2. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови

Орфоепія – це розділ мовознавства, що вивчає сукупність правил про літе­ра­турну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається у цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

Предметом вивчення орфоепії є також правильна вимова звуків мовлення та сполучень їх, а також окремих слів та їх граматичних форм, якщо для них характерні якісь вимовні особливості.

Фонологічні помилки зумовлюються незнанням звукового складу су­час­ної української літературної мови і проявляються у заміні якоїсь фонеми цілком іншою фонемою.

Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів фонем. Звичайно, це порушення не завжди викликає зміну зна­чення слова чи речення, однак веде до спотворення вимови.

Вимова голосних

1. Голосний [о] в сучасній українській літературній мові чітко вимов­ля­ється, без наближення до інших звуків на початку слів: один, образ.

Проте ненаголошений [о] у позиціях перед наголошеними [у],[і] може наближатися до [х]: голубка, зозуля собі, кожух.

2. Голосний [і] на початку слова, навіть в наголошеній позиції, наближається до [и]: іноді, інколи, інший.

3. Звуки [е], [и] чітко вимовляються тільки в наголошеній позиції, в ненаголошеній - вони наближаються один до одного: сестра – сестри, сестри.

4.Часто відбувається плутанина в написанні ненаголошених звуків [о], [а]. При цьому необхідно пам’ятати: а) пишемо і вимовляємо [а] після г,к,х перед складом з наголошеним [а] у словах: гаразд, гарячка, гарячий, хазяїн, багато і похідних від нього словах багач, багатир; б) в інших випадках пишемо і вимовляємо [о]: богатир (велетесь, силач), комірка, комиш, отаман, слов’я­ни, пором, погон, козак, монастир, крохмаль, кропива та ін.

Вимова приголосних

1. Специфічною рисою української мови є тверда вимова губних приголосних в кінці слова: любов, дуб, степ, вісім, верф.

2. Сонорний [в] в кінці слова і складу ніколи не уподібнюється до глухого [ф]: лавка, кров. Він наближається до у нескладотворчого.

3. Дзвінкі приголосні в кінці складу і в кінці слова ніколи не оглушуються:

Виняток:

а) [г] у словах кігті, нігті, легко, вогко дьогтю, Дігтяр уподібнюється до глухого [х];

б) [з] у префіксах перед наступним глухим уподібнюється до парного глухого [с]: безпека, розчин, зчіпити.

4. Глухі приголосні перед наступним дзвінким уподібнюються до парних їм дзвінких: молотьба, просьба, вокзал.

5. Приголосні африкати [дж], [дз] вимовляються як один звук коли належать до однієї значущої частини слова: дзвін, дзеркало.

Африката [дж] вимовляється:

а) на почаку слів перед голосним: джерело, джура, джміль;

б) у середині основ слів: бджола;

в) у дієслівних основах перед закінченням 1-ої особи однини: саджу, воджу, раджу; перед суфіксами –а, -у(ва): виряджати, присуджувати;

г) перед суфіксом –ен- у пасивних дієприкметниках та –енн(я) у віддіє­слівних іменниках: нагороджений, відрядження;

д) у деяких словах іншомовного походження: джем, джоуль, джигіт.

1. Шиплячі ж,ч,ш у сучасній українській літературній мові, як правило, вимов­ляються твердо: ніч, чомусь, чисто, широко, біжать.

Пом’якшуються шиплячі лише подвоєні в іменниках середнього роду: збіжжя, піддашшя, ніччю.

Дотримання мовцями правил літературної вимови – це показник загальної культури людини й суспільства в цілому.

Кодексом орфоепічних норм служить «Орфоепічний словник».