11.3 Сутність і різновиди авторитаризму

Одним із різновидів недемократичних режимів є авторитаризм (від лат. autoritas - влада). З тоталітаризмом авторитарні режими поєднує автократичний, не обмежений законами характер влади. Разом з тим, тоталітаризм та авторитаризм відрізняються різним ступенем тиску на демократичні свободи, ступенем жорсткості державного контролю над політичним, соціально-економічним і духовним життям суспільства, місцем і роллю армії та каральних органів при здійсненні влади.

Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв у тому, що влада зосереджена в руках єдиного лідера чи певної групи, а більшість громадян або відсторонені від процесу прийняття рішень, або їхня участь украй мінімізована. З погляду розподілу влади, характерним для авторитаризму є домінування виконавчої гілки влади над законодавчою й судовою, котрі в основному служать для легітимації даного способу правління.

У теорії політичних режимів авторитаризм визначається як проміжний між тоталітаризмом і демократією. Це виражається в тому, що між економічною й політичною системами немає внутрішньої логіки. Політична сфера даного режиму багато в чому схожа з тоталітарною, тоді як економічна система базується на приватній власності, підприємництві, конкуренції, тобто відкрита ринкова економіка регулюється закритою політичною системою. Звідси й обмежене втручання держави в економіку. Як правило, контролюється в основному галузі й підприємства загальнонаціонального рівня. Фактично непідконтрольними державі залишаються багато інститутів громадянського суспільства: сімейно-побутова сфера, почасти культура, свобода релігійних відправлень. Такі явища спостерігалися в Радянському Союзі в період непу, у Південній Кореї, у Чилі за правління Піночета, Сінгапурі, Малайзії тощо. Очевидно, до даного типу режиму є сенс віднести і сучасний Китай, для якого характерна жорстка централізація і безальтернативність існуючої політичної влади, що визначає та регулює макроекономічний рівень, у той час як дрібний і середній бізнес ефективно працює на горизонтальних рівнях, де є свобода економічного вибору й рівність.

При авторитарному режимі правляча еліта формується не шляхом конкурентних виборів, а через самопризначення або антилегітимно - шляхом воєнних путчів і переворотів. Такий режим не здійснює владного тотального контролю за суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Формально можуть існувати представницькі інститути, проводитися вибори. При цьому діяльність опозиції не може виходити за означені межі, де вже виникає загроза основам режиму. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу практично відсутня. Для авторитарних режимів характерна пасивна несвобода особистості. Громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але можуть не демонструвати підтримку режиму: досить, щоб вони відкрито проти нього не виступали. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, не намагаються політизувати населення, чи виправдати свої дії високими прагненнями. Правляча еліта готова терпіти інакомислячих, поки вони не становлять критичної маси і не загрожують основам режиму.

Хоч політична влада і спирається на силу, вона значною мірою використовує традиційні способи управління, вдаючись, як правило, до тактики вибіркового, а не масового терору. Таким чином, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб управління, за якого влада правлячої еліти не обмежена законом і непідконтрольна громадянам, що відсторонені від процесу прийняття рішень.

Авторитарні режими дуже поширені і достатньо різноманітні.

Серед них можна виділити такі різновиди: військово-бюрократичні, партійні, національні, режими особистої влади.

Військово-бюрократичні диктатури встановлюються в результаті воєнних переворотів. З приходом до влади військових, політична діяльність партій, організацій значно обмежується або взагалі забороняється. Наприклад, Греція за правління “чорних полковників”, Чилі в період правління воєнної хунти й т.д.

Авторитаризм партійного типу реалізується через монополізацію політичної влади певною партією або добре організованою й згуртованою командою, завдання яких полягає в подоланні кризових явищ у суспільстві, або недопущенні громадянської війни. Як правило, такий тип режиму формується в країнах, де спостерігається певна рівновага досить різновекторних політичних і соціальних сил (країни Східної Європи в повоєнний час, Білорусія).

Для національного різновиду авторитаризму обов'язковою умовою є домінування представників однієї етнічної групи у владних структурах і витіснення представників інших національностей. Не обов'язково, щоб дана етнічна спільність становила більшість населення. Такий тип авторитаризму характерний для тих країн, де родоплемінні відносини досить сильні і впливають на всі інші – політичні, громадські, соціальні тощо (пострадянські республіки Азії).

Специфікою режиму особистої влади є прихована чи явна персоналізація не тільки влади, але й її інститутів. Як правило, даний різновид авторитаризму реалізується через духовного лідера нації, країни (Махатма Ганді, Аятола Хоменеї, султанати та ін.) або політичного, як, наприклад, Шарль де Голль у Франції в 1959-1969 роках. Залежно від цілей правління й особистості правителя, такий тип влади міг і успішно вирішував нагальні проблеми в суспільстві, але міг і трансформуватися в диктатуру ( Баррє в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Амін в Уганді, Сомоса в Нікарагуа).

Авторитарний режим правління може стати ефективним способом руйнації тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, поступового створення дієздатних демократичних інститутів. Це відбувається за умови, коли а порівняння, однокореневими слова “право” є слова “правда”, “праведність”). вторитарна влада усвідомлює часовий і перехідний характер своєї влади, орієнтується на демократичні реформи. Адже однією з переваг демократії є можливість змінювати й виправляти помилки без кровопролиття, через консенсус. Сильна влада не обов'язково повинна бути авторитарною, вона повинна бути авторитетною і діяти в межах конституційно визначених демократичних норм.

Авторитарні режими забезпечили успішний розвиток своїх суспільств тільки в тих країнах, де важливу роль грають й інші джерела (багатовікова традиція поваги до влади, певний тип політичної культури, конкуренція еліт тощо). За інших обставин неконтрольована влада доводила до прірви народи й держави.