Тема 3. Індивід (особистість) як суб'єкт і об'єкт політики

3.1. Особистість як первинний суб'кт і об'єкт політики

Розвиток представницької демократії поволі переніс акцент із проблем масової участі громадян у політичних процесах (перша половина ХХ ст.) на проблеми участі в політиці на особистісному рівні. На початку ХХІ ст. індивідуальна участь у політиці перебуває в центрі уваги. Це пояснюється:

з однієї сторони, тим що в молодих державах, де нещодавно пройшло одержавлення етносів, значно вищий рівень політичної свідомості щодо загальнонаціональних цінностей і необхідності захисту власної держави від можливої агресії ззовні, ніж у традиційно демократичних країнах. Тому в політичному житті таких держав не лише бере участь усе громадянство, але й враховуються політичні позиції мало не кожного громадянина, оскільки здебільшого такі державні системи ще не пройшли свого порогу незворотності;

з іншої сторони, у традиційних демократіях тривала політична стабільність, добробут породили певне самозаспокоєння суспільства, що призвело до значного зменшення учасників політичних процесів. У зв’язку з цим, особливо під час виборів, політичні сили ведуть боротьбу мало не за кожний голос виборця.

Людина, особистість – первинний суб’єкт політики, який має можливість брати участь у політичному житті, впливати на владу. Діапазон ставлення людини до політики досить широкий – від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність особистості, ступінь її участі в політичному житті, суспільна зрілість багато в чому залежить від якості політичної соціалізації, розвитку та удосконалення політичної культури суспільства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвід політичної діяльності, людина стає громадянином – свідомим учасником політичного процесу.

У різні історичні епохи багато видатних учених висловлювали свої думки про роль особистості в політиці, необхідність участі людини як первинного суб’єкта в політичному житті суспільства.

Софісти (Протагор, Горгій, Фрасімаг) в УІ-У ст.ст. до Р.Х. вперше заклали підвалини людського виміру в політиці й поставили людину, особистість у центр політичних процесів як первинного суб’єкта політики “Людина – є мірило всіх речей”, стверджував Протагор.

Видатний філософ Стародавнього світу Платон у своїй праці “Держава” писав, що в ідеальній державі правити повинні філософи і що політика – це “царське мистецтво”, яке недоступне простим людям.

Найінтелектуальніший розум у історії людства Аристотель у роботі “Політика” наголосив на тому, що людина за своєю природою “політична тварина”, тобто поза сферою політики вона існувати не може.

Учений епохи Відродження М.Падуанський у творі “Захисник миру” обґрунтував ідею народного суверенітету, згідно з якою народ – джерело та носій державної влади (суверен), і кожний громадянин володіє природним правом брати участь у політиці.

Засновник політичної науки Н.Макіавеллі у своїх працях “Державець” і “Роздуми на першу декаду Тіта Лівія” підкреслював, що участь людини в політичній сфері залежить від двох чинників: від долі (“fortuna”) й від енергії, волі, інтелекту людини (“virtu”). Таким чином, Макіавеллі визнавав важливу роль людини в політиці та націлював на активну, творчу участь у політичних процесах.

Ці ідеї видатних учених набули подальшого розвиту у ХХІІ-ХУІІІ ст.ст. у працях Д.Локка, Г.Грація, Ш.Л.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо, Т.Джефферрсона.

У сучасній політології проблеми особистості як основного суб’єкта політики дістали новий імпульс. Такі учені, як М.Херманн, Ф.Грінстайн запропонували концепцію, що формулює значення особистісного чинника в політичному процесі. За Ф.Грінстайном роль особистості стає особливо важливою, по-перше, коли з’являються абсолютно нові політичні обставини, що не мають аналогів у минулому; по-друге, в складній і суперечливій ситуації з великою кількістю невизначеностей; по-третє, в ситуації, коли є вибір між різними силами, які пропонують різні політичні рішення.На думку Ф.Грінстайна, роль особистості в політичному процесі тим більша, чим сприятливіше середовище до того, що особистість йому пропонує, чим вища позиція людини в політичній системі, і чим яскравіша сила Его того чи іншого політика.

Сьогодні в політології вже не ведуться дискусії щодо вагомостіі особистісного чинника в аналізі внутрішньої та зовнішньої політики. Питання однозначно вирішено на користь даної проблематики.

Первинний суб’єкт і об’єкт політики – людина, індивід, особистість. А вже продовженням виступають такі суб’єкти та об’єкти політичних процесів, як соціальні та етнонаціональні спільноти, політичні партії та громадські рухи й організації, політичні еліти та держава.

Процес руху людської цивілізації до особистості як первинного суб’єкта політики достатньо складний і багатоетапний. Для кожної форми спільноти, починаючи з нижчої і завершаючи вищою, існували свої первинні суб’єкти політики. У родоплемінних спільнотах – глави сімей, родів; у етноплемінних спільнотах – вожді племен, воєноначальники; у феодальному суспільстві – князі, бояри, воєначальники, керівники общин, ієрархи церкви; у буржуазному суспільстві – соціальні та етнонаціональні спільноти, класові партії та їх вожді; в соціалістичному суспільстві – вожді, комуністичні партії; і лише в громадянському суспільстві особистість (громадянин) стала справжнім первинним суб’єктом політики.

Поняття “суб’єкт” у будь-яких видах діяльності означає того, хто перебуває в основі, виступає носієм предметно-практичної та пізнавальної діяльності, джерелом активності, спрямованої на досягнення певних цілей, реалізацію інтересів, задоволення потреб. Отже, суб’єкт – це активний учасник політичного процесу.

Поняття “об’єкт” означає предмет, на який спрямована пізнавальна та предметно-практична діяльність суб’єкта. Причому об’єкт не може існувати й бути об’єктом без об’єкта, а без об’єкта нема об’єкта, бо суб’єкт відкриває для себе об’єкт. Об’єкт – це індивід або група індивідів, на які впливає суб’єкт політики.

Між суб’єктом і об’єктом існує діалектичний зв’язок. Тією ж мірою, якою суб’єкт визначає об’єкт, об’єкт формує відповідний суб’єкт у процесі суб’єктно-об’єктних відносин.

Суб’єкти одночасно є й об’єктами, тому що вони не можуть діяти як абсолютно незалежна сила: приймаючи політичні рішення, виходячи на політичну практику, вони зазнають вплив інших політичних сил, стаючи об’єктами політики.

Класифікація суб’єктів і об’єктів політики:

1. Особистість – це первинний суб’єкт і об’єкт політики, бо з людини починається політичний інтерес і на людину зрештою виходить політика.

2. Соціальна спільнота – це основний суб’єкт і об’єкт політики: політика не може здійснюватись в інтересах великих груп суспільства.

3. Етнічна спільнота – це суб’єкт і об’єкт політики, пронизаний ідеєю національної самосвідомості, який виявляється в тому чи іншому ступені (суб’єкт) й який допускається чи придушується владою (об’єкт).

4. Політична партія – політизований, колективний суб’єкт і об’єкт політики, що має власну платформу та, так чи інакше, включений у політичні процеси.

5. Громадський рух – це рухомий, неформальний суб’єкт і об’єкт політики, що виникає і виявляється як відгук на потреби суспільства або окремих його частин.

6. Громадська організація – це стійкий, чітко оформлений суб’єкт і об’єкт політики, що бере участь у політичних процесах на засадах самодіяльності.

7. Політична еліта та політичні лідери – це персоніфікований, видатний суб’єкт політики, який суттєво впливає на політичні процеси.

8. Держава – офіційно визначений суб’єкт і об’єкт політики.