Основні висновки
Поняття “політика” багатогранне і багатовимірне. Існують трактування політики як діяльності держави, як прагнення до участі у владі чи до здійснення впливу на розподіл влади, як конкуренції інтересів, як публічного протистояння груп, як мистецтва досягнення компромісів і згоди, як реалізованого владою розподілу цінностей. Вони відображають різні сторони реального світу політики.
Виокремлюють три основних аспекти прояву політики: як сфери суспільного життя, як різновид активності соціальних суб’єктів, як тип соціальних відносин.
У структурі політики виділяються форма, зміст і процес. Основними функціями політики є владно-регулятивна, цінністно-регулятивна, комунікативна, інтегративна. Її властивостями виступають універсальність, інклюзивність, атрибутивність. Основними видами політики є внутрішня, зовнішня, світова.
Слід усвідомлювати допустимі межі для політики в цивілізованому суспільстві, які оберігали б нас від надмірного її тиску.
Політична думка має довгу історії, проте процес виділення політології в самостійну академічну дисципліну в основному завершився лише на початку ХХ ст.
Переконливою є точка зору, що розглядає політологію як загальну, інтегральну науку про політику в усіх її проявах, включаючи в неї всі політичні дисципліни.
Політологія є наукою, яка раціонально відображає політичне життя через систему знань про цілі, завдання, рушійні сили і зміст політичних процесів, про діяльність людей, партій, об’єднань, держав у сфері політичних відносин.
Методи політології як науки: інституційний, історичний, соціологічний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, порівняльний.
У структурі політології виокремлюються два рівні знань – теоретичний та прикладний.
План семінару
Феномен політики: зміст, структура, функції і ресурси політики як
соціального інституту
2. Політологія як наука і навчальний предмет Тематика контрольних робіт
Політика як соціальний інститут.
Можливості і обмеження політики в сучасному суспільстві.
Становлення і розвиток української політичної науки.
Література
Арістотель. Політика / Пер.з давньогр. О.Кислюка. – К.: Основи, 2000.
Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч.пос.- К.: Вища шк., 1996.- С. 8-24.
Політичний енциклопедичний словник: Навч.пос. – К.: Генеза , 1997.- С. 274
Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991).- К.: Либідь, 1994.
Сидельников Т.Т., Темников Д.А., Шарагин И.А. Политология: комментарии, схемы, афоризмы: Учеб.пособие. – М.: Владос, 1999.
Шляхтун П.П. Політологія. Підручник. – К.: , 2002.
Тема 2. Становлення та розвиток політичної думки в історії людської цивілізації
2.1.Зародження та розвиток політичних вчень в епоху Стародавнього світу та Середніх віків.
Політичні вчення – це теоретичні концепції та ідеї, в яких знайшов своє вираження історичній процес поглиблення пізнання політичних явищ.
Процес виникнення політичної думки тісно пов’язаний із розвитком стародавніх держав. Проте було потрібно майже дві тисячі років, щоб виникли умови для теоретичних узагальнень. В епоху Стародавнього світу політична думка втілюється у міфах (переказах, оповідях), що пояснювали походження влади правителів стародавніх імперій як частини Божого, космічного порядку.
У міфах стародавнього Єгипту та Месопотамії царська влада, що була дана людям богами при створенні світу, представлена як гарант правди, справедливості та правосуддя (маат).
У стародавній Індії існували уявлення про всемогутній космічний закон (рите) та моральний обов’язок, доброчесність (драхме).
У стародавньому Китаї у вченні Конфуція було розроблено поняття правильного шляху, справедливого порядку, норм поведінки (дао). Правителі повинні були дотримуватися його, тому що від цього залежать моральні якості підданих, отже, стабільність суспільства та держави. Мо Цзи вважав, що джерелом суспільних змін може бути усвідомлення правителями принципів любові до ближнього як основи загальної користі. Шан Ян закликав спмратись на жорстокість законів та покарання для їх порушників.
У стародавній Греції раціоналізація політико-правових уявлень пов’язана із переходом від міфології Гомера та Гесіода, які використовували поняття дике (справедливість) та теміс (звичай) для формування філософського підходу до проблем держави та права. Софісти, піддавши раціоналістичній критиці закони та звичаї, вчили, що держава є продукт “суспільного договору”. Від Сократа походить протиставлення правильних та неправильних форм держави, залежності від поставлених правителем цілей (монархія-тиранія, аристократія-олігархія, поліція-охлократія, тобто влада натовпу). Платон дав схему-еволюцію державного устрою від більш досконалих форм до гірших: аристократія (влада кращих), тімократія (влада воєнних), олігархія (влада багатих), демократія (влада більшості), тиранія (влада узурпатора). Арістотель виділив три частини держави – законодавчу, адміністративну та судову. Людина – істота політична; головне в державі – громадянин; мета держави – досягнення загального блага.
У стародавньому Римі Тіт Лукрецій Кар у роботі “Про природу речей” розвинув думку про договірний характер держави. Марк Туллій Цицерон вважав, що умовою свободи є підкорення закону усіх. Сенека вважав, що всесвіт – природна держава, членами якої є усі люди, перед законами якої усі рівні. Імператор та філософ Марк Аврелій розвинув уявлення про рівні для усіх закони, про царство, яке шанує над усе свободу підданих.
Рим створив довершену політичну організацію і систему права. Були введені такі поняття, як право, мораль, республіка, влада та інші. Однак внутрішній розклад та поширення християнства призвели Рим до загибелі.
У Посланнях апостолів Петра та Павла стверджується, що усяка влада дана Богом, треба підкорятися правителям не тільки із страху, але й по совісті. Костянтин Великий з’єднав римську державність із християнством. Євсевій розробив концепцію християнського монарха. Юстиніан Великий – Симфонію духовної та світської влади (вона припускала рівнозначність та невтручання священства та царства у справи одне одного), що запобігло конфліктові між монархією та церквою на Сході. На Заході ідейні основи протистояння Католицької церкви та держави були закладені у книзі Аврелія Августіна “Про град Божий”, де історія людства викладена як боротьба двох градів – Божого (Церкви) та земного (що створило світську державу, де змагаються за земні блага та пригноблюють праведників). Історія отримала початок, завершення та зміст, що полягає у перемозі града Божого (християнської церкви). Церква вища держави, тому государі повинні підкоритися її моральній владі.
На політичні вчення Середніх віків, перш за все, вплинуло християнство. Після падіння Західної Римської імперії єдиною цементуючою ланкою стало папство, яке, після підсилення, повело боротьбу із монархами, сформулювало доктрину папоцезаризму. Центральними питаннями політичної думки Середньовічної Європи були: як збудувати політичне життя у відповідності з християнським вченням, та яка влада вища – духовна чи світська.
Тома Аквінат у працях “Про правління володарів” та “Сума теології” обґрунтував походження державної влади від Бога. Але через те, що кожен правитель може, маючи свободу волі, творити як добро, так і зло, то міркування про законність влади належать Церкві, а якщо володар робить зло, піддані можуть повстати. Краща форма держави – монархія, основне завдання монарха – турбота про благо підданих.
Розвиток суспільства ХІІ-ХІV ст. призвів до появи буржуазної ідеології, що заперечувала право Церкви втручатися у земні справи. Марсілій Падуанський у творі “Захисник світу” писав, що держава повинна бути відокремлена від Церкви, як розум від віри, народ є джерелом влади. З другої половини ХІV ст. настає епоха Відродження, основний ідейний зміст якої – “гуманізм” являв собою зосередження на земних інтересах людини. Нікколо Макіавеллі звільнив політику від християнської моральності, розглянувши її з точки зору того, що робить політику успішною, а державу – надійною та могутньою.
Зловживання у Католицькій Церкві породили у ХVІ ст. Реформацію, яка для тлумачення Священного Писання звернулася до доводів розуму, відкинула авторитет Отців церкви. М.Лютер, Ж.Кальвін, Т.Мюнцер стали основоположниками протестантизму, який у практиці церковно-державних відносин породив цезарепапізм – підкорення церкви владі монарха.