1 Див.: Максимейко н. Сравнительное изучение истории права, Всту-пительная лекция / Записки Харьковского университета. — Харьков, 1899. - Вьіп. 1.-с. 1—14.

245

розвитку, розширення з набуттям Україною незалежності міжнародних контактів — все це є незаперечним фактом необхідності максимальної активізації роботи у галузі порівняльного правознавства. Але, незважаючи на це, на жаль, слід констатувати майже повну відсутність у нашій країні спеціальних науково-дослідних закладів, кафедр і відповідних навчальних курсів у вузах, і як наслідок цьо­го — відсутність глибоких порівняльно-правових дослід­жень. Саме ці обставини багато в чому обумовлюють недо­статню ефективність багатьох норм нового законодавства.

У сучасному порівняльному правознавстві досить чітко вимальовуються дві основні тенденції. З одного боку, під­креслюється спільність, схожість законодавства різних дер­жав, а з другого, — більше уваги приділяється відшуканню та висвітленню відмінностей між ними. В межах цих тен­денцій у ході історичного розвитку порівняльного право­знавства вбачається декілька його шкіл або напрямів¹.

Історично першим виникло порівняльно-історичне пра­вознавство, яке було дуже впливовим у Німеччині та Росії. Цей напрям сформувався під впливом історичної школи права, і тому в ньому під порівняльним правознавством розумілась загальна порівняльна історія права. Зіставляючи різні правові системи в різних історичних умовах, пред­ставники цього напряму обґрунтовували ідею виникнення і розвитку права в кожній державі безпосередньо із "народ­ного духу", незалежно від будь-яких зовнішніх чинників. На основі цього посилання робився висновок, що правовий розвиток у кожного народу, у кожній державі відбувається своїм, не схожим і не залежним від інших народів і держав шляхом. Отже, право так тісно пов'язане з особливостями розвитку конкретного народу, що не може бути запозичене іншим народом, що суперечитиме його "духу". Отже, істо­ричний напрям від порівняння правових систем фактично перейшов до їх протиставлення, а тому не сприяв взаємо­розумінню і зближенню різних народів.

Історично-філософська школа у порівняльному право­знавстві відстоювала подальший його розвиток. У рамках цього напряму зарубіжне законодавство розглядалось не тільки як об'єкт вивчення і пізнання, а й як дієвий ін­струмент вдосконалення національного законодавства. По-

¹ Детальніше про це див.: Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. — М., 1993. — С. 17—44.

246

над усе, історичне дослідження права розглядається як шлях до глибокого пізнання загальнотеоретичних проблем правознавства. Представники цього напряму вважали, що будь-яке історичне дослідження, яке не наводить формулю­вання понять, по суті є поверхне заняття для розваг. Історія — не тільки знання минулого, це й вивчення сучасного. Але сучасне не підпорядковане минулому. На­впаки, минуле повинно допомагати розкрити процеси послідовного розвитку поняття права і пов'язаних з ним явищ.

Історія права у кожної нації розглядається як певна стадія, елемент загального, універсального для всіх народів процесу розвитку права, яке визначається як чинник і результат цивілізації та яке може ефективно здійснювати свої функції лише тоді, коли відповідає вимогам культури даного часу. Отже, ця школа в порівняльному право­знавстві була зорієнтована на ідею загальності у розвитку права різних народів, а тому підтримувала процеси щодо їх зближення.

Школа порівняльного законодавства, виходячи з пози­тивістського праворозуміння, була зорієнтована не на роз­гляд права взагалі, а на вивчення конкретних правових норм та інститутів. Відповідно і мета їх розгляду полягала не у визначенні загальнотеоретичних понять, а у форму­люванні конкретних висновків і рекомендацій, спрямова­них на удосконалення національного законодавства.

"Вільне право" як школа порівняльного правознавства виходило із спільності еволюції правових систем, які нале­жали до однієї і тієї самої цивілізації, із аналогів у вирі­шенні конкретних юридичних проблем, спорідненості пев­них правових інститутів. На цій основі передбачалось спо­чатку розробити ідеальні типи, зразки певних правових інститутів, а потім створити в деяких сферах приватного права загальне право цивілізованого людства. Такі зусилля прибічників ідеї створення "світового права XX століття" підтримувались низкою міжнародних організацій аж до Ліги Націй. Вони підготували низку проектів "загальних законів", з-поміж яких найвідомішим є франко-італійський проект "Кодексу зобов'язального права" (1929 р.), що був результатом співробітництва провідних юристів цих країн і за мету мав зближення правових систем Франції та Італії.

Нині у центрі уваги юристів-компаративістів знаходять­ся три основні комплекси проблем: 1) загальнотеоретичні питання порівняльного правознавства: його предмет, цілі,

247

функції і т. ін.; 2) порівняльні дослідження основних пра­вових систем сучасності;

3) порівняльні дослідження у межах галузевих юридич­них наук.

Якщо раніше в центрі порівняльного правознавства зна­ходились майже виключно проблеми цивільного права, то тепер значна увага приділяється публічному праву і, особ­ливо, конституційному. Поряд із вивченням суто юридич­них проблем починають проводитись соціологічні порів­няльно-правові дослідження, метою яких є розгляд функ­ціональних характеристик та умов створення і реалізації правових приписів. Отже, порівняльне правознавство з простого методу дослідження конкретних норм права пере­ростає у складне явище правової думки.

2. Порівняльне правознавство як напрям сучасної юридичної думки

Науково-теоретичне, прикладне та навчально-педагогіч­не значення порівняльного правознавства не викликає будь-яких заперечень. Але, незважаючи на це, до цього часу в науковій літературі ще не сформувався єдиний погляд щодо порівняльного правознавства. Що ж це: метод пізнання правової матерії чи самостійна наука?¹

Розглядаючи цю проблему, слід зважити на те, що в різних мовах порівняльне правознавство як наукова та прикладна дисципліна має різні назви. Але найуживані­шим є термін "порівняльне право". Виходячи з цього, частина дослідників зазначає, що такого (порівняльного) права як системи норм не існує. А тому цей термін озна­чає метод вивчення права і пов'язаних з ним явищ, а не галузь чи спеціальний розділ права. їх опоненти заперечу­ють, що йдеться не про науку, яка вивчає сукупність норм, що утворюють певну галузь. Адже порівняльний аналіз правової дійсності — це не тільки і не стільки засіб, за допомогою якого одержують певні результати, які потім узагальнюють відповідно до предмета тієї чи іншої науки. За результатами цього аналізу встановлюють певні спільні чи відмінні риси, властивості, зв'язки правових явищ, що можуть самі по собі виступати як самостійна мета до-

¹ Див., наприклад; Зминеску И. К вопросу о сравнимости различньїх правових систем. Сравнительное правоведение. — М., 1978. — С. 117.

248

слідження. Такі результати широко використовуються ба­гатьма юридичними науками, зокрема, історією держави і права та галузевими дисциплінами. Як відомо, наявність предмета дослідження є необхідною ознакою існування будь-якої науки, а тому і порівняльне правознавство є самостійною юридичною наукою.

На думку авторів, викладений вище погляд щодо порів­няльного правознавства містить у собі певне раціональне зерно, все ж більш обгрунтовано його слід розглядати, як один з наукових напрямів у межах загальної теорії держа­ви і права. Такий висновок обумовлюється місцем, яке відведено праву в сучасному суспільстві, та його склад­ністю як об'єкта дослідження.

Найбільш загальні закономірності виникнення, функціо­нування і розвитку права та пов'язаних з ним явищ вста­новлює загальна теорія держави і права. Складність права як предмета дослідження, особливості його вияву в різних часових і географічних координатах, об'єктивно потребу­ють різних підходів до його вивчення. Вирішення цього завдання забезпечується існуванням різних напрямів до­слідження правової матерії, які різняться тим, що розгля­дають різні аспекти її прояву. При цьому всі ці напрями об'єднує один предмет дослідження — загальні законо­мірності права , що і уможливлює твердження того, що зазначені напрями за своєю сутністю є певними складови­ми єдиної фундаментальної наукової дисципліни — загаль­ної теорії держави і права.

У сучасній науковій літературі визначається кілька на­прямів, які входять до складу загальної теорії права як її невід'ємні частини. З-поміж них найбільш визнаними є такі: 1) філософія права, яка, передусім, системно розглядає питання, пов'язані з проблемами методів правових до­сліджень (методологія права); 2) соціологія права — на­прям досліджень, спрямованих на встановлення взаємо­зв'язків права з іншими соціальними явищами; 3) теорія позитивного права, спрямована на встановлення властиво­стей і закономірностей позитивного права шляхом дослід­ження чинного нормативного матеріалу і формулювання відповідних понять. До цього ряду включають і порів­няльне правознавство як напрям досліджень, який визна­чає характеристику основних правових систем, межі їх поширення і взаємовпливу, спільного й відмінного у вирі­шенні різних соціальних проблем.

249

Треба зауважити, що об'єкти порівняльних досліджень мо­жуть бути різними: від окремих норм права — до основних правових систем сучасності. При дослідженні конкретних правових проблем у межах окремих галузей права (мікрорівень), як правило, встановлюються спільні і від­мінні риси в процесі врегулювання певних суспільних відносин. Ці риси визначаються як з погляду різних істо­ричних умов (в межах однієї галузі права), так і з позицій різних методів регулювання (у межах різних галузей пра­ва). В інших випадках може проводитись вивчення за­рубіжного права на рівнях правових систем у цілому, ок­ремих галузей або їх основних інститутів (макродослід-ження), аби бути обізнаними з розвитком правових систем сучасності, із змінюваністю і взаємовпливом національних правових систем тощо.

Порівняння може відбуватись як в історичному (розгляд особливостей певних правових явищ на різних етапах роз­витку суспільства і держави), так і в географічному (роз­гляд одних і тих самих явищ в умовах різних країн, але в межах одного часу) вимірах.

Варто звернути увагу на взаємозв'язок між порівняль­ним правознавством і вивченням зарубіжного права. Істо­рично порівняльне правознавство виникло з потреби вив­чення права інших держав. І в наш час вивчення за­рубіжного права є необхідним компонентом і основою порівняльно-правового дослідження. Але не кожне дослід­ження зарубіжного права може розглядатись як порівняль­не правознавство. Є чисто країнознавчі дослідження, які не мають порівняльної мети. У той же час такі дослідження дають певний емпіричний матеріал, який потім можна використати для порівняльних досліджень. Отже, неможли­во ефективно займатися порівняльним правознавством, не маючи достатніх знань про зарубіжне право.

Відтак, порівняльне правознавство можна визначити як один, у межах загальної теорії держави і права, з напрямів досліджень, метою якого є встановлення співвідношення і взаємовпливу спільного і відмінного у правових явищах як в історичному, так і географічному вимірах.

3. Особливості предмета порівняльного правознавства та його значення для юридичної теорії і практики

Залежно від завдань, які стоять перед конкретним порів­няльним дослідженням права і пов'язаних з ним явищ,

250

предметом його можуть бути, по-перше, правові системи та їх складові, які існували в далекому чи близькому минуло­му. По-друге, порівнюватись можуть реально чинні правові системи та їх складові. І, по-третє, порівнюватись можуть правові системи, які існували в минулому, з реально існуючими та їх окремими складовими. При цьому можуть порівнюватись як однотипові правові системи (внутріш-ньотипове порівняння), так і правові системи різних типів (міжтипове порівняння).

Для порівняльно-правового дослідження не має значен­ня, скільки систем воно охоплює. Вивченню можуть під­лягати як всього дві системи чи їх окремі складові, так і світова правова система в цілому. Все залежить від мети, поставленої перед конкретним дослідженням. Єдиною умо­вою є співвідносність об'єктів, які порівнюються.

У теорії і практиці склалося два підходи до здійснення конкретних порівняльно-правових досліджень: нормативний та функціональний. При нормативному (формально-юри­дичному) порівнянні вихідною точкою є подібні, як прави­ло, в межах відповідних галузей права, норми, правові інститути, конкретні нормативно-правові акти. Метою дослідження є встановлення їх змісту, як і які конкретні суспільні відносини вони регулюють. Порівняння відбу­вається від норми права до відповідних суспільних відно­син. У ході функціонального порівняння спочатку визна­чається певна соціальна проблема, а потім відшукується комплекс правових норм або інститутів, які їх вирішують. При цьому, на відміну від нормативного підходу, досліджується не стільки зміст конкретних норм права, як умови та ефективність застосування правил поведінки, встановлених відповідними нормами та інститутами. В цьо­му разі порівняння відбувається від певного соціального факту до засобів і умов його правового врегулювання.

Отже, при нормативному підході встановленню і порів­нянню підлягають особливості змісту подібних норм та інститутів, а при функціональному — особливості процесу правового регулювання конкретних суспільних відносин.

Найбільш продуктивним у порівняльно-правових дослід­женнях є поєднання нормативного і функціонального по­рівнянь. При цьому, залежно від мети дослідження, рівнів та видів порівняння, у ньому будуть переважати елементи нормативного чи функціонального порівняння.

У сучасних умовах розширюються контакти між різними народами і державами, а право, правова держава визнані

251

невід ємними складовими демократичного громадянського суспільства. Зважаючи на це, значення порівняльного пра­вознавства для розвитку юридичної науки та вирішення актуальних проблем суспільного розвитку вбачається у то­му, що воно: 1) сприяє глибокому вивченню вітчизняного й зарубіжного права, філософському усвідомленню його зміста та шляхів розвитку; 2) сприяє взаєморозумінню між народами і створенню найефективніших правових форм відносин у міжнародному спілкуванні; 3) вивчення явищ правової дійсності дає можливість вийти за межі націо­нальної правової системи і встановити, як конкретна пра­вова проблема вирішується в інших країнах і на різних етапах їх розвитку, що уможливлює врахування як пози­тивного, так і негативного правового досвіду; 4) забезпечує галузеві юридичні науки матеріалами, які сприяють фор­мулюванню узагальнень та висновків з більш широких позицій, ніж це можна зробити, спираючись лише на національну правову систему.

Набуття незалежності та взятий Україною курс на про­ведення радикальних реформ у політичній, економічній та правовій сферах обумовлюють зростання значення порів­няльно-правових досліджень для забезпечення подальшого розвитку нашого суспільства. Насамперед це стосується практичних, прикладних завдань, які постають перед по­рівняльним правознавством, — вивчення та узагальнення історичного й міжнародного досвіду правового будівництва з метою полегшення створення оптимальної системи право­вого забезпечення реформ в Україні.

Отже, порівняльне правознавство слід розглядати як ефективний засіб забезпечення удосконалення національ­ного права. Адже глибоке розуміння всіх переваг і не­доліків власної системи права можливе лише за умови знання того, чим вона відрізняється і що є спільного з правом інших країн. Саме тому вивчення і порівняння досвіду правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності інших держав дає багатий матеріал для полег­шення розуміння сутності і пошуку шляхів вирішення пра­вових проблем своєї країни.

Слід мати на увазі, що при використанні у процесі правотворчості даних порівняльно-правових досліджень трапляються труднощі такого характеру:

1) формально-організаційні — труднощі, пов'язані з по­шуком і збиранням відповідних матеріалів, у тому числі мовні труднощі;

252

2) психологічні — полягають у необхідності переборення певних стереотипів, що сформувались як у суспільстві в цілому, так і в окремих осіб на основі знання і реалізації переважно національного права та відповідного теоретично­ го забезпечення;

3. прагматичні — труднощі в процесі формулювання готових висновків та моделей;

4. освітні — недостатня юридична підготовка осіб, що приймають участь у правотворчому процесі;

5. труднощі, пов'язані з браком часу. Тобто ситуації, за яких новий нормативний акт слід прийняти у максимально стислі строки, а на глибоке вивчення і узагальнення відпо­ відного зарубіжного досвіду бракує часу.

Але, незважаючи на це, велике теоретичне і прикладне значення правопорівняльних досліджень з необхідністю ве­де до їх суттєвої активізації в Україні.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. За яких чинників виникло порівняльне правознавство?

2. Які школи порівняльного правознавства Вам відомі?

3. Які проблеми є найголовнішими у сучасному порів­ няльному правознавстві?

4. Що є об'єктом порівняльного правознавства?

5. У чому полягає сутність історичного та географічного підходів у правопорівняльних дослідженнях?

6. У чому полягає теоретичне і практичне значення порівняльного правознавства?