2. Основні функції української мови

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

1. Інформаційна функція - полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

2. Комунікативна функція - реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

3. Емотивна функція - охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

4. Когнітивна функція - це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

У працях окремих авторів виділяються також:

• функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.

• Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

3. Стилі сучасної української мови

Користуючись мовою у повсякденному житті, люди залежно від потреби вда­ються до різних мовних засобів. Відповідь студента на практичному занятті відрізняється від доповіді на зборах. Коли учень чи студент пише твір, він ре­тельніше добирає слова і будує речення, ніж тоді, коли пише приватного лис­та. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбувається певний добір і комбі­нування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації варі­антів форм, слів, словосполучень, речень тощо. Отже, художній твір, наукова стаття, наказ керівника установи, приватний лист і т. ін., написані однією мо­вою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диферен­ціацією мови: виділення функціональних стилів, зумовлене поліфункціональ­ністю мови.

Слово стиль (лат. stilus, букв. – паличка для письма) багатозначне: 1) зна­ряддя для письма в давнину та за часів середньовіччя; 2) у літературі та мистецтві – єдність змісту, образної системи й художньої форми, що склалася за конк­ретних суспільно-історичних умов і властива для різних історичних періодів та епох розвитку літератури та мистецтва; у вузькому значенні – індивіду­альна манера, своєрідні, неповторні ідейно-художні особливості творчості митця; 3) спосіб, прийом, метод роботи; 4) характерна манера поведінки, спосіб говорити, одягатися тощо; 5) спосіб літочислення (старий с., новий с.).

Функціональним стилем мови називають сукупність мовних засобів, зумовлених потребами сфери, в якій вони використовуються, метою ви­словлювання та особливостями змісту інформації.

Чим багатша мова за своїми суспільними функціями, тим розвиненіші її стилі. Сучасна українська літературна мова в обох своїх формах – усній та пи­семній – має досить розвинену систему стилів, яку класифікують по-різно­му. На наш погляд, доречно виділяти такі функціональні стилі в писемному різновиді української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний.

Багатство, різноманітність умов, типових ситуацій у кожному зі стилів, наявність конкретних видів спілкування зумовили формування в межах кож­ного стилю своїх різновидів – підстилів – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань. Реально ж такий поділ мови втілюється в конкретних жанрах – текстах. Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед ме­тою мовлення, сферою спілкування та ін. ознаками (тобто матеріальне вті­лення стилів та підстилів).

Стилі не є чимось закостенілим, вони доповнюють один одного і зістав­ляються один з одним характерними специфічними ознаками – стильовими рисами, які належать до різних мовних рівнів. Основними стильовими озна­ками є такі: стислість – розгорнутість, емоційність – неемоційність (сухість), стандартність – нестандартність, образність – необразність, точність – при­близність тощо.

Деякі зі стильових ознак можуть бути притаманні кільком стилям, напри­клад, точність: у науковому – сувора, в офіційно-діловому – жорстка, в ху­дожньому – розмита; деякі – лише одному (стандартність в ОДС). Саме сти­льові риси зумовлюють добір засобів та їх поєднання у текстах певних сти­лів.

Стиль мовлення – це різновид літературної мови, що характеризується системним об’єднанням мовних одиниць різних рівнів, функції яких зумов­лені суспільною сферою використання мови, настановами й умовами спілку­вання.