3. Далекосхідне право

Правові системи країн Далекого Сходу утворюють пра­вову сім'ю, яка також має певні особливості і, насамперед, значення, яке надається праву у порівнянні з іншими регуляторами соціального життя. На відміну від інших правових сімей, у далекосхідних суспільствах позитивне право не визнається як соціальна цінність, добро. Навпаки, різні філософські течії Китаю (даосизм, конфуціанство, ле-гізм) право розглядають тією чи іншою мірою як зло, а традиції, етику — як домінуючі засоби збереження суспільної злагоди та гармонії. Найбільш доцільним ви­знається необхідність безумовного і добровільного виконан­ня етичних правил спілкування, виховання у членів су­спільства впевненості, що свобода кожного повинна обері­гатися іншими, а поведінка відповідати природному поряд­ку речей. При розв'язанні конфліктів головним є прими­рення сторін, а не визначення, хто правий, а хто винний, чи застосування примусу для покарання порушників.

Розвиток економіки, міжнародних зв'язків, безумовно, позначився на ставленні далекосхідних суспільств до пози­тивного права, проте традиції, звичаї не втрачають свого значення у регулюванні поведінки їх членів. Так, правова система Японії включає як сучасні нормативні акти (Кон­ституцію, Цивільний і Торговий кодекси), створені за мо­делями німецького законодавства, так і різноманітні звичаї та традиції, що вважаються джерелами права для ци­вільних, сімейних, торговельних та інших інститутів.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Які основні ознаки традиційного права?

2. У яких країнах традиційне право набуло найбільшого поширення?

3. Чим різниться традиційне право різних регіонів земної кулі?

4. Чи існують країни, де поєднано інститути традицій­ ного права з іншими правовими системами? Наведіть приклади.

5. Чим характеризується система права Індії?

6. Чим характеризується система права Японії?

7. Чим характеризуються системи права деяких африкан­ ських країн?

304

Література

Источники права. — М., 1985.

Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран. — М., 1993.

Муромцев Г.И. Источники права в развивающихся стра-нах Азии и Африки: система и влияние традиций. — М., 1987.

Политическая власть и конституция в развивающихся странах. — М., 1987.

Политические системн, государство и право в буржуаз­них и развивающихся странах: тенденции и пробле­ми. — М., 1988.

Право в независимьіх странах Африки (становление и развитие). — М., 1969.

Супатаев М.А. Обьічное право в странах Восточной Аф­рики. — М., 1984.

Шаповал В.М. Конституційні системи зарубіжних кра­їн / Навчальний посібник. — К., 1992.

305

Замість післямови

Сучасна українська національна ідея — особистість, суспільство, право, держава.

Прочитавши цю книгу, ви ознайомилися з основними ідеями, поняттями та положеннями, що характеризують основні риси, соціальне призначення, практичний вплив на суспільне життя, кожного громадянина існуючих у країні держави і права. Однак в ідеологічному плані роль держа­ви й права зазначеним ніяк не обмежується. За обсягом свого впливу на духовне життя вона значно ширша і глибша з погляду ідейних підвалин, що обумовлюють ідео­логічну спрямованість, пануючу в даному суспільстві. Суспільство не може бути вільним від ідеології. Поки у суспільстві існують різні верстви населення, політичні при­страсті, партії та об'єднання, які ставлять за мету досяг­нення протилежних цілей, завжди існуватимуть й ідеологічні розбіжності.

Демократичне суспільство відрізняється від недемокра­тичного не тим, що перше позбавлено ідеології, а у друго­му вона займає пануюче становище. Кожному суспільству притаманна певна ідеологія. Дійсно демократичне суспіль­ство пануючим принципом визнає ідеологічний плюралізм, тоді як у недемократичному тоталітарному суспільстві на-нуючою є лише одна ідеологія. Із викладеного не слід розуміти, що будь-яке суспільство взагалі має бути позбав­лене будь-якої об'єднуючої ідеї загальнонаціональноге ха­рактеру, яка б зосереджувала увагу на найбільш важливих питаннях розвитку країни. Зрозуміло, що така ідея за змістом і формою хоч і матиме саме національний харак­тер, сприйматиме і втілюватиме ще загальновизнані світовою спільністю гуманістичні принципи. Звідси випли­ває, що українська національна ідея не може грунтуватися тільки на етнічній основі, хоча саме вона обумовлює історичну спрямованість нації.

У зв'язку з цим, коли йдеться про українську націо­нальну ідею, державність, інші громадські інститути, поряд з етнічним підходом слід зважати й на поліетнічний, який дає більш повне уявлення про ті процеси, що характеризу­ють суспільне життя в Україні. Національна ідея, як вка­зував ще І. Багряний, не обов'язково мусила і мусить бути "націоналістичною" — виразником ідей організованого ук­раїнського націоналізму. Націоналізм як певне наповнення

306

змістом національної ідеї від певних його носіїв, від певно­го національного і соціального середовища зовсім не вичер­пує поняття "національна єдність"¹. Не випадково і М. Грушевський у свій час застерігав, що деякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції несим­патичні й небажані, взагалі їх треба визнати національним злочинством і виступати проти них з усією рішучістю². Тут доречно звернутися й до висловлювань з цього приво­ду І. Франка, який застерігав, що "формальний націона­лізм" може перерости у реальну політику "однобічно на­ціональної держави", великодержавного шовінізму щодо малих народів. "Національна політика, — продовжував він, — повинна засновуватися на усвідомленні фактичних відносин, а не на розпалюванні низьких почуттів та інстинктів"³.

Слушне сприйняття наведених, а також інших думок, спрямованих проти націоналістичного підходу щодо засад формування української державності, у деяких випадках призводить до негативного ставлення до процесу форму­вання української національної ідеї⁴. Навряд чи з цим можна погодитися. Справа в тому, який саме зміст буде покладено у цю ідею: чи вона буде ідеєю націоналіс­тичного спрямування, чи дійсно демократичного, де понят­тя "національна ідея" поряд з етнічною буде охоплювати й поліетнічну ознаку, тобто усіх громадян різних на­ціональностей, що живуть в Україні і становлять народ України.

У зв'язку із зазначеним будь-які погляди щодо розвитку суспільства і державотворення в Україні, які грунтуються виключно на етнічній основі, у який би "привабливий" одяг їх не одягали, не можуть бути визнані демократични­ми⁵. Такий висновок випливає з того, що конкретна мо­раль, яка становить основу будь-якої дійсно демократичної

¹ Див.: Багряний /• Національна ідея та націоналізм // Сучасність. — 1992. — № 4. — С. 81—83.

² Див.: Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності. — К., 1909. — С. 29.

³ Франка І. Літературно-критичні статті. — К., 1950. — С. 92.

⁴ Див.: Римаренко Ю.І. Національний розвій України. — К., 1995. — С. 25—28.

⁵ Див.: Жулинський М. Українська національна ідея в ідеологічній системі державного будівництва // Голос України. — 1995. — 23 листоп.

307

і гуманістичної ідеї, базується на єдиних безперечних мо­ральних настановах, насамперед тих, що проголошені у Нагорній проповіді¹.

Національна ідея в Україні, як і в кожній іншій країні, не залишається незмінною. Змінюються умови життя й відповідно до цього національна ідея поступово напов­нюється новим змістом як з погляду завдань сьогодення, так і тих, що орієнтовані на близьку та більш далеку перспективу. І дуже небезпечно, формуючи національну ідею, оглядатися тільки назад і не бачити тих реалій, які характеризують сьогоднішній стан справ. На жаль, саме такий підхід має місце у дослідженнях і прогнозах деяких сучасних громадських діячів та вчених з питань подальшо­го розвитку українського суспільства. Українському наро­дові є чим пишатися у минулому. Не багато на земній кулі націй, історичні підвалини яких з точки зору державності мали б такого предка, як Київська Русь, з погляду духов­ності — такий приклад, як масове хрещення народу, з погляду національної гідності — багатовікову героїчну бо­ротьбу за свою незалежність і самостійність.

Сучасна українська національна ідея — це багатогранна ідеологія, яка охоплює усі без винятку сфери життя ук­раїнського суспільства і держави, орієнтує на досягнення близьких та більш далеких цілей. Оскільки у цій книжці йдеться про державу і право, саме під цим кутом зору ми у загальних рисах зробили спробу висвітлити відповідний зміст української національної ідеї.

Безумовно, що в центрі сучасної української національ­ної ідеї стоїть особистість, її життя, добробут, культура, все з чим пов'язане життя людини, її щастя, благополуччя. Саме для людини, в ім'я людини існують суспільство і держава, діють різні громадські структури. Ця ідея домінує і в сфері правового регулювання, де особливе місце займа­ють права людини і громадянина, що повністю відповідає демократичним світовим стандартам. Однак нині, коли в умовах демократичного режиму свідомість українського на­роду все більш зростає, зміст національної ідеї не зводить­ся лише до проголошення прав людини та закріплення їх в Конституції і чинному законодавстві. Йдеться вже про те, що стосовно кожного суб'єктивного права людини і грома­дянина повинен бути розроблений механізм практичної

Див.: Нагорная проповедь Спасителя. — К., 1991. — С. 43—49.

308

реалізації не тільки конституційних, але й усіх інших прав і свобод, їх ефективного захисту.

На жаль, сьогодні цей один з найголовніших аспектів національного розвитку не став ще головним у процесі повсякденного правотворення. Основна увага сьогодні при­діляється питанню проголошення все нових і нових прав і свобод, що, безперечно, теж необхідно, замість чіткого правового врегулювання практичного їх здійснення.

Важливими складовими національної ідеї щодо статусу особи у суспільстві повинні бути розвиток національної самосвідомості людини, її культури, взагалі інтелекту на­ції, виховання активних носіїв ідей демократії і прогресу. З давніх часів історія України знає чимало прикладів, коли народ вів активну, відчайдушну боротьбу за свою свободу та незалежність. Але має рацію професор О. Білодід, коли зазначає, що поряд з миролюбністю характеру багатьох українців, намаганням уникнути конфліктних ситуацій, терпінням мали місце вияви як особистої, так і в цілому якоїсь соціальної пасивності, що почасти знайшло свій ви­раз в українському фольклорі, де сподівання на кращу долю у більшості випадків передує проголошенню активної особистої діяльності у пошуках кращого життя.

Саме тому сучасна українська національна ідея має бути зорієнтована на соціальну активність особистості, у тому числі на правову активність, без якої дійсно демократичну державу неможливо побудувати.

Сучасна українська ідея зорієнтована на створення в Україні громадянського суспільства, основу якого становить приватна власність, що гарантує ліквідацію відчуження від засобів виробництва, бо справді вільним може бути лише той, хто у тій чи іншій формі володіє власністю. Громадян­ське суспільство — це сфера самовияву вільних індивідів та об'єднань громадян, які добровільно об'єдналися і захи­щені від незаконного втручання органів державної влади у їх діяльність.

Проблема формування в Україні громадянського суспіль­ства стає найважливішою тезою сучасної національної ідеї. В. Липинський зазначав, що взаємовідносини громадянсь­кого суспільства і держави визначає закон, в основі якого лежить взаємне обмеження права сильніших правом слаб­ших і права слабших правом сильніших. Коли держава поневолює громадянське суспільство, тоді "нищиться" за­кон, бо право сильніших не обмежено правом слабших. У

309

такій державі панує беззаконня. Але так само "нищиться закон", коли громадянське суспільство поневолює державу і коли сила сильніших розкладається слабкістю слабших. Закон, — зазначає він, — існує лише при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави¹.

Наведене свідчить про великий вплив держави і права на реалізацію української національної ідеї щодо форму­вання справді демократичного громадянського суспільства. При цьому слід зважати на те, що яким позитивним не було б громадянське суспільство, його не можна розглядати як самоціль, бо самоціллю завжди є право, найвищий статус людської особистості, а таке суспільство створює для цього всі необхідні умови. І тут багато залежить від держа­ви, міри її сприяння розвитку громадянського суспільства, вдосконаленню всієї правової системи.

Питання права, його розвитку за сучасних умов слід розглядати як невід'ємну складову сучасної української національної ідеї. Про це варто наголосити, бо за часів сталінізму пануюча тоді правова система відіграла негатив­ну роль саме у плані жорстокої боротьби з національною ідеєю українського народу. Нині мова йде про правову ідею, суть якої зводиться до того, що саме право як уза­гальнююча міра свободи, рівності і справедливості повинно сприяти реальному здійсненню особистих прав і свобод. Такий підхід, у свою чергу, потребує значної роботи щодо вдосконалення норм і інститутів чинного українського пра­ва, реформування деяких його галузей, поліпшення струк­тури і діяльності правоохоронних органів.

Слід наголосити, що цінність права органічно притаман­на українській національній ідеї, про що переконливо свідчить уся історія українського народу. Не багато існує країн, де з давніх часів повага до права стала нормою громадського життя, організації та здійснення державної влади. Ще за часів Київської Русі договори, що укладали князі між собою та з народом, у яких встановлювалися права та обов'язки кожної із сторін, особливо у вирішенні основних питань внутрішньої та зовнішньої політики, мали велике значення. Так, договори Київської Русі з Візантією забезпечували правове врегулювання усіх складних питань їх міждержавних стосунків². Саме в Україні, у тяжку годи-

¹ Див.: Політологія. — Львів. — 1993. — С. 281.

² Див.: Чубатий М. Огляд історії українського права. — Мюнхен—К., 1994. — С. 15—20.

310

ну відстоювання своєї національної незалежності з явився правовий документ дійсно світової значущості — Консти­туційний проект Пилипа Орлика 1710 р. Тим самим було започатковано процес національного конституційного роз­витку, який був продовжений і в подальші часи в проектах Георгія Андрузького, Михайла Драгоманова та інших, поки в березні 1917 р. універсалами Центральної Ради, а потім її Конституцією 1918 р. не був закладений фундамент нинішнього Основного Закону України.

З цих позицій слід оцінювати історичне значення таких актів Верховної Ради, як Декларація про державний суве­ренітет України від 16 липня 1990 р. і Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Саме вони здійснили найголовнішу правоустановчу функцію — ство­рили необхідні підвалини для прийняття Конституції Ук­раїни 28 червня 1996 р., яка повністю відповідає від­правним засадам демократичної соціальної правової держа­ви. І завдання кожного громадянина вільної України по­лягає у тому, щоб всіляко сприяти розвитку процесу ук­раїнського державотворення. Найважливіші завдання цього процесу полягають у тому, щоб у ньому органічно були враховані як свій особистий національний досвід формуван­ня незалежної демократичної держави, так і позитивні надбання такого процесу у країнах світової співдружності.

Основна мета авторів цієї книги й полягала в тому, щоб відповідно до навчального курсу загальної теорії держави і права ознайомити читача з цим досвідом і цими надбання­ми відповідно до програми зазначеного курсу.

311

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ УСІХ ТЕМ

Т.

Лисенков С.Л. Конституція України / Матеріали до вив­чення. — К_м 1997.

Общая теория права. Курс лекций / Под ред. В.К.Бабае-ва. — Нижний Новгород, 1993.

Общая теория государства и права / Под ред. В.ВЛаза-рева. — М., 1994.

Основи держави і права / Під ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олійника. — К., 1997.

Основи теории государства и права / Под ред. А.С.Пи-голкина. — М., 1988.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і дер­жави. — К., 1994.

Сурилов А.В. Теория государства и права. — К,—Одесса, 1989.

Теория государства и права / Под ред. С.С.Алексеева. — М., 1985.

Теория государства и права / Под ред. А.И.Королева и Л.С.Явича. — Л., 1987.

Теория государства и права / Под ред. М.Н.Марченко. — М., 1987.

Теорія держави і права / Під ред. В.В.Копєйчикова. — К., 1995.

Тихомиров Ю.А. Публичное право. — М., 1995.

312

Зміст

Передмова З