Глава 25 англосаксонська правова сім'я

1. Структура і джерела англійського права

Щодо структури англійського права, то слід зразу ж зрозуміти, що воно, порівняно з правом країн романо-гер-манської правової сім'ї, не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне, загальносоціальне і юридичне. Воно навіть не диференціюється на цивільне і адміністративне, кримінальне і торгове, але воно класифікується на загаль­не право і право справедливості.

Цими корінними відмінностями зумовлені й інші. Так, у англійському праві не існує галузевих інститутів як сукуп­ності однотипових норм права. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення по конкретній справі. Якщо це так, то стає зрозумілим, що ця норма є менш загальною і абстрактною порівняно з нормами права, до яких звикли ми. У цих норм не може бути поділу їх на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів тощо. Така структура права зумовлює те, що воно не може бути кодифікованим. Наведені особливості англій­ського права пояснюються його історією. Воно створюва­лось судовою і адміністративною практикою, тому менш логічне і послідовне, важкодоступне і нераціоналізоване.

Як уже наголошувалось, англійське право диференцію­ється на загальне і право справедливості. Цей поділ має надзвичайно важливе значення, тому що і англійські юри­сти поділяються на юристів загального права і юристів права справедливості. При цьому право справедливості — це сукупність норм, які створювались судом канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Канцлер ніколи не вступав у конфлікт з нормами загального права, навпаки, він зобов'язаний був виявляти шану до норм цього права і діяльності королівських судів. Але останні були пов'язані дуже вузькою компетенцією і суворою про­цедурою, а тому не завжди встигали за плином часу. Це і зумовило необхідність створення спеціальної юрисдикції, що грунтувалася на королівській прерогативі, спрямованій на пом'якшення і доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог моралі і совісті.

268

Так, норми англійського загального права мають інсти­тут тільки фізичного примусу, зовсім виключаючи мораль­ний. Але якщо батько, опікун, піклувальник, законний представник психічно примусили іншу сторону до виконан­ня якихось дій, чи отримали від неї якесь майно, то канцлер, виходячи з ідеї моральності, справедливості, міг визнати таку угоду недійсною. Тобто дії канцлера грунту­вались на принципах загального права, але у деяких ви­падках в результаті його втручання створювались нові нор­ми, які називались нормами права справедливості і удо­сконалювали, з точки зору моралі, чинну систему загально­го права.

До 1875 р. право справедливості істотно відрізнялось від загального права. Воно, по-перше, мало інше історичне походження; по-друге, його міг застосовувати тільки канц­лер; по-третє, процедура права справедливості не знала інституту присяжних; по-четверте, канцлер приймав наказ, тобто не судове, а управлінське рішення. Незважаючи на це, право справедливості являло собою зібрання чинних юридичних норм і у 1873—1879 рр. Згідно з Актами про судоустрій усі англійські суди отримали право використо­вувати норми, передбачені правом справедливості, та за­стосовувати норми загального права.

Але тоді виникає запитання. Якщо загальне право і право справедливості істотно відрізнялись одне від одного за формою і процедурою, то як вони могли застосовуватись одним і тим самим органом, а саме судом? Якому з них слід було віддати перевагу? Справа у тому, що вони були збережені обоє. Так, у Верховному суді відповідно до Актів про судоустрій було створено два відділення. Одне з них — відділення королівської лави — діяло по усній змагальній процедурі загального права; друге — канцлерське відді­лення — по письмовій процедурі права справедливості. Справами у цих палатах займалися різні юристи, а при вирішенні, кому з них віддавати справу, перевага надава­лась більш доцільній і досконалій процедурі. В результаті загальне право і право справедливості дещо трансформува­лись, але, як і раніше, за правом справедливості справи розглядаються у письмовій процедурі, а за правилами за­гального права — в усній формі.

На сучасному етапі розвитку англійського права для того, щоб визначити, до якого права належить справа, слід зрозуміти, до якої галузі законодавства вона належить. Загальне право включає питання кримінального, до-

говірного, цивільно-деліктного права, а юристи права спра­ведливості вирішують питання про нерухомість, довірчу власність, торгівлю, спадкування тощо. Тобто, сучасне анг­лійське право має дві системи права. Це система права справедливості і система загального права, кожна з яких має власний предмет та процедуру регулювання.

Історично так склалося, що в Англії головним для юри­ста було вміти порушити справу, знайти форму позову, тобто необхідну процедуру, яка дозволяла звернутися до Королівського суду. Якщо ж процес починався, можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішен-г ня. Тому згодом процесуальне право стає домінуючим.? Щоправда, нині англійська судова процедура дещо уні­фікована, а матеріальне право досягло рівня матеріального-права романо-германських правових сімей. Це сприяло їх зближенню, але англійський юрист і до сьогодні здебіль­шого виховується правом юридичної практики, вважаючи її головним правом. А тому головну увагу звертає не на норми і принципи, а на процедуру, яка є засобом їх здійснення.

Зазначені особливості структури англійського права обу­мовили й специфічність норми цього права. Норми анг­лійського права — це положення, які беруться із особливої частини рішень, що виносяться вищими судовими інстан­ціями. Відтак, англійська норма права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирі­шення справ, аналогічних тим, за якими рішення вже приймалися. Таку норму не можна зробити загальною, тому що це перетворить англійське право в доктринальне, тобто романо-германське право, що суперечитиме англійсь­кій правовій традиції та стилю правового мислення.

Як зазначалося, головним джерелом англійського права є судова практика. її вивчення передбачає знання основ­них принципів англійського судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (воно здійснюється вищими судами) і нижче правосуддя, яке здійснюється великою кількістю нижчих судів. Особлива увага завжди приді­лялася діяльності високих судів, оскільки саме вони не тільки розглядали конкретну справу, але й створювали прецедент, якого належало наслідувати.

Відповідно до Актів про судоустрій 1873—1875 рр., Зако­ну про суд 1971 р., Закону про Верховний суд 1981 р. високим судом є Верховний суд. До нього входять: Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд. До того ж до високих

270

судів належать Апеляційний комітет палати лордів і Судо­вий комітет Таємної ради, який утворюється із суддів палати лордів і суддів заморських територій, держав — членів британської Співдружності.

Отже, зазначені суди створюють прецедент, сутність якого виражається у трьох положеннях: 1) рішення, що виносяться палатою лордів, становлять обов'язкові преце­денти для усіх судів; 2) рішення, що приймаються Апе­ляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і (крім кримінального права) для самого цього суду; 3) рішення, що приймаються Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи завжди обов'язковими, здебільшого ви­користовуються як керівницькі для різних відділень Висо­кого суду і Суду Корони.

Другим джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, конституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки підданих.

Англійська класична теорія вбачає у законі другорядне джерело права, що здатне тільки доповнювати і вносити низку поправок до норм права, що створені судовою прак­тикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, які відпрацьовані судовою практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже знані і заслуговують, щоб їх дотриму­вались, але за умови відповідності нормам судової прак­тики.

Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення другорядне. Нині звичай має дуже обмежене використання ще й тому, що чинний до цього часу Закон від 1265 р. встановив можливість використову­вати лише звичаї, які склалися і були чинними до 1189 р.

2. Розвиток і функціонування права США

Так історично склалося, що спочатку у більшості, а починаючи з 1607 р. у всіх англійських колоніях США було запроваджено загальне право і разом з ним — анг­лійські закони, що були видані до колонізації Америки і вносили доповнення та зміни у загальне право. Щоправда, з самого початку загальне право застосовувалось лише тією мірою, якою його норми відповідали умовам життя колоній. Це фактично означало, що до проголошення неза-

971

лежності у 1776 р. класичне англійське загальне право із своєю феодально-архаїчною процедурою здебільшого було непридатне для регулювання суспільних відносин, що скла­далися серед колоністів США.

Але з виданням Декларації незалежності США від 4 липня 1776 р. і Конституції США від 17 вересня 1787 р. стає вкрай необхідною діяльність щодо розвитку і форму­вання своєї правової системи. А тому в США загострює­ться боротьба між прихильниками загального права і послі­довниками кодифікації, яка розпочалася у Новому Орлеані у 1808 р. складанням кодексів, зокрема Цивільного. Спо­чатку здавалось, що переможуть у цій суперечці останні, але у 1840 р. у Техасі і у 1850 р. у Каліфорнії, а згодом і в інших штатах, крім Нового Орлеану (Луїзіани), було адаптовано англійське загальне право.

Проте слід визнати, що загальне право США набуло деяких специфічних ознак, які відрізняють його від англійського. Так, у США за основу було взято англійське загальне право, сформоване тільки до 1776 р., тобто до проголошення незалежності. До того ж право, сформоване парламентом Англії, взагалі не застосовувалось у США. Але у праві США, як і в англійському, домінує процесу­альне право над матеріальним та його диференціацією на загальне і право справедливості. Отже, за структурою аме­риканське право відноситься до сім'ї загального права, тоб­то формується судовою практикою у вигляді прецедентів, поділяється на федеральне і право окремих штатів. Цей поділ неминуче викликає питання: вирішення тієї чи іншої справи знаходиться у підвідомчості федеральних властей чи штатів, і загальне право існує у межах всієї федерації чи окремих штатів?

Десята поправка до Конституції США встановила так званий залишковий принцип. Згідно з яким законодавству-вання належить до компетенції штатів, а компетенція у цій сфері федеральних властей — це виняток, який завжди повинен базуватися на окремій статті Конституції. Дійсно, що навіть з тих питань, по яких може видавати закони Конгрес, штати також мають свою компетенцію. Вони не можуть тільки приймати норми, що суперечать федераль­ним, але їм дозволено їх доповнювати і удосконалювати. Що ж стосується загального права, то воно існує як на рівні федерального права, так і права штатів. Наприклад, є єдиний для всіх штатів федеральний патентний закон, за­кон про фабричні марки, морське право тощо.

272

Безумовно, незважаючи на те, що право різних штатів має багато відмінностей, зокрема з порядку розірвання шлюбу, використання майна, видів покарання, воно має єдину історичну основу, зазнає впливу федерального пра­ва, який все більше посилюється. До того ж і у тлумачен­нях Верховного суду США завжди наголошувалось, що штати зобов'язані поважати загальні принципи судової практики та законодавчого права. Інтегруючим чинником виступає навіть мислення американських юристів. На дум­ку абсолютної більшості з них, право штатів може різни­тися, але тільки деякими загальними принципами.

Оригінальністю характеризується у США право справед­ливості. Адже компетенція судів справедливості необхідна у тих випадках, коли загальне право не надає ніяких засобів для вирішення питання. Наприклад, оскільки чо­ловік і жінка розглядались як одна особа у цивільних правовідносинах, то правом не передбачалася можливість висування позову один одному. А тому до створення пре­цеденту, ці справи розглядалися на підставі права спра­ведливості.

У США, як і в Англії, головне джерело права становить судова практика. Проте остання відіграє не однакову роль у створенні прецедентів. На відміну від англійського Апе­ляційного суду і палати лордів, вищі суди США (Верхов­ний суд США і верховні суди штатів) не вважають себе зобов'язаними власним прецедентам і можуть, таким чи­ном, поміняти свою практику. Окрім того, у співвідно­шенні федеральної судової системи і системи штатів діє аналогічний принцип, що і при співвідношенні федерально­го права і права штатів. А саме, суди штатів мають абсо­лютну компетенцію, а у федеральні суди можна звертатися тільки у разі, коли Конституцією США або законом Конг­ресу ці суди визнано компетентними.

Традиційно у США склалися дві самостійні судові систе­ми. До кожної з них можна звертатися у певних випадках як до суду першої інстанції. Федеральні суди здебільшого поділяються на дві групи. Першу становлять традиційні федеральні суди (їх ще називають федеральними судами загального права). Ці суди діють як окружні, їх рішення можна оскаржити в апеляційних судах, а рішення ос­танніх — у Верховному суді США. Крім цієї системи, існують спеціальні федеральні суди, до компетенції яких входить розгляд податкових, митних, патентних та ін. справ. До того ж кожний штат має свою власну судову

273

систему. В одних штатах вона є двоступеневою, в ін­ших — триступеневою. У більшості штатів судову систему очолює Верховний суд штату, який може створювати ще й спеціальні суди штатів, наприклад, у справах неповно­літніх, у справах спадку, сільські, поліцейські суди і т. ін. У 10 штатах існують особливі суди справедливості.

Важливим джерелом права у США виступає також за­кон. Усі закони США поділяються на федеральні і закони штатів. Особливе місце серед федеральних законів нале­жить Конституції США. Остання становить акт, яким пе­редбачено не тільки конституційний устрій країни, але й проголошено сам факт створення держави і суспільства. Виходячи з ідей природного права і суспільного договору вона урочисто встановлює межі повноважень федеральних органів, їх взаємовідносини з штатами і громадянами. Ці межі, деталізовані першими десятьма поправками, створю­ють Декларацію прав американського громадянина. Існування писаної Конституції, що акумулює Декларацію прав, — один з елементів, яким відрізняється американсь­ке право від англійського. До того ж у США діє принцип судового контролю за конституційністю законів і застосу­ванням норм права. У цьому аспекті важливо підкреслити можливість тлумачення Конституції Верховним судом США. При цьому тлумачення виконується у такий спосіб, щоб забезпечити єдність, одноманітність розуміння і ре­алізації права.