1) Концентрацію населення у великих поселеннях та появу відносно розвинутого племінного суспільства;

2) Переселенню хліборобів та скотарів на нові території – з Греції та Криту до Данії та Швеції.

Хоча неолітичні общини VI-V тисячоліть були автарктичними (замкненими) і самі задовольняли свої потреби у продуктах харчування, одязі, знаряддях праці та зброї, археологи наводять досить аргументовані докази існування між ними жвавого обміну. Головними об’єктами такого обміну були високоякісна сировина, різні продукти з каміння для виготовлення та шліфування знарядь праці. Цінність продукту обміну як виробу встановлювалась не тільки (і не стільки) величиною витрат праці на його виготовлення, а й місцем його походження, вагою, його рідкістю на даній території, віддаленість між общинами тощо. При цьому відносини обміну у цей період встановлювались вже не між общинами, а між племенами – новим соціальним утворенням, яке є типовим для неолітичного суспільства. Плем’я, як відомо, характеризується спільною мовою, культурою, територією та очолювалось вождем.

Розвиток продуктивних сил у період пізнього неоліту – в енеоліті – пов’язаний, в першу чергу, з оволодінням першим металом – міддю та започаткування первісної металургії міді. Це відкривало нові можливості для удосконалення знарядь обробки землі, гончарного ремесла, розвитку вівчарства, конярства й інтенсифікації міжплемінного обміну. В енеоліті відбувається перший крупний суспільний поділ праці – відокремлення скотарства від землеробства, що сприяло зростанню продуктивності праці, покращенню життя населення та зростанню його чисельності.

Виникнення бронзового віку відноситься до початку ІІІ тисячоліття до н. е. на Стародавньому Сході, в Середній Азії, Середземномор’ї та Єгипті, а на межі ІІІ і ІІ тисячоліть до н. е. розповсюджується на Європу, де охоплює період до початку І тисячоліття до н. е. включно. Цей період характеризується стрімким розвитком продуктивних сил за двома напрямками:

1) завдяки освоєнню видобування руди, її переробки та виплавки таких металів як мідь, цинк, золото, срібло тощо;

2) завдяки швидкому освоєнню нових транспортних засобів – кораблів, човнів, дерев’яних каное, а також колісного транспорту.

В епоху бронзового віку відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. Формування відносно великих металопереробних центрів прискорило процес суспільного поділу праці, розвиток відносин обміну, який набуває регулярного характеру. Встановлюються інтенсивні торговельні зв’язки як всередині найбільш великих цивілізацій цього періоду (мінойської та мікенської), так і між ними – міжрегіональна торгівля. Розвиток торговельних відносин в епоху бронзового віку супроводжувався одночасно серйозними змінами у соціальній структурі племен та общин. Посилювалась соціальна диференціація, особливо в регіонах, де знаходились великі родовища корисних копалин – джерел сировини для розвитку ремесла. Це, в свою чергу, обумовило виникнення класів, а в кінцевому випадку – занепад первіснообщинного ладу.

2.3. Зовнішня торгівля як основна форма економічних відносин стародавніх держав

Історія стародавнього світу налічує близько чотирьох тисячоліть, охоплюючи період від появи перших ранньокласових утворень у Месопотамії та Єгипті у другій половині IV тисячоліття до н. е. до падіння Римської імперії у V столітті н. е.

Формування стародавніх цивілізацій – складний процес історичної взаємодії людини, суспільства та природи. Природним фундаментом різноманітності істотних форм, способу життя стародавніх цивілізацій є відмінності у природних умовах: клімату, сировинних ресурсів, географічного положення, родючості ґрунтів тощо. Саме ці умови формували найбільш оптимальний тип функціонування господарської системи, що забезпечило економічний та соціальний прогрес стародавніх цивілізацій. Основою їх матеріального виробництва все ще залишалось землеробство, що вплинуло на подальші зміни у суспільній системі. Суспільні поділи праці підвищили продуктивність праці, забезпечили ріст додаткового продукту, що сприяло виникненню майнової нерівності, соціальної диференціації населення. Таким чином, землеробство було основою не тільки біологічного відтворення людей, але й економічного та соціального розвитку стародавнього суспільства у цілому. Саме тому воно є системоутворюючим елементом типології стародавніх цивілізацій.

У цей період виникають два соціально-економічних способи виробництва – античний та азіатський, порівняльна характеристика яких надана у табл. 2.2.

Дане порівняння азіатського та античного способів виробництва вказує на значний розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин у Стародавній Греції та Стародавньому Римі з використанням рабської праці в усіх сферах економіки. У той же час в азіатських державах спостерігався слабкий розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин при незначному використанні праці рабів. Тому можна стверджувати, що становлення рабовласницької суспільно-економічної формації відбувалось саме у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Основним економічним законом даної формації є наступний – виробництво продукту на основі праці раба та неекономічні форми його привласнення й розподілу. Основними ознаками рабовласницької суспільно-економічної формації є:

1) натуральний характер економіки;

2) примітивна, рутинна техніка виробництва;

3) власність на раба, знаряддя виробництва, продукт праці раба;

4) переважно споживчий характер ринку;

5) розвиток простого товарного виробництва, третій суспільний поділ праці – відокремлення купецького (торгового) і лихварського (грошового) капіталу від ремесла;

6) утворення держав – міст (полісів) у Стародавній Греції та муніципій у Стародавньому Римі.

Таблиця 2.2