5. Іван Дзюба проти зросійщення

Іван Дзюба не вийшов за рамки державної ідеології, він доводив, що ленінська національна політика в принципі правильна, але були допущені її викривлення та відходи під неї. Власне, ленінська національна політика, вважав І. Дзюба, була підмінена «сталінським великодержавництвом та хрущовським прагматизмом»⁴¹ — і в цьому вся біда. Автор показував фактичну нерівність росіян та українців в Україні, критикував комуністичну ідею злиття націй у майбутньому, ставив під сумнів добровільність входження інших націй до складу російської імперії тощо. Свої міркування Іван Дзюба ілюструє прикладами русифікації українського населення, українофобії, що підтримувалась на офіційному рівні, російського проникнення та великоросійського шовінізму. Водночас позитивно характеризує період так званої українізації 20-років, шукаючи в рамках СРСР зразку для такого вирішення національного питання, яке б, по можливості, повніше враховувало інтереси українства.

Щоб донести до зацікавлених (і незацікавлених) свої ідеї національного розвитку України, І. Дзюба посилається на Леніна, рясно цитуючи його та роблячи вигляд, що не помічає його єзуїтської сутності, зміну до протилежного його поглядів на вирішення національного питання в залежності від конкретної суспільно-політичної ситуації, тобто від декларації права націй на самовизначення до небажаності такого самовизначення.

____________________

⁴¹Див.: Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація. — К.: Видавничий дім «KM Akademia». — 1998. — С. 32.

ст. 45

Комуністична доктрина підпорядковувала національне питання, як, власне, і всі проблемні питання, інтересам класової боротьби.

Таке ставлення автора до Леніна ідеалізувало останнього, що лило воду на млин комуністичної пропаганди. Г. Касьянов досить точно підмітив, що Дзюбина «суто методологічна хиба протиставлення «правильного» марксизму-ленінізму його «спотвореному» варіантові полягала також у тому, що ідеї розглядалися поза історичним контекстом, без урахування таких факторів, як політична традиція, соціальна психологія, стан масової свідомості, зовнішньополітична кон'юнктура, рівень культури тощо»⁴².

Та, незважаючи на ці недоліки, книга Івана Дзюби зіграла справді революціонізуючу роль. Вона широко поширювалась у самвидаві, розмножувалась фотоспособом та від руки, нею зачитувалась мисляча інтелігенція та студентство. І хоч праця розповсюджувалась у верхах практично легально, нелегальне її поширення суворо переслідувалось. Словом, Іван Дзюба став кумиром молоді, символом боротьби із системою.

З виходом книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» за кордоном почалося цькування автора в Україні. Виклики «в компетентні органи», вимоги публічно відмежуватися від видання книги за кордоном, бичування у пресі, де вірнопідданні письменники ставили Івана Дзюбу «по той бік барикад»⁴³, організовані колективні листи з осудом від імені молодих літераторів і журналістів⁴⁴ — саме серед цієї категорії інтелігенції значного поширення набула праця Івана Дзюби.

________________

⁴²Див.: Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980 років. — К.: Либідь, 1995 С 99.

⁴³Див.: статтю Любомира Дмитерка «Місце в бою. Про літератора, який опинився по той бік барикади» в «Літературній Україні», 5 серпня 1969 р.

⁴⁴Див.: колективний лист «У духовній еміграції» у газ. «Мо¬лодь України», 10 вересня 1969 р.

ст. 46

Зрештою, автора таки змусили відмежуватися від публікації твору за рубежем і заявити про це публічно - через «Літературну Україну». Це, звичайно, викликало розчарування в рядах націоналістично настроєної інтелігенції та гостру критику з боку дисидентів. Найбільш глибоко та принципово критикував Івана Дзюбу і за його заяву-відмежування від видання книги за кордоном, і за сам її зміст відомий дисидент Валентин Мороз⁴⁵.

Та оскільки книга «Інтернаціоналізм чи русифікація» широко розійшлася за кордоном, виникла потреба якимось чином нейтралізувати її магічну дію.Терміново було підготовлено колективний контрпрагандистський твір під псевдонімом Богдан Степчук «Що і як відстоює Іван Дзюба?». Автор «Інтернаціоналізму...» звинувачувався у перекрученні марксизму-ленінізму, фальшуванні історії, зрештою, у невігластві. Ця брошура призначалася виключно для зарубіжної аудиторії і була видана не тільки українською, а й англійською мовами. Але якась частина потрапила до рук партійно-комсомольського активу в Україні. І саме тут вплив її був один до одного навпаки, той, хто не читав працю Івана Дзюби в оригіналі по переказу основних положень та рясних цитаціях у книзі Богдана Стенчука отримав про неї певне уявлення.