- •Передмова
- •Глава 1
- •Глава 2
- •1. Основні ознаки держави
- •3. Виникнення держави
- •4. Історичні типи держави
- •5. Загальна характеристика та основні ознаки правової держави
- •Література
- •Глава з
- •Література
- •Глава 4
- •1. Поняття народовладдя
- •2 Там само.
- •2. Організація народовладдя та його основні інститути
- •Глава 5 держава, право та громадянин
- •1 Спиноза б. Избранньїе произведения. — м., 1957. — т. 2. — с. 261.
- •Глава 6 функції держави
- •2. Види функцій держави
- •Глава 7 форми держави
- •4. Державний режим
- •Глава 8 механізм держави
- •Література
- •Глава 9 основні сучасні концепції держави
- •1. Теорія правової держави
- •3. Теорія еліт
- •Глава 10
- •1. Основні ознаки права
- •2. Походження права
- •3. Принципи права
- •4. Функції права
- •5. Право і суспільство
- •7. Право і демократія
- •Глава 11
- •Глава 12 правосвідомість і правова культура
- •1. Правосвідомість
- •2. Правова культура
- •Глава 13 норми права та інші соціальні норми
- •3. Структура норми права
- •Глава 14
- •1. Поняття правоутворення
- •2. Правотворчість
- •Глава 15 система права і система законодавства
- •1. Система права
- •2. Система законодавства
- •Глава 16 реалізація норм права
- •3. Основні стадії процесу застосування норм права
- •Глава 17 правові відносини
- •2. Суб'єкти права
- •4. Юридичні факти
- •Глава 18
- •1. Правова поведінка
- •2. Правомірна поведінка
- •Глава 19
- •1. Поняття законності
- •2. Поняття правопорядку
- •3. Державна дисципліна
- •Глава 20 правове регулювання та його механізм
- •3. Місце і роль держави
- •Глава 21
- •Глава 22 основні сучасні концепції права
- •Глава 23 порівняльне правознавство
- •1 Див.: Максимейко н. Сравнительное изучение истории права, Всту-пительная лекция / Записки Харьковского университета. — Харьков, 1899. - Вьіп. 1.-с. 1—14.
- •Література
- •Глава 24 романо-германська правова сім'я
- •Глава 25 англосаксонська правова сім'я
- •3. Право інших країн англосаксонської правової сім'ї
- •Глава 26 мусульманське право
- •1 Сюкияйнен л.Р. Мусульманское право. — м., 1986. — с. 86. ІЛі ,ю 289
- •4. Судове право
- •5. Міжнародне право
- •Глава 27 сім'я традиційного права
- •1. Загальна характеристика сім'ї традиційного права
- •2. Звичаєве право Африки
- •3. Далекосхідне право
- •Замість післямови
- •Глава 1
- •Глава 2
- •Навчальне видання
Глава 10
ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
1. Основні ознаки права
Термін "право" вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово "право" означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність (систему) особливих правил соціальної поведінки загального характеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова "право" зумовлюється тим, що воно започатковано від слова "правда", корінь "прав" є основою багатьох слів, зокрема, "правий", " справедливий", "правило", "правдивий", "правильний", "правити" і т. ін. Серед усіх тлумачень терміна "право" доцільно виділити такі його значення, як: а) певні можливості, що має соціальний суб'єкт; б) сукупні системи юридичних норм, за допомогою яких здійснюється регуляція суспільних відносин; в) оцінки покажчика—істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.
Залежно від сфери суспільних знань, в яких використовується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов'язані з особливостями предмета наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.
Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на "беззаперечних" положеннях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспільства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-лені-нізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, доктрин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітністю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування
100
права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння1 — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.
Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об'єктивно зумовлена тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політикою, економікою, культурою суспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому цілісна його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв'язків права з соціальною дійсністю.
При нормативому підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов'язкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регулятором суспільних відносин.
При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формування права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.
Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.
Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.
Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що певним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле —
1 Терміном "праворозуміння" позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність.
правову систему. Статичний аспект її складають норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.
Соціологічне праворозуміння, на відміну від нормативного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично ісуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.
Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обмеження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права властивий ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філософський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.
Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалі-зації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. "Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, то ми можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури думки"1, тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.
Свобода суб'єкта включає і свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне
1 Гегель Г. Сочинения. — М.—Л., 1935. — Т. 7. — С. 44.
його здійснення. Реальний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншому випадку відображають необхідність. Право і є "царство реалізованої свободи"1, тією її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні.
Реальна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.
Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).
Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.
Право як певна сфера свободи характеризується тим, що воно є свободою:
а) взаємодії з іншими суб'єктами;
б) у першу чергу, діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;
в) що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;
1 Гегель Г. Сочинения. — Т. 7. — С. 31.
103
г) межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною;
д) реалізація якої забезпечується, захищається юридич ними засобами;
є) не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.
До правової сфери свободи відносяться не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:
а) соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб'єкта, але й суспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів суспільства як між собою, так і з своїми об'єднаннями, суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на їх функціонування;
б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здій снюються на основі адекватного відображення дійсності;
в) вольовим характером діянь, що виконуються добро вільно самими суб'єктами, відображають їх відношення до дійсності;
г) соціальною обумовленістю — існують об'єктивні і суб'єктивні чинники, що викликають ці дії;
д) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяння тим чи іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть фіксуватися у матеріальних об'єктах або спостерігатися іншими суб'єктами у формі дій чи бездіяльності;
є) масовістю — за певними своїми ознаками вони повинні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;
є) повторністю, тобто здійснюватися як у минулому, так і теперішньому чи майбутньому часі.
Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення:
а) у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права;
б) у правоздатності суб'єктів, тобто їх властивості мати свободну волю, здійснювати вільний вибір;
в) у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємо діючих суб'єктів;
г) у правових нормах-моделях поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;
д) у законах та інших нормативних актах та інди-
ки
відуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;
є) у суб'єктивному праві та обов'язку — форми свободи, відповідно, як можливості і необхідності певних дій тощо.
Право як міра свободи, масштаб якої відображає характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об'єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право — це її міра, яка є:
-
формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних припи сах, які зовнішньо відображені в особливих письмових до кументах (нормативних актах, договорах, судових пре цедентах) ;
-
рівною — свобода різних суб'єктів визначається єди ним способом, на єдиних засадах;
-
справедливою — відображує об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованесті, соціального прогресу;
-
інституціональною — у розмаїтті своїх виявів, форм складає певний соціальний інститут як феномен, само стійне явище;
-
легітимною — загальновизнаною, сприйнятою су спільством;
-
універсальною, — спроможною урегульовувати різні за природою соціальні відносини.
У нормативному розумінні право — це система особливих соціальних норм, що характеризується формальністю, визначеністю, формулює права і обов'язки, які встановлюються (санкціонуються), гарантуються і охороняються державою. Формальність (позитивність) права означає сфор-мульованість, відображення його норм у статтях нормативних актів — письмових юридичних документах. Визначеність права відображує притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція). Норми права — це модель юридичного взаємо-
195
зв'язку суб'єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб'єктів відповідними діяннями інших.
Право тісно пов'язане з волею держави, її функціонуванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціальні норми, надаючи їм усіх властивостей норм права, гарантують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів, примусове виконання обов'язків чи покарання правопорушників. Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов'язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічну структуру.
Деякі риси норм права властиві й іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що є достатніми для характеристики їх своєрідності, специфіки. Наприклад, деякі корпоративні норми відображуються у статутах громадських організацій, норми моралі можуть відображувати як права, так і обов'язки особи тощо.
Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має й інші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напрямок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збереженню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціальних конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі.
У такому розумінні право — це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цінність, благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає визнання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини,
106
визнання самостійне*/і, автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегуляції, вважається, що член суспільства може жити переважно лише за нормами поведінки, встановленими державою або іншими соціальними інститутами (церквою, політичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотворює його сутність і насправді є проявом безправності людини, інструментом державного примусу, механізмом зовнішнього власного впливу на поведінку особи.