Література

Азаркин Н.М. Монтескье. — М., 1988.

Бердяев Н. 0 государстве. — Философия неравенства. —

М., 1990. Бурлсщкий Ф.М., Галкин А.А. Современннй Левиа-

фан. — М., 1985. Регель Г. Государство // В кн.: Философия права. —

М., 1990. Гумилев Л.Н. В поисках внмьішленного царства. —

М., 1992. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1—8. — К.,

1991—1996.

Зорькин В.Д. Чичерин. — М., 1984. Ильин И.А. Путь к очевидносте. — М., 1993. История античности. — Т. 1, 2. — М., 1989. История политических и правових учений. XX в. —

М., 1995.

Карсавин Л.П. Философия истории. — СПб, 1993. Копиленко О.Л. "Сто днів" Центральної Ради. —

К., 1992. Крашенинникова Н.А. История права Востока. —

М., 1994.

Макиавелли Николло. Государь. — М., 1990. Нерсесянц В.С. Сократ. — М., 1980. Новгородцев П.И. Введение в философию права. Кризис

современного правосознания. — М., 1996. Ясперс Карл. Смнсл и назначение истории. — М., 1994.

31

Глава з

ДЕРЖАВА, ПОЛІТИЧНА ВЛАДА, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

1. Поняття та ознаки політичної влади

Уявлення про політику з'явилися одночасно з виникнен­ням у суспільстві політичних поглядів. Поступово накопи­чувався і матеріал для теоретичних розробок. Останні вперше мали місце ще у Стародавній Греції. Нові підходи до політики, намагання виділити її загальні принципи і закономірності зустрічаються у Демокріта, софістів, Сокра-та й інших філософів. Платон розглядає політику як "царське мистецтво", опанувати яке можуть тільки філосо­фи від народження, а не простий народ. Він вважав, що політична влада повинна забезпечити створення ідеаль­ного, чи хоча б наближеного до ідеалу, суспільства і держави.

Аристотель прямо називав політику наукою, основою якої вважав справедливість, уявлення про яку ототожнюва­лися у нього з рабовласницькою демократією. Поряд з цим політика як наука, за Аристотелем, була пов'язана з прак­тикою політичного життя, вивченням досвіду різних міст-держав Стародавньої Греції. Все це зумовило раціоналіст-ський характер його політичного вчення, якому була при­таманна інтеграція ідей справедливості, рівності і понять закону, форми держави, її елементів.

Особливістю феодальної політичної думки і, відповідно, уявлень про політику, що виникли у середньовіччі, є їх релігійний характер. Це зовсім не означає, що розвиток політичних вчень зупинився, він лише набув релігійного забарвлення. З часів пізнього середньовіччя, коли у най­більш розвинених країнах почали складатися капіталіс­тичні відносини, з'явилися і перші ідеї буржуазної полі­тичної теорії, а потім крок за кроком здійснювалося її подальше удосконалення. Корифеями буржуазної полі­тичної науки були Н. Макіавеллі (Італія), Т. Гоббс, Дж. Локк (Англія), Ш. Монтеск'є, П. Гольбах, К. Гель-вецій, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо (Франція), І. Кант, Г. Ге-гель (Німеччина), М. Драгоманов, М. Грушевський (Ук­раїна) та багато інших.

Так, Н. Макіавеллі, розглядаючи внутрішні причини розвитку держави і влади, характеризує політику як нау-

32

ку, що пояснює минуле, керує сучасним і може прогнозу­вати майбутнє. Історія, на думку Н. Макіавеллі,"'залежить від двох чинників; перший він називає "долею", під якою розуміє природний розвиток подій, їхній взаємозв'язок, необхідну послідовність. Другий — називається "волею", "енергією людини", тобто стосується осіб. Отже, Н. Макіа-веллі намагається довести необхідність урахування у полі­тиці як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. При цьому вчений будує свою теорію, виходячи з тези про "підлу природу" людини, головними складовими якої є егоїзм, жадоба влади, ненависть, злість. Тому Н. Макіа-веллі пропонує у політиці спиратися на силу, а не на мораль.

Політика як наука набуває розвитку у працях англій­ського теоретика Т. Гоббса. Він визначає її як одну з галузей філософії ("філософію держави"), а останню нази­ває не тільки знанням, але і засобом досягнення "вищої вигоди", тому, що "знання є тільки шлях до сили (вла­ди)". Т. Гоббс підтримав ідею Н. Макіавеллі, згідно з якою основу всіх політичних явищ, особливо причин ви­никнення держави, її діяльності складає "природа" людей, близьких за своїми соціальними і політичними інтересами. Тому держава, на його думку, — це об'єднання людей, що створюють державну владу. Держава — це Левіафан — біблейське чудовисько, яке має безмежну владу щодо людей.

Ж.-Ж. Руссо удосконалює вчення про ступені суспільної нерівності: а) виникнення приватної власності і поділ суспільства на класи — багатих та бідних; б) створення держави, яка, ймовірно, й виникла з загального договору, проте є "змовою багатих проти бідних"; в) виникнення деспотизму. Як ідеал Руссо вбачав невелику за розміром демократичну респубіку.

Г. Гегель розглядає усі політичні інститути як втілення ідеального початку, абсолютного духу. Він запроваджує поняття громадянського суспільства на відміну від держави. Головне завдання останньої він вбачає у визначенні грома­дянського суспільства та усуненні протиріч між його окре­мими членами та їх організаціями. Саме у державі абсо­лютний дух пізнає сам себе.

До боротьби проти пригноблювачів закликали соціаліс-ти-утопісти Т. Мор і Ж. Мельє, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен. Вони вбачали майбутню владу як політичну, але не державну. Таку, що позбулася насильницького характе-

2 7-119 33

ру і метою якої є організація виробництва й споживання, розвиток науки і культури.

З класових позицій до визначення політики і влади підходять російські та українські революційні демократи

0. Герцен, М. Чернишевський, І. Франко. Іншою харак­ терною ознакою їх поглядів є взаємопов'язаність політики з економікою (способом виробництва матеріальних благ). У своїх вченнях про соціалізм вони не обходять проблему його злиття з демократією.

Оригінальні ідеї про політику, державу, право містять твори українських учених М. Владимирського-Буданова, Б. Кістяківського, М. Костомарова, М. Драгоманова,

1. Франка та інших.

Окремі політичні погляди і вчення нині трансформували­ся у теорію на концептуальному рівні. Найважливішими се­ред них є теорії народного суверенітету, поділу влад, докт­рини правової держави, теорія функціонування еліт, теорія національної держави та інші. У всякому разі, більшість представників політичної науки сьогодення визначають її як сферу життєдіяльності людей, що пов'язана з головними для життя і діяльності особи, держави і суспільства інте­ресами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб'єктів¹. Відомо, що чиста політика поза сферами життєдіяльності людей не існує. У широкому значенні під політикою ро­зуміють економіку, власне політику, соціальну, духовну та інші сфери життя. З розвитком суспільства відбувається і розвиток політики, оформлення її у цілісну політичну си­стему. Окрім вищенаведеного визначення політики, мож­ливі ще й інші варіанти її розуміння: а) спосіб практичної діяльності партій, класів, держав, а також шляхи та засоби, за допомогою яких захищаються інтереси цих суб'єктів; б) особливий вид діяльності людей, пов'язаний з організа­цією всього процесу соціального життя; в) галузь взаємо­відносин народів, національностей, партій, об'єднань грома­дян, держав та інших спільностей; г) свідома і цілеспря­мована діяльність політичних суб'єктів, що торкається відносин між державами і народами².

Політика здійснюється з приводу і для досягнення вла­ди. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має владу, визначають програму

¹ Паренти М. Демократія для немногих. — М., 1990.

² Основи теории политической системи. — М., 1985. — С. 10—45.

34

поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав'язування її іншим людям, при використанні різних засобів і методів, включаючи і примус. Звідси стає зро­зумілим, що влада — це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвлад­ного. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб'єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів держави і суспільства.

Владу можна класифікувати за різними підставами: а) за сферою реалізації розрізняють економічну і полі­тичну владу; б) відповідно до суб'єктів, що беруть участь у владовідносинах, — державну владу, владу формальних і неформальних об'єднань тощо.

Отже, політична влада — це вироблення і запроваджен­ня у життя політичних програм усіма суб'єктами полі­тичної системи, а також різними неформальними угрупо­ваннями. Державна влада — це влада, що здійснюється тільки державою. Характерним для неї є суверенність, уні­версальність і здатність владопримусового впливу на по­ведінку усіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами. Політична і державна вла­да — поняття не тотожні. Є три точки зору на поняття і співвідношення цих влад: а) політична влада — явище більш широке, ніж влада державна; б) політична влада здійснюється пануючим класом через державу, в) держав­на влада не є синонімом політичної влади, це її основне ядро, її зміст,. Як ототожнення політичної і державної вла­ди, так і тлумачення державної влади як основного ядра політичної влади безпідставні. Звичайно, державна влада завжди є владою політичною, до того ж такою, що здійснюється головним суб'єктом політичної системи — державою, але в умовах формування громадянського суспільства і правової держави, а тим більше, в умовах їх реального функціонування; найбільш широкі можливості у здійсненні політичної влади повинні бути свідомо надані інститутам громадянського суспільства. Тобто політичним партіям, громадським організаціям і рухам, трудовим ко­лективам й іншим недержавним організаціям. Отже, полі­тична влада — поняття більш широке, ніж державна вла­да, за рахунок того, що здійснюється більшим колом суб'єктів політичної системи.

2* 35

Розглядаючи це питання, не можна не зупинитися на дуже важливому аспекті, що характеризує якісний аспект політичної влади, а саме — на проблемі демократії. Демо­кратія — одна з найдавніших форм організації політичної влади, складовими якої є три основні якості: 1) народо­владдя, верховенство народу як джерела влади; 2) рівно­правність, що характеризує ступінь прав і свобод кожної людини; 3) свободи особистості. Демократія щодо полі­тичної влади виступає як відповідний політичний порядок, система взаємних політичних обов'язків влади і народу.

2. Поняття та елементи політичної системи суспільства

Політичну систему юридична література визначає по-різному. Усі полярні точки зору можна звести до двох основних напрямів: широке і вузьке розуміння цього суспільного явища. Вузьке розуміння політичної системи зводиться до визначення політичної системи як сукупності державних організацій, громадських об'єднань, трудових колективів, що здійснюють функції щодо реалізації полі­тичної влади. Широка точка зору вбирає у себе усю су­купність матеріальних і нематеріальних компонентів, пов'язаних відносинами з приводу здійснення політичної влади. Так, П. Рабінович, визначаючи політичну систему суспільства, вважає, що це система "усіх політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному, зокрема, класовому суспільстві'.

Елементами політичної системи суспільства визнають: а) суб'єктів (носіїв) політики; б) політичні норми та прин­ципи; в) політичні відносини (стосунки); г) політичні по­гляди, політичну свідомість та культуру; д) зв'язки, що об'єднують названі компоненти. Вивчаючи ці складові, можна дійти висновку, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних аспектів політичної систе­ми: а) інституціонального (організації, установи); б) регу­лятивного (норми і принципи); в) функціонального (полі­тичні функції, процес та режими, погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативного (зв'язки, що об'єднують зазначені складові політичної системи).

Розглянемо наведені складові більш детально. Систему суб'єктів політичної системи іноді називають політичною

¹ Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. — Бородянка, 1993. — С 41.

36

організацією суспільства. Це система всіх інститутів, ор­ганізацій, установ, включаючи людей (особистостей), а та­кож механізми керівництва і управління, за допомогою яких здійснюється політична влада. Поняття "панування", "керівництво", "управління" взаємопов'язані. Панування — це широке соціальне явище, що відображає соціально-полі­тичний гегемонізм у суспільстві. Керівництво входить у систему управління суспільством і є її ядром. В управлінні обов'язковими елементами є наявність влади і керівництва.

Субєкти політики — це класи, нації, соціальні про­шарки, різноманітні об'єднання громадян; політичні партії; громадські організації, рухи та інші об'єднання; трудові колективи; кожна людина зокрема; держава.

Політичні партії — це добровільні об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, прагнуть здобути або утримати державну владу чи чинити вплив на полі­тику держави відповідно до своєї програми.

Громадські організації — добровільні об'єднання людей, утворені ними задля досягнення їх особистих і громадських цілей, що діють на засадах самофінансування, самоуп­равління, самооплатності.

Порядок утворення і функціонування об'єднань грома­дян регулюється Законом України "Про об'єднання грома­дян" від 16 червня 1992 р. Згідно з цим законом, гро­мадські об'єднання визначаються як добровільні формуван­ня людей, які виникли на основі спільності інтересів щодо реалізації прав і свобод у результаті свідомого волевияв­лення. Громадські організації розрізняють: а) за порядком утворення та формами діяльності: громадські організації, органи громадської самодіяльності, політичні партії, гро­мадські рухи; б) за критеріями членства: з формально фіксованим членством, з нефіксованим членством; в) за внутрішньою структурою: централізовані і нецентралізо-вані; г) за соціальною сферою діяльності: політичні, еко­номічні, наукові, екологічні, творчі, національно-культур­ні, вікові і т. ін.; д) за територією діяльності: місцеві, загальнодержавні, міждержавні, міжнародні; ж) за соціаль-но-правовим статусом: легальні, нелегальні; є) за соціаль­ною значущістю для існування і розвитку суспільства: про­гресивні, консервативні, реакційні.

Трудові колективи — це політико-економічні об'єднання всіх працівників для спільної праці на державних, громад­ських, приватних підприємствах, в установах, організаціях та кооперативних об'єднаннях. Згідно з чинним законодав-

37

ством трудові колективи беруть участь: а) в обговоренні і вирішенні державних і громадських справ; б) у виборах депутатів Верховної Ради і місцевих Рад; в) у плануванні виробництва і соціального розвитку; г) в обговоренні і вирішенні питань управління підприємствами і установами.

"Політична людина" — це особа (індивід), що бере активну участь у політичному житті суспільства.

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами, націями, соціальними групами, партіями, політичними особистостями. З одного боку, політичні норми є засобом оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з другого — закріплюють необхідну поведінку суб'єктів у тих чи інших межах відпо­відно до конкретної політичної ситуації. Складовими полі­тичних норм є норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, полі­тичні принципи, моральні норми політичного життя.

Політичні норми передбачають політичну відповідаль­ність суб'єктів політики за їх порушення. Специфіка по­літичної відповідальності полягає у тому, що вона настає не тільки за протиправні дії, але й за політичний недогляд, необачність, нерішучість і таке інше. Така відповідальність може постати у вигляді осуду, позбавлення довіри, від­клику депутата. Політичними санкціями є: припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського об'єднання та заборона діяльності політичної партії, відмо­ва у реєстрації, попередження.

Складовою структури політичної системи є також полі­тичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб'єктами, у процесі яких суб'єкти набувають і реалізують права і обов'язки. Полі­тичні відносини включають реалізацію політичних функ­цій, а також існування політичного процесу і політичного режиму. Політичні функції — це основні напрями діяль­ності суб'єктів політики. До них належать: а) політичне цілевизначення; б) владнополітична інтеграція суспільства; в) регулювання соціально-політичної діяльності; г) забезпе­чення цілісного впливу управління на суспільні процеси.

Політичний процес — це сукупна діяльність всіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на форму­вання, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес харак­теризується такими ознаками: а) вся сума політично зна-

38

чущої діяльності; б) діяльність реалізується суб'єктами політичної системи, спрямованої на утворення, зміну чи функціонування політичної системи, прийняття і виконан­ня політичних рішень, організацію контролю за діяльністю та розвитком політичної системи.

Політичний режим — політична обстановка у суспіль­стві, що реально складається і характеризується якісною та кількісною мірою участі народу, націй, соціальних про­шарків і груп, а також громадян, методами здійснення політичної влади. Від політичного режиму слід відрізняти державно-правовий режим, що є складовою частиною фор­ми держави.

Важливою складовою політичної системи суспільства є політичні погляди, політична свідомість і культура. Полі­тична свідомість — це система ідеологічних і психоло­гічних елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанта поведінки відповідно до індивідуаль­них і суспільних інтересів. Ідеологічними складовими полі­тичної свідомості є: ідеї, теорії, концепції, доктрини та інше. А під політичною ідеологією розуміють систематизо­ваний вираз поглядів соціальних прошарків і груп, окре­мих громадян, всього населення країни на політичну ор­ганізацію суспільства, форму держави, відносини між різ­ними політичними суб'єктами, їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями.

Психологічними складовими політичної системи є: на­строї, почуття, звички, емоції людей. А під політичною психологією розуміють узагальнену систему почуттів, зви­чок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей відносно політичного життя суспільства.

Політична культура передбачає набуття і нагромаджен­ня суб'єктами політичної системи певних знань і досвіду у політичній сфері діяльності, сприйняття і засвоєння ними системи політичних цінностей, вироблення певного зразка поведінки.

Важливим системоутворюючим чинником у політичній системі є політична діяльність, яка пов'язує і забезпечує взаємодію усіх складових політичної системи.

Політична система України — це система суб'єктів полі­тики, політичних норм і відносин, політичних поглядів, свідомості і культури, що існують і взаємодіють при здій­сненні політичної влади. Вона характеризується такими ознаками та особливостями: а) Україна проголошується демократичною правовою соціальною державою; б) вся

39

повнота влади належить народові; в) державна влада здій­снюється за принципом поділу влад на законодавчу, вико­навчу та судову; г) в Україні проголошено принцип верхо­венства права; д) суспільне життя базується на засадах політичного, економічного й ідеологічного плюралізму; ж) визнаються пріоритетними загальнолюдські цінності, права і свободи людини та громадянина; є) держава відпо­відає перед людиною і суспільством за свою діяльність.

3. Місце і роль держави у політичній системі та здійсненні державної влади

Суб'єктом здійснення державної влади є держава. Вона займає одне з провідних місць у політичній системі. Це зумовлено тим, що лише держава: а) володіє суверенною владою, тому що вона є уособленням суверенітету народу і суверенітету нації і є результатом реалізованого права на самовизначення; б) виступає офіційним представником (через представницький вищий законодавчий орган влади) усього народу; в) забезпечує і захищає права своїх грома­дян, а також інших осіб, що перебувають на її території; г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконува­ти соціальну та інші функції; д) має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій; ж) може встановлювати правила поведінки, тобто формально-обов'язкові для всіх правові норми, за допомогою яких регулювати суспільні відносини.

Державі як суб'єкту політичної системи властиві такі ознаки: а) наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку поширюється повно­владдя держави і де проживає населення цієї держави; б) суверенітет; в) державна влада; г) державний апарат як система державних органів, за допомогою яких здійснюю­ться функції держави; д) здатність видавати загально­обов'язкові юридичні норми.

Виходячи з ознак держави як суб'єкта політичної систе­ми суспільства необхідно зупинитися на головних, загаль­новизнаних формах взаємодії держави з іншими суб'єк­тами політичної системи. Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у обсязі і мірі, необхідних для виконання загальнонарод­них завдань. Досягається це шляхом визначення і за­кріплення законами, що приймаються вищими органами

40

держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної си­стеми, всіляким сприянням з боку держави розвитку де­мократичних суспільних відносин, забезпечення обов'язко­вого дотримання всіма учасниками суспільних відносин ви­мог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів, передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства.

До того ж, держава, особливо демократична правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохо­чує об'єднання громадян, трудові колективи і окремих громадян приймати участь у справах держави, вирішувати найважливіші проблеми. Враховуючи викладене, треба виз­нати, що держава є своєрідним центром тяжіння всіх полі­тичних сил і організацій, що є виразниками їх інтересів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід зупинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальними при співвід­ношенні держави і громадянського суспільства у більшості країн світу є такі засади: а) держава сприяє створенню громадянського суспільства і підпорядковує свою діяльність його служінню; б) вона забезпечує рівні для всіх можли­вості у сферах життєдіяльності людей, базуючись на прин­ципі соціальної справедливості; в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини і суспільства. Регулю­вання суспільних відносин здійснюється за допомогою пра­ва, яке диференціюється на публічне і приватне, а вияв­лення влади обмежене її поділом на виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення . потреб та інтересів людини. Людина у спів­відношенні з громадянським суспільством і державою ви­ступає як особистість й громадянин. Ці два її соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов'язана інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і дотримуватись принципу суве­ренітету народу. Разом з тим сама людина не повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за радянських часів, коли у теорії політичної системи її суб'єктами вважались виключно відповідні інституції (держава, громадські об'єднання, трудові колективи).

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш важливими складовими всякої влади, що має соціальний характер, є суверенність, воля і сила, якими

41

відрізняються суб'єкти влади. Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відпо­відного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнято­го рішення.

Субєктом і овєктом владовідносин є люди. Тому лю­дина і влада співвідносяться по-різному. Так, влада особи у громадянському суспільстві грунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство обумовлює ви­никнення держави якраз для того, щоб економічну владу власника забезпечити політично. Держава повинна уві­брати у себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її еко­номічну самостійність і самодіяльність.

Влада громадянина у державі грунтується на політичних правах і свободах, які вважаються природними і невід-чуженими. Найважливіша проблема полягає у тому, щоб зробити норми щодо цих прав і свобод максимально конк­ретними, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.

Однією з найбільш фундаментальних проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку більшості учених, суве­ренітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб'єктам політичної системи. Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-правову властивість державної вла­ди, яка відображується у верховенстві її у межах тери­торії країни і незалежності у зовнішніх відносинах. Ос­новні ознаки суверенітету зазначені у Декларації про дер­жавний суверенітет України: а) верховенство; б) самостій­ність; в) повнота; г) неподільність влади у межах території країни; д) незалежність; ж) рівноправність влади у зов­нішніх відносинах.

Ж. Боден визначав суверенітет як вищу владу над під­владними. Але й він обмежував цю владу божественним і природним правом. Ж.-Ж. Руссо розглядав суверенітет як необмежену і неподільну владу, яка повинна здійснюватися у межах договору між народом і державою. Отже, вже з самого початку суверенітет розглядається як влада, обме­жена певними правилами. Т. Гоббс сформулював абсолют-

42

ну концепцію суверенітету, приписуючи його тільки дер­жаві, не залишаючи народові, людині права на владу. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу — це не правило, а швидше, виняток з нього.

Існують три види суверенітету: суверенітет народу, суве­ренітет нації, суверенітет держави. Суверенітет народу оз­начає, що вся влада в країні належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на тери­торії даної країни і являють собою єдине джерело держав­ної влади. Тому суверенітет держави не абсолютний, а обмежений суверенітетом народу, якому і належить право визначати економічну, політичну, правову і соціальну сис­теми країни.

Сутність національного суверенітету полягає у тому, що кожна нація, етнічна група має право вільно задоволь­няти свої національні потреби, розвивати культуру, мо­ву, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї культу­ри людства. У демократичній державі повинно максималь­но забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав представників інших націй.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Що таке політика?

2. Як Н. Макіавеллі характеризує політику?

1. Чим різняться погляди на політику Ж.-Ж. Руссо і Г. Гегеля?

3. Що таке влада?

2. Які відомі підстави у загальній теорії держави і права для класифікації влад?

4. Що таке політична система суспільства?

5. Визначте складові політичної системи суспільства.

3. Як треба розглядати політичну систему при системно­ му її вивченні?

4. Які місце і роль держави у політичній системі і здійсненні влади?

10. Що таке суверенітет?

43