Борис Грінченко. Загальний огляд творчості. Оповідання “Каторжна” Борис Грінченко (1863—1910)
«Зроблю», — сього сахайся слова.
«Зробив», — оце потужних мова.
(Борис Грінченко)
В українській культурі Борис Грінченко відомий як талановитий
письменник, фольклорист і етнограф, критик і публіцист, лексикограф, ви-давець і педагог. За роком своєї появи на світ Борис Грінченко – ровесник
Валуєвського циркуляру. Його трудове життя – своєрідний особистий акт
національної непокори постулатам сумнозвісного документу – доводило: українська мова була, є і буде. Тож не дивно, що Іван Франко захоплювався феноменальною працездатністю Грінченка, наполегливістю, вірою у сили
власні і сили свого народу: «У всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності».
«Більше працював, ніж жив» (Микола Чернявський)
Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківської області. По-ходив із дрібнопоміщицької родини, в якій розмовляли пооросійськи. Рано навчившись читати, хлопець виявляв нестримний потяг до книжок. «Тарас Бульба» Миколи Гоголя і «История государства Российского» Миколи Карамзіна, твори французьких та англійських авторів, – усе цікавило малого Бориса, причому настільки, що вирішив «видати» для селян журнал, до яко-го власноруч писав вірші, оповідання, статті. У тринадцятирічному віці Грінченко прочитав «Кобзаря» Тараса Шевченка і під його впливом почав
писати тільки по-українськи. Це сталося саме тоді, коли цар Олександр ІІ указом, підписаним у німецькому місті Емсі (1876), заборонив друкування українських книжок, навчання дітей у школі рідною мовою, постановку ви-став по-українськи. Ні глузування ровесників, ні покарання з боку вчителів не змінили рішення молодого Грінченка. Борис навчався у реальній школі в Харкові, звідки за поширення нелегальної літератури був виключений і ув’язнений. Після звільнення Грінченко влаштувався канцеляристом у Хаар-ківській казенній палаті. У 1881 році він екстерном складає іспит на звання народного вчителя і працює у селах Введенське, Нижняя Сироватка (сучасна Сумщина), Олексіївка (неподалік від нинішнього Алчевська). Робота в Олек-сіївській школі, якою опікувалася Христина Алчевська, була найтривалішою (шість років) і прикметною значними літературними здобутками молодого вчителя. Грінченко активно виявляв свої етнографічні зацікавлення, збирав мовний матеріал у селянському середовищі, а згодом надрукував три томи «Етнографічних матеріалів» (1895, 1896, 1899), фольклорні збірники «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Із уст народа» (1900), а та-кож педагогічні праці, що мають велику цінність.
У працях «Народні вчителі й вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні» змальовано картину освіти в зросійщеній Україні. Автор обґрунтовує тезу про те, що навчання нерідною мовою «припиняє духовний розвиток народу». Грінченко був переконаний у потребі національної школи, бо з досвіду знав: лише навчання рідною мовою є великим засобом культур-ного розвитку особи. Він підписує твори як власним іменем, так і псевдоні-мами: Василь Чайченко, П. Вартовий, І. Перекотиполе. Друкує свої твори Грінченко переважно у галицьких журналах «Зоря», «Правда», «Світ», «Житє і слово», «Літературноонауковий вісник», у чернівецькій газеті «Буковина», а також в «Киевской старине», «Южных записках».
З 1894 року Грінченко працює в Чернігівському губернському земстві. Цей період життя письменника був особливо плідним: Грінченко організовує видавництво, видруковує 45 книг, серед них твори Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Ю. Федьковича, Л. Глібова, М. Коцюбинського, П. Грабовського. Величезним здобутком його наукової діяльності у Чернігові є упорядкований разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою, «Каталог музею укра-їнської старовини В. В. Тарновського» (1900). Переоцінити значення зробле-ного подружжям Грінченків неможливо, адже вони врятували від загибелі 758 лише шевченківських експонатів.
У 1902 році письменник переїздить до Києва, бере активну участь у на-ціональноовизвольних змаганнях 1905 – 1907 років, засновує і очолює київ-ську «Просвіту» (1906 – 1909), укладає знаменитий «Словарь української мо-ви» в чотирьох томах, що виходить упродовж 1907 – 1909 років. Цю унікаль-ну роботу було відзначено премією Російської Академії наук. На київський період життя Грінченка припадає його активна редакторська праця у газеті «Громадська думка» та журналі «Нова громада».
У роки реакції після революції 1905 року Грінченко зазнає пересліду-вань і арешту. Переживає письменник і особисту величезну втрату – заги-бель єдиної дочки Насті, мужньої революціонерки. Невдовзі помирає мале-сенький онук, і переривається рід Грінченків. Усе пережите відчутно позна-чилося на здоров’ї письменника, враженого сухотами від часу першого ув’яз-нення в Харкові. 1909 року Борис Грінченко їде до Італії на лікування. 6 травня 1910 року в місті Оспедалетті письменник помер. Похований Борис Дмитрович у Києві на Байковому кладовищі.