2. Проблема істини у філософії

Метою пізнавального процесу є досягнення істинного знання про об’єкт. Розуміння істини в історії філософії було неоднозначним. Платон розумів під істиною певні незмінні якості ідеальних об’єктів. Аристотель  відповідність наших знань об’єктивній реальності. Гегель вбачав істину у процесі досягнення абсолютної ідеї через раціональні форми пізнання.

Немає єдиної точки зору на проблему істини і в сучасних філософських вченнях. Позитивізм доводить, що істину можна відкрити лише методами конкретних природничих наук; неопозитивізм пов’язує істину з вибором мови науки. Екзистенціалізм вбачає істину в переживаннях індивіда, а прагматизм  в такому результаті пізнання, який забезпечує успіх або задоволення.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат  істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою.

Істина  це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. Сучасна теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: "об’єктивна істина", "конкретна істина", "заблудження".

Об’єктивна істина має своїм змістом такі знання про дійсність, які не залежать ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Але істина завжди існує в суб’єктивній формі, відображаючи рівень розвитку практики, конкретно-історичного способу мислення людей.

Процес поглиблення об’єктивної істини відображається у взаємозв’язку абсолютної та відносної істини. Абсолютна істина  це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком практики. Відносна істина  це об’єктивне, адекватне, але не повне відображення дійсності. Та оскільки, з одного боку, повністю завершеного знання досягти неможливо, а з другого,  в кожній відносній істині є елементи абсолютної істини, то немає серед об’єктивних істин ні чисто абсолютної, ні виключно відносної, всяка об’єктивна істина  єдність абсолютної і відносної істини, а відносна істина  певна ступінь на безмежному крокуванні пізнання до абсолютної істини.

Відносність істини означає, що суб’єкт неповно відображає об’єкт. Абсолютна істина означає повне відображення об’єкта.

Нерозуміння суті абсолютної й відносної істини на практиці призводить до догматизму і релятивізму. Догматичне мислення намагається упродовж певного часу видавати за істину цілком правильні у минулому знання і тоді, коли сам об’єкт уже змінився. А релятивізм як течія у філософії впадає в іншу крайність  абсолютизує швидку змінність явищ і тому робить висновок про неможливість отримання будь-яких істинних знань взагалі.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватну характеристику сутності безкінченого за своєю природою матеріального і духовного світу. Проте, це зовсім не означає, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. В кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об’єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання.

Насамперед виявляється і уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об’єктивну істинність.

Кожна об’єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність  заблудження. Тому необхідною, суттєвою ознакою об’єктивної істини є її конкретність. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання, або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в заблудження, яке є таким лише в певних межах.

Заблудження  це такий зміст знання, в якому дійсність відображається неадекватно. Але заблудження не означає навмисного спотворення дійсності суб’єктом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу протилежностей  істина та заблудження, що перевіряються практикою.

Контрольні запитання

1. Що таке пізнання та гносеологія?

2. Чому виникає питання про можливість адекватного пізнання дійсності, тобто про можливість істини?

3. Що таке агностицизм, апріоризм і скептицизм?

4. Основні етапи, рівні та форми процесу пізнання?

5. Що таке сенсуалізм і раціоналізм?

6. Що таке істина?

7. Істина об’єктивна, абсолютна, відносна та конкретна. в чому філософський зміст цих понять?

8. У чому полягає сутність догматизму й релятивізму?

Література

1. Введение в философию. Учебник. – М., 1989. Ч. ІІ, гл. ХІІ, ХІІІ.

2. Гарак А.И. Истина в контексте социума // Философ. науки, 1991.  №12.

3. Гольдентрихт С.С., Гречко П.К. К вопросу о диалектике теории и практики. – Философские науки, 1991.  №2.

4. Бахтияров К.И. Многомерность истины. – Философские науки, 1991.  №4.

5. Дейнеко Н.И. Объективное и субъективное в процессе отражения. – Киев-Одесса, 1978.

6. Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм / Полн.собр.соч. т.18.