Українське вільнодумство

Перші прояви вільнодумства на українських теренах можна зустріти вже в часи Київської Русі, де панував культ освіченості та інтелектуалізму Звеличенні розуму в осягненні божественної істини ми бачимо в таких творах, як «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона Київського, у «Посланні митрополита Никифора», у творчості Климента Смолятича та Кирила Туровського.

Широкому розповсюдженню ідей вільнодумства в Україні сприяла, в першу чергу, діяльність гуртка київських книжників у 70-ті роки XV ст. Вони переклали українською мовою ряд надбань арабо-європейської духовної культури науково-енциклопедичного характеру

До них, в першу чергу, можна віднести «Аристотелеві врага», або «Тайная тайних» Логіка Авіасафа, або «Київська логіка» «Шестокрил», «Космографія». В цих працях обстоювався культ розуму, тому їх поширення сприяло процесу секуляризації в Україні.

Внесли свій вклад у розвиток вільнодумства й українські гуманісти XV - XVII ст., у світогляді яких значне місце посідала людина, яка розглядалася як частина природи, що має право на задоволення власних земних потреб. Вони проголошували ідею свободи особи, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості.

Відомим представником вільнодумства цього часу був Юрій Дрогобич (1450-1494 рр.) - вчений-енциклопедист, доктор філософії, медицини та вільних мистецтв, магістр астрономії, професор ряду університетів Європи. Він обстоював необхідність ґрунтовного вивчення закономірностей розвитку природи та суспільства, вірив у здатність людини їх пізнати. Його погляди справили великий вплив на інших вчених, зокрема на М.Коперника.

Визначною для розвитку українського вільнодумства доби Відродження була постать Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566 рр.). Відходячи від звичних для того часу тверджень, що людина є справою Всевишнього, Оріховський-Роксолан визнавав за нею право вважатися «досконалим витвором природи». Він вірив, що завдяки своєму розумові кожен індивід може зрівнятися з Богом. Мислитель одним із перших у європейській філософській думці почав заперечувати божественне походження влади і держави, спираючись на теорію природного права. Подальший прогресивний розвиток людства він пов'язував із розвитком освіти та вихованням.

Ідеї вільнодумства представлені у творах Т.Шевченка (1814 - 1816 рр.), М. Драгоманова (1841 - 1895 рр.), І. Франка (1856 - 1916 рр.), Л. Українки (1871-1913 рр.). Характерними для їх творів були такі форми вільнодумства, як антирелігійний скептицизм і індиферентизм, критика окремих релігійних догм, моралі, викриття «самодержавної» сутності православної церкви.

Радикальні форми вільнодумства: французький атеїзм XVIII ст. І марксистсько-ленінський атеїзм

Рішучого удару по європейському феодалізму завдала французька буржуазна революція (1789-1794 рр.). Вона була б неможливою без відповідного ідеологічного підґрунтя, без боротьби із середньовічною ідеологією. Саме це й викликало появу французьких просвітителів XVIII ст. з їхнім матеріалізмом і атеїзмом.

Видатним критиком схоластики був П. Бейль (1647 - 1706 рр.), який висунув вимогу віротерпимості, свободи совісті, розмежування розуму і віри, науки і релігії.

Ж. Мельє (1664 - 1729 рр.), будучи священиком, залишив по собі рукописний твір «Заповіт» (видано лише в 1864 р.), де розглядає релігію як продукт неуцтва і обману. Його критика була особливо обґрунтованою і переконливою з позицій матеріалістичної філософії.

В історичну скарбницю вільнодумства увійшли також твори аристократа Франсуа Марі Вольтера (1694-1778 рр.). Його гасло «Розчавіть гадину!» стосувалося католицької церкви. За підрахунками Вольтера, в часи інквізиції населення Європи скоротилось на третину, тобто кількість жертв склала 9-12 млн. чол. Водночас він поділяв позиції деїзму. Йому належить відомий вислів: «Якби Бога не було, його треба було б вигадати».

Закінченої форми вільнодумство набуло у творах французьких матеріалістів-енциклопедистів, таких як Ж. Ламетрі (1709-1751 рр.), Д. Дідро (1713-1784 рр.), К.Гельвецій (1715-1771 рр.), П.Гольбах (1723-1789 рр.). Вони повністю відкидали ідею Бога (атеїзм із грецьк. - заперечення бога). Їх ідеологом був Д. Дідро. Гостро критикуючи не лише релігію та ідеалізм, а й деїзм, він у своїх творах («Думки про вивчення природи», «Філософські принципи руху матерії», «Сон Д’Аламбера» та ін.) відстоює ідею матеріальності світу, наближається до діалектичної ідеї саморуху матерії, відкидає деїстичну першопричину світу, намагається довести єдність матерії і свідомості, здатність людини пізнавати світ. Він піддав нищівній критиці релігійну мораль (утворах «Черниця», «Племінник Ремо»).

«Біблією матеріалізму» можна назвати працю послідовника і друга Д. Дідро П. Гольбаха «Система природи», в якій викладено основні матеріалістичні ідеї XVIII ст. Ніхто так категорично до П.Гольбаха не розкривав реакційної ролі релігії в історії суспільства, її прислужництва феодальній державі (твори «Кишенькове богослов'я», «Священна зараза», «Галерея святих», «Розвінчане християнство»). Можновладці вважали його одним із найбільш «зловмисних атеїстів» у всій Франції.

Славу одного з найрішучіших противників релігії здобув також К. Гельвецій. Його праця «Про розум» просякнута духом матеріалізму й атеїзму. Папа римський назвав її «мерзотним вченням, що намагається зламати основи християнської віри». В іншому значному творі «Про людину» він доводить згубність релігії «для національного блага, виступає проти релігійної нетерпимості, захищає свободу совісті.

Радикальна критика релігії мала своє продовження у творчості німецького матеріаліста й атеїста Л. Фейєрбаха (1804-1872 рр.). У своїх творах «Сутність християнства» (1841 р.) і «Сутність релігії» (1845 р.) він першим дав глибокий психологічний і гносеологічний аналіз релігії як спотвореної форми свідомості, фантастичного відображення зв'язків ліщини із дійсністю. Релігія, говорить він, є сон людського духу, але й уві сні людина перебуває не на небі, а на землі. Фейєрбах дійшов висновку, що основою всіх релігій є залежність людини від природи і що не Бог створив людину, а людина створила Бога за своїм образом і подобою. Проте він так і не дав історичного аналізу релігії, висунув ідею створення нової релігії, що залишило його на просвітницьких позиціях попередників. Більш радикальними у поглядах на релігію були сучасники Л.Фейєрбаха М.Чернишевський (1827 - 1889 рр.), В.Белінський

(1811 - 1848 рр.), О. Герцен (1812 - 1870 рр.), М. Добролюбов (1836 - 1861 рр.). Герцен не зупинився на метафізичному матеріалізмі Л. Фейєрбаха, намагався поєднати його з діалектикою, яку називав «алгеброю революції». В часописі «Дзвін» він називав православне духовенство прислужниками поліцейської церкви, а московського митрополита Філарета – «з білим клобуком і жандармськими аксельбантами». Е. Бєлінський називав православ'я «опорою батога і неуцтва». М.Чернишевський дійшов висновку, що лише народна революція може відкрити масам шлях до освіти, до поширення науково-природничих знань і звільнення людини від прорелігійних вірувань. У творах М. Добролюбова пропагувалася свобода совісті і вимога відокремлення церкви від держави.

Вільнодумство Нового часу (ХVШ-ХІХ ст.) в особі французьких атеїстів і російських революційних демократів набуло найрадикальніших форм аж до вимог заборони релігії. Це привело до виникнення войовничого атеїзму. Найбільш послідовно такий підхід розвинутий в марксизмі-ленінізмі. К.Маркс (1818-1883 рр.) і Ф. Енгельс (1820-1895 рр.) розкрили матеріальні основи виникнення та існування релігії, підкреслили її соціальну сутність, стверджували, що вона, вводячи людину в світ ілюзій, заважає практичному перетворенню соціальної дійсності, є своєрідною перепоною на шляху суспільного прогресу. К. Маркс і Ф.Енгельс були також впевнені, що вона є, в першу чергу, результатом існуванні соціальної нерівності. Вони були переконані, що ліквідація нерівності та розвиток науки зумовлять поступове згасання ролі релігії в духовному житті суспільства.

Практичну реалізацію положень марксизму по подоланню «релігійних пережитків» намагався здійснити В.І. Ленін (1870 -1924 рр.). За його переконаннями, лише в процесі революційної боротьби, практичної діяльності поневолених соціальних прошарків можуть бути усунені соціальні корені релігії, зруйновані релігійні переконання. Він також вважав, що релігію можна подолати, якщо трудящим дати наукове матеріалістичне пояснення причин виникнення, існування і збереження релігії. Тому велику роль В.І. Ленін відводив пропаганді наукових знань серед народу.

Л.Ленін обґрунтував теоретичні засади політики правлячої партії та соціалістичної держави щодо релігії, церкви і віруючих, формування атеїстичного світогляду. Ці принципи порушувалися в практиці комуністичного будівництва в колишньому СРСР, коли нерідко ігнорувалися права віруючих, руйнувалися церкви, піддавалися репресіям священнослужителі та віруючі.