2. Філософія Середньовіччя, Відродження і Нового часу

Середньовічна філософія набуває теоцентричного характеру. Вона підпорядковувалась вірі, доказам існування Бога. "Філософія  наймичка богослов’я",  так сформулював її призначення у Середні віки один з найвидатніших філософів цього часу Фома Аквінський. Середньовічна філософська схоластика вирішувала основне питання філософії в дусі креацінізму  створення світу Богом з нічого, але й були неортодоксальні моделі світу, згідно яких Бог не створив світ, а лише з’єднався з ним, що світ існує вічно (Іоанн Скот Еріугені, Сігер Брабантський). Теоретико-пізнавальна (гносеологічна) проблематика розвивається навколо питання про природу загальних понять  універсалій.

Середньовічний реалізм, продовжуючи ідеалістичне вчення Платона, стверджував вічність і самостійність існування понять як ідей  безтілесних сутностей. В той час як номіналісти вважали, що загальні поняття  лише назви предметів, існуючі тільки у мові. Згідно ж з поміркованим реалізмом Фоми Аквінського універсалії існують трояко: до речей  у розумі Бога, у речах  їх сутнісні смисли і після речей як поняття у розумі людини (суб’єкта).

Протягом століть схоластика накопичила величезний досвід формально-логічного мислення. В ній почали проростати зерна наукового підходу до природи: Роджер Бекон (ХІІІ ст.) обгрунтовував метод математичного виміру і дослідного експериментування; Д.Скот і Х.Оккам висунули принцип індивідуалізації, роблячи наголос на чуттєво-конкретному дослідженні явищ замість богословських спекуляцій. Середньовічні номіналісти (Іоанн Бурідан, Нікола Отрекурейський) стверджують примат сприйняття поодинокого, конкретного явища над загальним (розумоосяжним), що підривало основи релігійної догматики, породжувало сумнів у надчуттєвих і бездоказових істинах богослов’я.

Філософія Відродження, відображаючи свідомість епохи переходу від феодалізму до капіталізму, стверджує наукову методологію мислення, вчення про безкінечність і несотворимість світу, теоцентризм Середньовіччя змінюється на антропоцентризм, що проголошує гуманізм, перетворення людини на вищу цінність (Піко Делла Мірандола, ХV ст.). Здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійних санкцій (Нікколо Макіавелі). Традиційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або розчиняється у природі (пантеїзм), або піддається етико-раціоналістичній обробці і вчення про нього виливається у концепцію християнського гуманізму (Еразм Роттердамський).

Філософія Нового часу (XVII-XVIII ст.) продовжує ідеї вільнодумства, науково-технічного освоєння світу і просвітництва. Ф.Бекон і Р.Декарт розгорнули пошук таких методів пізнання, наукового дослідження, які можуть забезпечити більшу владу людини над природою. Ф.Бекон віддавав перевагу індукції (методу бджоли), а Р.Декарт  дедукції, вважаючи, що розум на основі індукції володіє висхідними істинами. Онтологія Нового часу ґрунтувалася, в основному, на матеріалізмі Ф.Бекона, Т.Гоббса, Д.Локка, Ж.Ламетрі, Д.Дідро, П.Гольбаха, Б.Спінози, поряд з якими утверджувались концепції об’єктивного ідеалізму Г.В.Лейбніца і суб’єктивного ідеалізму Д.Берклі.

В галузі гносеології боротьба думок розгорнулась між сенсуалістами (Локк, Берклі, Юм.Дідро) і раціоналістами (Декарт, Спіноза, Лейбніц). Перші вважали джерелом знань відчуття (досвід), другі  розум.

Ці філософські дискусії сприяли дослідженню особливостей чуттєвих (дослідних) і раціональних (теоретичних) форм пізнання.

Французьке Просвітництво XVIII ст. і особливо французький матеріалізм рішуче виступили проти сучасних їм політичних і релігійних установ, проголошуючи природне право людини на свободу, на задоволення своїх потреб. Вони поставили питання про вдосконалення суспільства, як основну умову виховання людини.