають КПО (не менше 5). При такому визначенні перша і остання точки повинні міститися на відстані 1 м від стін.

Розрахунковий КПО приміщень, що проектуються, а також під час експлуатації приміщень за відсутності люксметра визначають за методом А.М.Данилюка. За цим методом видимий небосхил, прийня­тий за напівсферу рівномірної яскравості, поділяється паралелями і меридіанами на 10000 однакових ділянок, кожна з яких постачає промені однакової світлової активності. Визначення КПО зводиться до підрахунку кількості видимих через вікно ділянок або кількості променів, що проходять через вікна, при накладанні двох спеціаль­них графіків на креслення вертикального розрізу і плану примі­щення (мал. 39). Вертикальний розріз і план приміщення слід вико­нувати в одному мірилі і сумірними з графіками.

Перший графік накладають на креслення вертикального розрізу приміщення так, щоб центр графіка збігався з точкоюЛ приміщення, для якої визначають КПО, а основа графіка — з лінією, що визначає розташування точки А над підлогою. Після цього підраховують кіль­кість прямих променів, що проходять через вікно від небосхилу (й,) та відбитих від протилежного будинку (п\) і одночасно визначають номер півкола графіка, на рівні якого серединний промінь з усіх підрахованих перетинається з лінією засклення вікна (точка С).

Другий графік накладають на креслення плану приміщення так, щоб основа графіка була паралельна вікну, вісь останнього проходи­ла через точку А, а горизонтальна пряма, номер якої відповідає роз­ташуванню точки С на півколі, збігалася з лінією вікна. Далі підра­ховують число променів, що проходять через вікно від небосхилу (и₂) та протилежного будинку (и'₂).

На основі одержаних даних обчислюють геометричний КПО для прямого світла небосхилу за формулою є= Q,Q\-n_t-n₂ і геометричний КПО для відбитого світла від будинків навпроти за формулою є_ь = =0,01-n',-/j'₂, де 0,01 — світлоактивність кожної ділянки небосхилу; и,,₂ — число променів від небосхилу; л'_])2 -- число відбитих від будинку навпроти променів, що проходять через вікно, на першому та другому графіках.

Розрахунковий КПО для приміщень з однобічним освітленням остаточно обчислюють за формулою

де є і є_ь — визначені вище геометричні КПО; q — коефіцієнт нерів­номірності яскравості хмарного неба, який визначається за табл. 27; R — коефіцієнт відносної яскравості будинку навпроти, який визна­чається за табл. 28; г, — коефіцієнт підвищення КПО завдяки від-

биттю світла від внутрішніх поверхонь приміщення, що визначається за табл. 29; t_o — загальний коефіцієнт світлопропускання вікон, що дорівнює т₀ = т, • т₂- т₃, де т, — коефіцієнт світлопропускання скла (одинарне — 0,9, подвійне — 0,8, потрійне — 0,75),т₂ — коефіцієнт втрати світла у рамах (дерев'яні одинарні — 0,8, спарені — 0,75, подвійні розділені — 0,65, з потрійним заскленням — 0,5, металеві відповідно 0,9; 0,85; 0,8 і 0,7), т₃ — коефіцієнт втрати світла у сон­цезахисних пристроях (тимчасові регульовані жалюзі та штори — 1,0, стаціонарні жалюзі горизонтальні — 0,65, вертикальні — 0,75, горизонтальні козирки 0,9-0,6); К₃ — коефіцієнт запасу, що харак­теризує зниження освітленості внаслідок забруднення і старіння скла, погіршення відбивної здатності поверхонь в процесі експлуатації (для житлових і громадських приміщень — 1,2).

Фактичний чи розрахунковий КПО порівнюють з його гігієніч­ними нормами для приміщень різного призначення.

* При проміжних значеннях кутової висоти .ш.ічімшя коефіцієнта q знаходять лінійною інтерпо­ляцією.

Коефіцієнт природної освітленості у житлових і громадських при­міщеннях нормується з урахуванням їх призначення, характеру і точності роботи, що виконується, відповідно до БНіП ІІ-4-79 "При­родна і штучна освітленість. Норми проектування". Норми КПО у

Ill поясі світлового клімату (табл. ЗО) для приміщень, де виконуєть­ся точна робота, повинні бути не нижче 1,5-2%, середньої і малої точності — 0,5-1%, груба робота — 0,3%, для допоміжних примі­щень — 0,1-0,2% при оптимальній орієнтації будинків і мінімаль­ній тривалості інсоляції їх фасадів прямими сонячними променями. Зокрема, норма КПО для житла (кімнати, кухні) становить 0,5% на рівні підлоги.

Норми КПО для І, II, IV і V поясів світлового клімату визнача­ються за формулою

де КПО_и '" — значення КПО при розсіяному світлі небосхилу для III поясу світлового клімату, яке визначається за БНіП, %; т — коефіцієнт світлового клімату (без урахування прямого сонячного світла; с — коефіцієнт сонячності клімату (з урахуванням прямого сонячного світла); коефіцієнти т і с залежать від району розташу­вання будинку і визначаються за табл.ЗО.

Таблиця ЗО
Значення коефіцієнтів світлового клімату т та сонячності с
Пояс світлового клімату*	т	с при орієнтації вікон за сторонами світу
		136-225'	226-3 15 та 46- 135'	316-45'
І	1,2	0.9	0,95	1,0
II	1,1	0,85	0,9	1.0
III	1,0	1,0	1,0	1,0
IV:
північніше 50" пн.ш.	0,9	0,75	0,8	1,0
50" пн.ш. і південніше	0,9	0,7	0,75	0,95
V:
північніше 40" пн.ш.	0,8	0,65	0,7	0,9
40" пн.ш. і південніше	0,8	0,6	0,65	0,85
* Крамні північні райони ? рії — до IV поясу, Кримський	'країни (п півострів	ВІІІЧНІШС5Г II! — до V поясу.	.ш.) належать до III пояс)	, більшість тсрпто-

Геометричні методи оцінки природної освітленості при­міщень використовуються за відсутності можливості визначення КПО, оскільки не враховують багатьох чинників і дають змогу лише орі­єнтовно судити про рівень освітленості. Ці методи передбачають обчислення світлового коефіцієнта, кута падіння світлових променів на робочу поверхню, кута отвору, коефіцієнта заглиблення примі­щення та коефіцієнта затінення вікон будинками навпроти.

Світловий коефіцієнт — це відношення площі заскленої по­верхні вікон (без рам) до площі підлоги. Результат обчислень запи­сують у вигляді простого дробу, в чисельнику якого завжди стоїть одиниця. Для цього чисельник і знаменник відношення скорочують на числове значення чисельника:

У приміщеннях, де виконують точну роботу, СК повинен станови­ти 1/2-1/5, середньої точності — 1/6-1/8, у житлових примі­щеннях — 1/8-1/10, у допоміжних, складських — 1/10-1/14.

Однак світловий коефіцієнт не враховує розташування робочого місця у приміщенні, чинники затінення всередині та за межами при­міщення, конфігурацію, розміщення і санітарний стан вікон, глибину приміщення тощо.

Кутом падіння світлових променів називають кут між горизон­тальною лінією, проведеною від центра робочого місця до вікна, та

лінією з тієї ж точки на поверхні стола до верхнього краю вікна (мал. 40). Якщо висота стола вища за висоту підвіконня, то горизон­таль припадає на нижню частину вікна, якщо стіл нижчий за підві­коння — на стіну під вікном.

Кут падіння шукають таким чином. Вимірюють висоту робочого стола, на стіні біля вікна відмічають знайдену висоту С і визначають відстань від цієї точки по горизонталі до центра робочого місця АС і по вертикалі до верхнього краю вікна ВС. Відрізки горизонтальної та вертикальної ліній наносять на папір у зменшеному мірилі й крайні точки з'єднують діагоналлю АВ. Кут CAB, що лежить навпроти вер­тикалі ВС, і є кутом падіння а. Його можна обчислити за допомогою транспортира або таблиці натуральних тангенсів (табл. 31), знаючи, що tg а дорівнює відношенню вертикального відрізка ВС до горизон­тального АС або відношенню протилежного кутові а катета до при­леглого в прямокутному трикутнику, що утворився.

Кут падіння світлових променів на робоче місце з метою забезпе­чення задовільних умов природного освітлення повинен становити не менше 27°.

Із віддаленням робочого місця від вікна кут падіння зменшуєть­ся і відповідно погіршується освітлення. Виходячи з рівняння

можна визначити максимальну віддаль робочого місця від вікна:

Отже, максимальна відстань робочого місця від вікна має дорів­нювати подвійній вертикалі ВС (у разі збігання висоти робочого місця з висотою підвіконня — подвійній висоті вікна).

Коефіцієнт заглиблення приміщення — відношення його глиби­ни (максимальної віддалі внутрішньої стіни від вікон) до висоти верхнього краю вікна над підлогою. Для забезпечення при однобіч­ному освітленні приміщення кута падіння світлових променів на під­логу не менше 27° у найвіддаленішій від вікна точці біля внутрішньої стіни гранична глибина приміщень обмежується подвійною висотою верхнього краю вікна над підлогою, а коефіцієнт заглиблення не пови­нен перевищувати 2. У приміщеннях, де виконувана робота не потре­бує точності, допускається коефіцієнт заглиблення до 2,5.

Кут отвору являє собою кут між прямою, проведеною від цен­тра робочого місця до верхнього зовнішнього краю вікна, та прямою з тієї ж точки на поверхні стола до верхньої точки затінюючого об'єкта (будинку, дерева, гори, тощо), який розташований за вікном (мал. 40). Цей кут характеризує межі небосхилу, який безпосередньо освітлює досліджуване місце. Чим більша видима з вікна ділянка неба, тим краще освітлення.

Для визначення кута отвору проводять уявну пряму від точки на поверхні стола до найвищої точки затінюючого об'єкта і відміча­ють на лутці вікна точку D, через яку ця лінія проходить. Для цього один дослідник присідає біля стола, щоб його очі були на рівні робочої поверхні, й дивиться в напрямку затінюючого об'єкта, а ін­ший стоїть біля вікна і піднімає руку до перетину її з уявною ліні­єю. Потім заміряють відрізок CD між відміченою раніш висотою сто­ла та знайденою точкою D і відкладають його в обраному мірилі на вертикальний катет того ж трикутника, яким визначали кут падіння світлових променів, з'єднують точки А і D діагоналлю. Кут CAD, що утворився, називається кутом затінення Д Його також обчислюють за допомогою транспортира або табл. 31, знаючи, що

Віднімаючи від кута падіння а кут затінення р, знаходять кут отво­ру у. Кут отвору не повинен бути менше 5°.

Коефіцієнт затінення вікон будинками навпроти — відношення відстані між будинками / до висоти будинку навпроти Я (мал. 40).

Як бачимо, зі збільшенням відстані між будинками або зменшен­ням висоти будинку навпроти умови інсоляції та освітлення при­міщення поліпшуватимуться внаслідок зменшення кута затінення і збільшення кута отвору. Для забезпечення у приміщенні мінімаль­них значень кутів падіння та отвору (27° і 5° відповідно) граничне значення кута затінення повинно становити 22°, що досягається за умови

Знехтувавши АС як малою величиною порівняно з /, одержимо, що мінімальна відстань між будинками з метою створення у ниж­чому з них задовільних умов природної освітленості повинна ста­новити 2,5 висоти більш високого будинку навпроти при коефіці­єнті затінення не менше 2,5.

Недосконалість оцінки природного освітлення за допомогою зга­даних вище кутів і коефіцієнтів полягає в тому, що при їх визна­ченні не беруться до уваги конфігурація, розташування, санітарний стан і особливості засклення вікон.

З метою створення оптимальних умов природного освітлення при­міщень верхній край вікна повинен бути горизонтальним, розташо­вуватися на відстані 15-30 см від стелі, що сприяє більш глибокому проникненню світла в приміщення. Висота підвіконня має станови­ти 0,75-0,90 м, ширина простінків між вікнами не повинна переви­щувати півтори ширини вікна, площа віконних прогонів — 25% загальної площі вікна. Віконні шибки повинні бути рівними й ут­римуватися в чистоті (хвилясті та забруднені шибки затримують приблизно 50% світла, а промерзлі 80%). Робочі місця у приміщен­нях слід розташовувати таким чином, щоб світло падало на робочу поверхню зліва для уникнення тіні.

Штучне освітлення приміщень. Гігієнічна оцінка штучного ос­вітлення приміщень здійснюється інструментальними та розрахун­ковими методами.

Інструментальна оцінка штучного освітлення проводиться за рівнем освітленості горизонтальної поверхні (підлоги, робочого місця, умовно-робочої поверхні залежно від призначення приміщен­ня) за допомогою описаного вище об'єктивного люксметра. Вимірю­вання освітленості найліпше здійснювати при увімкнених усіх сві­тильниках у вечірній час на початку осінньо-зимового сезону. Якщо визначення проводиться удень, то спочатку вимірюють освітленість, створювану поєднанням природного і штучного освітлення, а потім при вимкненому штучному освітленні. Різниця між одержаними даними становить величину освітленості, створювану штучним ос­вітленням.

Освітленість вимірюють у 8-Ю точках при площі приміщення 15-20 м² і у 3-4 точках у приміщеннях меншої площі, як під сві­тильниками, так і в проміжках між ними. З одержаних даних обчис­люють середнє значення штучної освітленості.

Штучну освітленість за відсутності люксметра визначають роз­рахунковими методами, зокрема за методом "ват", що ґрунту­ється на залежності середньої горизонтальної освітленості від су­марного світлового потоку всіх джерел світла та розмірів примі­щень. При цьому знаходять питому потужність, тобто кількість ене­ргії у ватах, яка припадає на одиницю освітлюваної площі, оскільки світловий потік залежить від потужності джерел світла.

Спочатку підраховують кількість ламп у приміщенні і підсумо­вують їх потужність. Отриману величину ділять на площу примі­щення і отримують питому потужність (Вт/м²). Далі обчислюють горизонтальну освітленість за формулою

де Е — шукана горизонтальна освітленість, лк; Р — обчислена пито­ма потужність проектованої або експлуатованої освітлювальної си­стеми, Вт/м²; В — освітленість, створювана лампою розжарювання певної потужності при питомій витраті енергії 10 Вт/м², що визна­чається за табл. 32; К — коефіцієнт запасу, що становить для житло­вих і громадських споруд 1,3.

Таблиця 32
Освітленість (лк) при витраті енергії 10 Вт/м1
Потужність електроламп, Вт	Пряме світло		Напівпілґштс світло
	Напруга, В
	110-127	220	1 110-127	220
40	26	23	16,5	19,5
60	29	25	25	21
100	35,5	27	ЗО	23
150	39,5	31	34	26,5
200	41,5	34	35,5	29,5
300	44	37	38	32
500	48	41	41	35

При обчисленні освітленості, що створюється люмінесцентними лампами, вважають, що питома потужність 10 Вт/м² відповідає ос­вітленості 100 лк.

Визначену інструментальним чи розрахунковим методом штуч­ну освітленість зіставляють з відповідними гігієнічними нормами. Через нижчу чутливість зору до світла люмінесцентних ламп (так само, як і денного) порівняно з лампами розжарювання освітле­ність від люмінесцентних ламп за інших однакових умов повинна бути удвічі-утричі вища. Штучна освітленість житлових приміщень за БНіП ІІ-4-79 на висоті 0,8 м над підлогою має становити 100 лк у кімнатах, кухні і 50 лк у коридорі, ванні і туалеті при люмінесцент­ному освітленні, 50 і 20 лк відповідно при освітленні лампами роз­жарювання.

Гігієнічне нормування штучної освітленості у приміщеннях різ­ного функціонального призначення здійснюється з урахуванням ха-

рактеру та умов праці або іншої діяльності людей, найменших роз­мірів об'єктів розрізнення (предметів, окремих їх частин або дефек­тів, які належить розрізняти в процесі праці), відстані їх від очей, контрасту між об'єктом і фоном, потрібної швидкості розрізнення деталей, умов адаптації очей, наявності рухомих та інших травму­ючих об'єктів тощо. Зокрема, відповідно до БНіП ІІ-4-79 в умовах виробництва розрізняють 8 розрядів зорової роботи: І — найвищої точності (найменший розмір об'єкта розрізнення менше 0,15 мм), II — дуже високої точності (0,15-0,3 мм), III — високої точності (понад 0,3 до 0,5 мм), IV — середньої точності (понад 0,5 до 1 мм), V — малої точності (понад 1 до 5 мм), VI — дуже малої точності, груба робота (понад 5 мм), VII — робота із світними матеріалами і виробами у гарячих цехах (понад 0,5 мм), VIII — загальне спосте­реження за ходом виробничого процесу. Для кожного розряду зоро­вої роботи визначені відповідні норми штучної і природної освіт­леності залежно від характеристики фону і контрасту об'єкта роз­різнення з фоном, що визначаються за коефіцієнтом відбиття та яс­кравістю поверхонь.

Коефіцієнт відбиття р — відношення відбитого потоку світла f_b до потоку, що падає на поверхню F_n, обраховується за формулою P=F_B/F_n і становить 0,7-0,9 для білої, 0,3-0,4 для сірої, 0,1 для чорної поверхонь. Наближено коефіцієнт відбиття можна визначи­ти за допомогою люксметра. Спочатку вимірюють освітленість по­верхні (світловий потік, що падає), а потім — відбитий поверхнею світловий потік. Для цього селеновий фотоелемент розвертають до досліджуваної поверхні під кутом 45°. Віддаль між поверхнею та фотоелементом становить 5-6 см.

Фон — поверхня, що прилягає безпосередньо до об'єкта розріз­нення, на якій він розглядається. Фон вважається світлим при ко­ефіцієнті відбиття поверхні понад 0,4, середнім при коефіцієнті від 0,2 до 0,4, темним при коефіцієнті менше 0,2.

Яскравість — характеристика тіл, що світяться, яка дорівнює відношенню сили світла (у канделах) в певному напрямку до про­екції світної поверхні на площину (у м²), перпендикулярну до цьо­го напрямку. Розрізняють яскравість джерел світла і яскравість по­верхонь. Світловий потік, відбитий освітлюваною поверхнею у на­прямку до очей, визначає яскравість поверхні, яку обчислюють за формулою В=ЕК/к, де В — яскравість поверхні, кд/м²; Е — освіт­леність поверхні, лк; К — коефіцієнт відбиття поверхні; п = 3,14. Яскравість, що перевищує 5000 кд/м², спричинює ефект засліплен­ня, значне зниження чутливості та швидку втомлюваність очей.

Контраст об'єкта розрізнення з фоном К — відношення різ­ниці між яскравістю об'єкта і фону до яскравості фону (об'єкта, якщо він світліший за фон). Контраст об'єкта розрізнення з фоном вважається великим при К понад 0,5 (об'єкт і фон різко відрізня­ються за яскравістю), середнім при К від 0,2 до 0,5 (помітно відріз­няються), малим при К менше 0,2 (мало відрізняються).

При оцінці штучного освітлення визначають його рівномірність

шляхом вимірювання освітленості у декількох точках досліджува­ної поверхні. Освітлення вважається рівномірним, якщо відношення мінімальної освітленості до максимальної на відстані 0,75 м дослід­жуваної поверхні не нижче 0,5, на відстані 5 м — не нижче 0,3.

Одночасно з кількісною оцінкою штучного освітлення проводить­ся якісна його оцінка, що містить визначення виду джерела (лампи розжарювання, люмінесцентні), системи освітлення (загальне, міс­цеве, комбіноване), типу світильників (прямого, розсіяного, відбито­го світла), їх кількості, висоти підвісу і порядку розташування, по­тужності ламп, санітарного стану світильників тощо.

Для штучного освітлення приміщень перевагу надають люміне­сцентним лампам, які характеризуються високою економічністю і світ­ловіддачею, спектром випромінювання, що наближається до денного і полегшує розрізнення кольорів. Велика поверхня свічення змен­шує їх яскравість, що запобігає виникненню ефекту засліплення, спри­яє рівномірному освітленню поверхонь, запобігає нагріванню примі­щення або робочого місця навіть тоді, коли лампа висить низько.

Недоліком люмінесцентних ламп є пульсація світла внаслідок живлення їх змінним струмом, що зумовлює стробоскопічний ефект -множинне зображення предметів, що рухаються або обертаються. Щоб уникнути цього ефекту у приміщеннях, де відбувається розрізнен­ня об'єктів, визначають коефіцієнт пульсації освітленості — ви­ражене у відсотках відношення різниці між максимальною та міні­мальною освітленістю за період її коливань до середнього значення освітленості за цей же період, який повинен становити для різних приміщень 10-20 %.

Житлові і громадські приміщення обладнуються світильниками загального і місцевого освітлення.

Оцінку світильників здійснюють за напрямом, у якому розподі­ляється світловий потік, та захисним кутом, який захищає очі від засліплення, пов'язаного з надмірною яскравістю джерел. З гігієніч­них позицій найбільш придатні світильники розсіяного світла, які рівномірно освітлюють приміщення і не створюють різких тіней на відміну від світильників прямого світла. Світильники повністю від­битого світла малоекономічні і використовуються рідко.

Захисний кут світильника — це кут між горизонталлю, що про­ходить через нитку розжарювання, і прямою, яка з'єднує край нит­ки розжарювання з протилежним краєм нижньої кромки світиль­ника (мал. 41). Значення кута обраховують за формулою

де /2 — висота розташування нитки розжарювання над нижньою кромкою світильника; R — радіус нижньої кромки світильника; г — радіус нитки розжарювання.

З підвищенням захисного кута світильника зростає здатність йо­го обмежувати надмірну яскравість джерела світла. Для світильни­ків, лампи яких знизу покриті матовим склом, захисний кут стано­вить 90°.

Необхідну кількість світильників для створення заданого рівня штуч­ної освітленості в приміщенні мож­на знайти за таблицями питомої по­тужності ламп (табл. 33). Таблиці питомої потужності складені для різних світильників з урахуванням коефіцієнтів відбиття стелі Р_с, під­логи Р_п і стін Р_ст. Величина'пито­мої потужності залежить від висо­ти підвісу світильника, площі при­міщення та рівня освітленості, яку необхідно створити в цьому примі­щенні. Для визначення необхідної кількості світильників знайдену пи- _{Мал 41} захисний кут світильника, тому потужність (на перетині гори­зонтальних та вертикальних рядків у табл. 33) необхідно помножи­ти на площу приміщення і поділити на потужність однієї лампи.

Висота підвісу світильників над рівнем підлоги для обмеження ефекту засліплення повинна відповідати значенням, наведеним у табл. 34 і 35.

Таблиця 35
Найменша висота підвісу над підлогою світильників загального освітлення з люмінесцентними лампами
Характеристика спітп.іьпнків	Захисний кут ГВІТНЛЬШІКІВ, град	Найменша висота підвісу (м) при кількості ламп у світильнику
		4 і менше	понад 4
Світильники прямого світла з дифузними відбивачами	15-25	4	4,5
	25-40	3	3.5
Світильники розсіяного світла при коефіцієнті пропускання розсіювачів:	Понад 40	Не обме»	ується
менше 55%	—	2,6	3,2
від 55 до 80%		3,5	4,0

Найліпші умови освітлення створюються при співвідношенні від­далі між світильниками / і висотою їх над досліджуваною поверх­нею Н, наведених у табл. 36.

Таблиця 36
Оптимальні співвідношення віддалі між світильниками і висоти їх над досліджуваною поверхнею (//м)
Тип світильника	| <//«)
"Універсаль" без затінювача або з матовим затінювачем	1,8-2,5
"Люцетта" прямого світла	1,6-1,8
"Люцетта" суцільного скла	1,4-1,6
Кільцьові світильники	1,5-1,7
Глпбоковішромінювач	1,2-1,4
Куля молочного скла	2,3-3,2
Світильники ШОД з люмінесцентними лампами	1,3
Примітка. Перша цифра - оптимальне співвідношення, друга — допустиме.