Тема11. Принципи соціальної реабілітації.

1.Часова детермінація реабілітаційних заходів.

2. Єдність психосоціальних і біологічних методів впливу.

3. Індивідуальний підхід у здійсненні реабілітації

4..Рівні соціальної роботи у психіатрії.

5. Ступневість та комплексність реабілітаційних заходів.

1.Часова детермінація реабілітаційних заходів: етапи лікування.

Досвід практичної і наукової роботи з психічно хворими дозволив визначити основні принципи їх соціальної реабілітації. До них відносяться:

• ранній початок реабілітаційних заходів;

• ступінчастість, послідовність і комплексність надання допомоги;

• безперервність і завершеність;

• індивідуальний підхід у здійсненні реабілітації;

• єдність психосоціальних і біологічних методів дії.

Соціальна реабілітація повинна забезпечуватись на всіх етапах лікування психічно хворого, незалежно від його місця знаходження — чи це стаціонар, психоневрологічний диспансер, інші лікувальні або соціальні установи. Комплекс реабілітаційних заходів залежить від клінічного стану і збереження соціальної компетентності хворого. При виражених психічних порушеннях першочергове значення відводиться біологічній терапії. У міру загасання гостроти процесу і редукції психопатологічної симптоматики приєднуються психосоціальні методи і дії. Останні, у свою чергу, мають поступовий і наростаючий характер з переходом від одного реабілітаційного заходу до іншого. Початковий етап реабілітації має на меті запобігання формуванню психічного дефекту, явищ госпіталізації. Своєчасність і введення соціотерапевтичних методів роботи з пацієнтом сприяють скороченню термінів госпіталізації, запобігають розвитку утриманських, пасивно-споживацьких стереотипів поведінки.

На другому етапі реабілітації біологічна терапія звичайно обмежується «підтримуючими» дозами психотропних засобів, а на перше місце виступають психосоціальна корекція і працетерапія.

Основною стратегічною метою у процесі реабілітації хворого є підвищення самосвідомості особи і її соціальної активності, адаптація до нових умов життя або повернення до повноцінного колишнього рівня соціального функціонування з відновленням сімейних, трудових і інших соціальних зв'язків.

Ефективність лікувально-реабілітаційних заходів багато в чому визначається можливістю проведення необхідного у кожному конкретному випадку комплексу соціотерапевтичних прийомів і здійснення професійного бригадного підходу до надання допомоги. Система обслуговування хворого повинна будуватися у вигляді «зірки» з найбільш можливим забезпеченням послідовності, а не «ланцюжка», в якій пацієнт посилається з однієї установи в інше. При необхідності надання допомоги в різних установах важливо забезпечити комплексний підхід до задоволення потреб клієнта, а також погоджувати єдині терапевтичні стратегії, щоб уникнути конфліктів дії окремих осіб або органів.

Тривалість реабілітаційного процесу визначається потребою кожного конкретного випадку — від декількох тижнів до багатьох років. Реабілітацію можна вважати завершеною тільки тоді, коли особа пацієнта у всьому різноманітті її соціальних відносин досягла рівня, максимально можливого і наближеного до того, якою вона була до початку хвороби.

2. Єдність психосоціальних і біологічних методів впливу.

У психіатрії завжди, особливо в епоху розвитку психофармакологічної допомоги (60 —80-ті роки), переважав клінічно-біологічний підхід до лікування психічних захворювань. При цьому недостатньо враховувалися проблеми цілісної особистості у всіх її різноманітних відносинах і зв'язках з навколишнім соціальним середовищем. У останні десятиліття відбулася переорієнтація більшості професіоналів на сприйняття психічного захворювання як психобіосоціального явища, в розвитку і формуванні якого беруть участь біологічні, соціально-середовищні і психологічні чинники. Причому під терміном «соціальне» розуміють все те, що оточує людину в суспільстві і з чим йому доводиться стикатися в житті.

Згідно з цією концепцією, в лікуванні і реабілітації повинні в єдності використовуватися психосоціальні і біологічні методи дії. Реабілітаційні зусилля повинні бути спрямовані і на організм, і на особу, і на соціум.

Впродовж багатьох десятиліть стосовно психічно хворих використовувалася практика отримання їх в спеціалізованих закладах - психіатричних стаціонарах або інтернатах. Це посилювало властиве хворим прагнення до ізоляції від суспільства. Люди з неповносправністю, які провели багато років в закритих установах, втрачають контакти з колишніми друзями із зовнішнього світу, втрачають навички життєзабезпечення. Нерідко вони бояться вийти з цих установ в звичне життя, не можуть знайти своє місце серед здорових, побоюються зустрічі з труднощами і невідомістю. Потрібно наперед навчити пацієнта життєвим навичкам — самообслуговуванню в побуті, проїзді в транспорті, спілкуванню з незнайомими людьми, виконанню фінансових операцій.

Прихильники нормалізованого підходу до ведення неповносправних при роботі спираються не на клінічні характеристики, а на підлягаючі зберіганню сторони особистості, персональні можливості, причому хворобливі симптоми не підкреслюються і прогноз будується максимально сприятливий і обнадійливий. Концентруючись на здібностях, а не на дефекті хронічно психічно хворих, соціальними методами дії можна досягти набагато більшого в плані відновлення соціального функціонування, ніж при будь-якому масивному медикаментозному лікуванні.

Концепція психосоціальної реабілітації має на увазі надання допомоги поза стаціонарними установами, в природному оточенні. Взаємостосунки хворого з середовищем є найважливішим чинником реабілітації. У поняття «соціальне середовище» входять сім'я, люди, з якими клієнт спілкується на роботі, навчанні, в години дозвілля, а також лікарі, соціальні працівники, інші хворі. Характер спілкування і відносин психічно хворих з навколишніми людьми багато в чому залежить не тільки від особистості хворого, але і від сприйняття його оточенням, готовності надати допомоги і підтримку.

Часто в медичній практиці потреби пацієнтів не досліджуються, а враховуються лише можливості психіатрії, що не завжди відповідають потребам хворого. Вся вітчизняна система організації психіатричної допомоги побудована таким чином, що лікар вирішує, по суті, всі соціальні питання хворого, вважаючи (і будучи щиро переконаним в тому), що він: по-перше, краще розуміє потреби хворого, по-друге, має на це право. Взаємини між пацієнтами і лікарем будуються таким чином, що мимовільно сприяють розвитку безпорадності, пасивності і залежності хворого. Важливо змінити погляди професіоналів, щоб вони сприймали підопічних повноцінними партнерами в процесі реабілітації, повноправними громадянами, що приймають відповідальні рішення за свою долю.

Звичайно клієнти приймають ту допомогу і послуги, які пропонуються. Необхідно спонукати їх до активної участі в аналізі своїх проблем і визначенні способів їх подолання, переосмисленню ієрархії цінностей. Вся побудова реабілітаційних заходів повинна бути такою, щоб включити самого хворого в лікувально-відновний процес, викликати в ньому прагнення до саморозвитку і самостійності, якомога більше привернути до участі у відновленні втрачених функцій або соціальних зв'язків — трудових, сімейних і ін.