6.2.Націоналізм, його основні форми і різновиди

У сучасних умовах, коли незмірно зріс рівень політизації етнічності, національної самосвідомості, особливо гостро стоїть проблема націоналізму. Найбільший внесок у розвиток проблеми націоналізму внесли такі вчені, як Е.Геллнер, Е.Сміт, У.Коннор і ін. Вони розглядають націоналізм як природний закономірний рух народу для захисту і ствердження своєї самобутності. У даному випадку націоналізм виступає основним політичним принципом державного устрою більшості країн світу, суть якого полягає в тому, що політична і національна одиниці повинні збігатися.

Таким чином, націоналізм – основний принцип державного устрою більшості країн світу, саме він обумовив розпад імперії на багатонаціональні держави.

Однак існує й інший націоналізм – як ідеологія, для якого характерний ряд ознак:

• пріоритет своєї національної культури перед іншими;

• пріоритет національних (етнічних) цінностей перед особистісними;

• надмірна любов до своєї нації, етносу, пов'язана з негативними почуттями до інших національностей.

Подібна ідеологія приносить конфлікти і страждання багатьом країнам і етносам. Її виняткова привабливість для масової свідомості пояснюється тим, що націоналізм – найпростіший психологічний варіант виходу зі складної економічної чи соціальної кризи. Коли такий націоналізм переростає в державну ідеологію і політику, тоді він стає – шовінізмом, нацизмом і расизмом. Слід зазначити, що націоналізм як козирну карту використовують у своїх цілях різні політичні сили. Стрижнем же, головним об'єктом протиборства цих сил є влада.

Націоналізм – явище багатогранне і багатолике (деякі вчені-політологи для його позначення вживають образний вираз – дволикий Янус). М.Бердяєв поділяв націоналізм на агресивний, руйнівний, зоологічний і на націоналізм творчий, здатний вести націю по шляху незалежності і суспільного прогресу.

Таким чином, націоналізм виступає в двох формах: політичний принцип, що у своїй основі несе позитивний заряд, і ідеологія – частіше має реакційний і негативний характер і нерідко приводить до етнічних конфліктів і навіть війн.

Націоналізм як ідеологія містить у собі кілька різновидів, що на певних етапах мали і мають місце в різних країнах, приносячи багато лиха і страждання етнонаціональним спільнотам. Це, насамперед, шовінізм, расизм, геноцид, апартеїд і сегрегація.

Шовінізм – (від франц.chauvinisme) – це проповідування національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам інших націй, розпалення національної ворожнечі і ненависті

Дане поняття походить від імені французького унтер-офіцера Шовена, якому приписується фраза «Французи кращі за всіх, усі гірші за французів». Характерною рисою шовінізму є зневажливе ставлення до інших етносів як спільнот , що, на думку шовіністів, перебувають на нижчому щаблі розвитку. Звідси - проповідування ворожнечі, насильства в міжнаціональних відносинах, політика економічного підпорядкування інших етнонаціональних спільнот, їх політичного і духовного гноблення. Одним з найбільш розповсюджених різновидів шовінізму є великодержавний шовінізм – ідеологія нації, що посідає панівне становище в державі.

Расизм –(від франц. race) – сукупність антинаукових концепцій, реакційна теорія про перевагу одних рас над іншими

Найбільший розвиток расистські погляди дістали в працях Ж.Гобино і Х.Чемберлена. Расисти стверджують, що представники інших рас неповноцінні, мають нижчий ступень фізичного й інтелектуального розвитку, виправдуючи цим різні форми експлуатації. У ХУІ-ХУІІІ в.в. расизм сприяв збагаченню колонізаторів. У роки гітлерівської диктатури в Німеччині расизм став офіційною ідеологією. У ПАР і Південній Родезії до 1980 року расизм використовувався як теоретична основа для виправдання расової дискримінації, сегрегації, апартеїду і геноциду. Прийнята 10 грудня 1948 року на Генеральній Асамблеї Загальна Декларація прав людини визначає расизм як явище, що порушує основні права людини, проголошує неприпустимим створення будь-яких привілеїв за расовою ознакою.

Сегрегація – (від лат. segregatio-відділення) обмеження соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод людини за расовою чи національною приналежністю.

Це одна з крайніх виявів расової і національної дискримінації. Виділяють дві основні форми сегрегації:

• інституціональна – створення в різних сферах життя суспільства (в освіті, охороні здоров'я, транспорті і ін.) паралельних закладів для «білих» і «кольорових» чи ж у рамках одного закладу – паралельних служб, а також заборона чи обмеження змішаних шлюбів;

• територіальна – насильницьке відділення та ізоляція представників певних расових і національних груп у спеціальні відведені для них території (резервації, гето, бантустани). У ХІХ столітті резервації були створені в США і Канаді для індіанців, в Австралії – для аборигенів, в США минулому створені негритянські гетто, а у фашистській Німеччині - єврейські. У ПАР до 1980 року «кольорове» населення проживало в т.зв. бантустанах, жителі яких не мали права залишати цю територію без спеціальних пропусків.

ООН проголосила апартеїд злочином проти людства, порушенням принципів міжнародного права.

Геноцид – (від гр. Jenos –рід, плем'я і лат. саеdо – убивати)-політика знищення етнічних груп, дії, здійснювані з наміром ліквідувати цілком чи частково якусь етнічну, національну, расову чи релігійну групу.

Термін «геноцид» ввів у науковий обіг у 1944 році американський юрист Ф.Лемкін. В історії цивілізації практика геноциду існувала в різні періоди історії (татаро-монгольське ярмо, арабські й іспанські завоювання, хрестові походи, Варфоломіївська ніч тощо.). Особливого розмаху геноцид досяг при колоніальній експансії в Азії, Африці й Америці. У ХХ столітті політика геноциду набула характеру широкомасштабних злочинів, що здійснюються з використанням сили державного апарату. Яскравим прикладом геноциду стало винищування 1,5 млн. вірменів владою і фанатиками Туреччини під час першої світової війни. Нацистська Німеччина надала геноциду статус державної політики, знищивши на території Східної Європи близько 6 млн. слов'ян і стільки ж євреїв. Актом геноциду є також виселення (депортація) цілих народів у Радянському Союзі при сталінізмі. Міжнародні військові трибунали в Нюрнберзі і Токіо, резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1948рік) кваліфікували геноцид як найтяжчий злочин проти людства. У 1968 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про незастосування терміну давнини до злочинів проти людства, до яких віднесений і геноцид. Небезпека геноциду проте не зникла, і недавня історія знає його прояви в ПАР, на Близькому Сході, у Камбоджі, де режим Пол Пота і Йенг Сарі в середині 70-х років знищили більше 3 млн. камбоджійців.