Література

Конституція України.

Андрусяк Т. Права людини в Україні: проблеми і перспективи // Українські варіанти. – 1997. – №2.

Арато Э., Коген Дж. Возрождение, упадок и реконструкция концепции гражданского общества // Политическая мысль. – 1996. – №1.

Волинка К. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні // Людина і політика. – 2000. – №1.

Задоянчук О. Соціально-політичні аспекти становлення громадянського суспільства в Україні // Людина і політика. – 1999. – №1.

Кочетков А.П. Гражданское общество: проблемы исследования и перспективы развития // Вестник МГУ. Сер.12. Политические науки. – 1998. – №4.

Ку А.С. Парадокс – гражданское общество без гражданства // Социс. – 2003. - №12. – С.11-20.

Лінецький С. Демократичний ідеал як чинник формування системи духовних цінностей громадянського суспільства // Нова політика. – 1997. – №3.

Малинкович В. Что мешает формированию гражданского общества в Украине // Вече. – 1999. – №9.

Павленко Р. Динаміка громадянського суспільства в Україні // Нова політика. – 1996. – №5.

Перегудов С.Г. Гражданское общество как политический феномен // Свободная мысль. – 1992. – №2.

Права человека: Сб. международ. документов. – М.: Юрид. лит., 1998.

Селіванов В., Щедрова Г. Громадянське суспільство та деякі погляди на нього у західній політології // Право України. – 1995. – №11.

Ткаченко В. Довгий шлях до громадянського суспільства // Політична думка. – 1994. – №2.

Ходаківський М. Громадянське суспільство як проблема культури // Людина і політика. – 1999. – №1.

Четвернин А.К. Понятие и термин «правовое государство» // США. Экономика, политика, идеология. – 1996. – №8.

Шелестов Ю.И. К вопросу о генезисе концепции правового государства // Вестник МГУ. Сер.12. Политические науки. – 1997. – №2.

Щедрова Г. Мета суспільства – людина. Проблеми взаємодії громадянського суспільства і демократичної правової держави // Віче. – 1995. – №3.

Тема 11. Сутність і функціонування політичних режимів

11.1. Політичний режим, поняття, типи

Політична історія ХХ століття запровадила в політичний лексикон одне з, мабуть, найуживаніших понять – “політичний режим”. Однозначного трактування даної категорії в науковій літературі ще не вироблено. Одні дослідники вважають, що поняття “політичний режим”, “політична система” суть однопорядкові і позначають фундаментальну організацію політичного життя суспільства. Інші співвідносять дані категорії за ступенем спільності. Так, “політичний режим” розглядається як форма існування “політичної системи”, тобто політична система є базовою, визначальною стосовно режиму. В юридичній літературі акцентується увага на формалізовані норми (закони, укази) і правила здійснення влади уповноваженими на те інститутами держави. Політичні науки розглядають режим більш широко, системно, з огляду не тільки на формальні і неформальні (тіньові) аспекти функціонування влади, але також і на соціально-класові, соціокультурні, этнонаціональні особливості і традиції, характер і способи взаємодії влади і суспільства. Таким чином, політичний режим можна охарактеризувати як систему формальних і реальних способів, ресурсів і стратегій взаємодії держави і суспільства, опосередкованих існуючою політичною культурою в цілому.

У політичній науці існує в основному устояна типологізація політичних режимів - тоталітарний, авторитарний, демократичний і їх варіації. Однак, перш ніж виділяти характерні риси й особливості того чи іншого політичного режиму, необхідно позначити деякі методологічні підстави, щоб уникнути змішання понять. По-перше, зазначені типи політичних режимів доцільно застосовувати тільки до республіканської форми організації політичної системи і публічної влади. По-друге, для типології конкретного політичного режиму, у першу чергу варто визначити базові чи системотворчі фактори і відносини. Такими будуть:

• тип економічної системи, мети і задачі політичної системи, а також їхня безпосередня взаємодія;

• соціальні передумови - соціально-класова структура суспільства, этнонаціональний склад населення, міжгрупова боротьба усередині правлячої еліти, особистісні якості політичних лідерів і т.д.;

• соціокультурні - духовна матриця суспільства, що включає домінуючі ідеології, релігію, менталітет, традиції, а також субкультурні прояви (регіоналізм, конфесії,тощо.);

• інформаційні – доступ до інформації, а також можливість впливу на виробництво самої інформації, її спрямованості, об'єктивності.

Головним виміром змісту політичного режиму виступає міра здійснення влади і реалізація пануючими суб'єктами принципів легітимності в політичній діяльності. Політичний режим є сукупністью засобів і методів здійснення політичної влади на основі характеру і способу взаємин влади, суспільства та особистості. Існують також і інші параметри змісту політичного режиму, як спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідношення трьох гілок влади; становище й умови діяльності політичних партій; правовий статус особистості; політична стабільність суспільства; характер політичної свідомості. Я кщо формам правління характерна статичність, то політичний режим характеризується динамізмом. Він може змінювати свою природу, не торкаючись сутності самої форми правління. Наприклад, Німеччина з 1933 по 1945 роки залишалася республікою, як Франція і Швейцарія, але режим тут був уже принципово інший. Те ж саме можна сказати і про Італію часів Б. Муссоліні. За формою - конституційна монархія, як і Великобританія, за способами здійснення влади, її цілями, формальними і реальними правами людини, політика цих країн різко відрізнялася.

11.2. Тоталітаризм як феномен 20 століття

Тоталітаризм, як явище політичної дійсності, почав формуватися в 20-х роках минулого століття в Італії, з приходом до влади фашистської партії на чолі з Б. Муссоліні. Термін “тоталітаризм” уперше був введений італійським філософом Д. Джентілє (міністр освіти в уряді Б. Муссоліні), який уявляв, що держава, як організуючий початок нації, повинна користатися необмеженою владою й установити всеохоплюючий контроль над суспільством і індивідом. Поняття “тоталітарний” (від латинської totalitas - “цілісність”, “ціле” і італійської totalita, totalitario - “стосовний до цілого”, “всеохоплюючий”) стало застосовуватися для характеристики політичної влади, що прагне до загального контролю над усіма сферами життя, включаючи приватну. Спочатку даний термін застосовувався до фашистських режимів, яких тільки в Європі в 20-40-х роках нараховувалося в 17 країнах. Необхідність глибокого системного аналізу політичних режимів тоталітарного типу, яких В. Парето охарактеризував як останню спробу приходу до влади “еліти львів”, викликала інтерес до даної проблеми ряда дослідників. Розробка теорії тоталітаризму почалася з робіт Ф. Хайєка “Дорога до рабства” (1944р.), Х. Арендт “Походження тоталітаризму”, К. Фрідріха і З. Бжезинського “Тоталітарна диктатура й автократія”. У даних дослідженнях була зроблена спроба концептуального розкриття основних ознак і характеристик тоталітаризму як системи, детермінанти його виникнення, ресурси й перспективи його розвитку. Також уперше у зазначених роботах був проведений порівняльний аналіз тоталітарних режимів у гітлерівській Німеччині і СРСР, показані загальні риси й специфіка даних режимів. Величезний внесок у пізнання суті й логіки тоталітаризму внесли відомі письменники - Дж. Оруэлл, Ф. Кафка, Г. Грін, А. Солженіцин та ін., які за допомогою літератури сформували в суспільній свідомості вкрай негативне сприйняття даного типу режиму.

До країн із тоталітарним режимом можна віднести такі - Італія при Б. Муссоліні, фашистська Німеччина, Румунія при Антонеску, СРСР із початку 30-х років і до розпаду наприкінці 80-х років, Північна Корея, Куба, тощо (понад 30 країн).

Поняття “тоталітаризм” варто відносити не тільки до характеристики держави чи політичної влади, а і до суспільно-політичної організації суспільства в цілому. Специфіка тоталітарної влади не обмежується тільки сферою політичного, а пронизує всі складові громадського життя, змінюючи становище всієї соціальної системи. Вона активно втручається у відносини власності, матеріального і духовного виробництва й відтворення життя, громадського суспільства і навіть в особисте життя громадян, намагаючись підкорити все єдиної ідеї і меті.

Тоталітаризм - це уніфікована система, що характеризується переважно насильницьким, як морально-психологічним, так і фізичним впливом при реалізації влади.

Це режим політичного, економічного й ідеологічного панування правлячої еліти, організованої у єдиний ієрархічно-бюрократичний партійно-державний апарат, що підпорядковує і контролює громадське й особисте життя людини.

Характерною рисою тоталітарних суспільств є дві основні його особливості:

• по-перше, тоталітарні режими покликані втілити в дійсність соціальнозначну ідею, мобілізуючи для цього все суспільство створюючи атмосферу масової підтримки;

• по-друге, тоталітарні політичні режими намагаються контролювати не тільки поведінку, але також настрої й думки населення.

Розмаїтість тоталітарних режимів дозволяє виділити деякі, досить істотні, відмінності, що характерні для різних його проявів. В основному виділяють правий - фашизм, нацизм і лівий – комунізм. І хоча між фашизмом і комунізмом існують великі розходження (в ідеології, у керуванні економікою, методах зовнішньої політики і т.д.), як політичні системи ці два різновиди антидемократичного способу організації суспільного життя мають багато спільного, що і дозволило політологам класифікувати їх як тоталітаризм.

Деякі автори додають ще і такий різновид тоталітаризму, як теократичний, характерний для країн, у яких верховна влада належить клерикалам - Іран при А. Хомейні, Афганістан часів талібів. Безумовно, багато ознак даних режимів можна охарактеризувати як тоталітарні, однак по цілому ряду системних ознак, трактування теократичного правління як тоталітарного не зовсім обґрунтоване.

Аналіз системи тоталітарної влади, як суспільства закритого типу, необхідно починати з економічної сфери. У цілому, для даного режиму характерною рисою є директивний чи плановий тип економіки, що базується на надцентралізованій ролі державного регулювання. Для тоталітарних режимів закономірністю є або повна націоналізація засобів виробництва (СРСР), або примусове включення приватного капіталу в систему державного планування й управління в тих країнах, де націоналізація була локальною (Італія, Німеччина). Таким чином, першою передумовою тоталітаризму є загальна чи секуляризована економічна несвобода індивіда, що приводить до повної чи істотної залежності громадянина від держави. Економічно невільна людина завжди буде більш лояльною й сприйнятливою до політики свого роботодавця, тобто держави.

Соціальні умови виникнення тоталітарних режимів першої половини ХХ століття характеризувалися тим, що для більш відсталих у соціально-економічному плані країн цей період збігся з переходом до індустріальної фази розвитку. Перехід до конвеєрного виробництва спричинив порушення сформованих стереотипів, цінностей і всього укладу життя, до того ж посилений світовою війною. Широкі верстви населення, що у період системної кризи і деструктуризації суспільства, позбавилися традиційних статусів, були приречені на втрату сформованої самоідентифікації. Масове виробництво, динаміка соціально-економічного розвитку і традиційне відставання індивідуальної свідомості і політичної культури, створили умови для некритичного сприйняття нових ідей, цінностей, перетворивши їх у новий “символ віри”. Ідеї соціальної рівності й справедливості трансформувалися у свідомості маргіналізованого населення в зрівняльно-розподільну систему ціннісних орієнтацій, активно насаджувану державою.

Духовна сфера тоталітарного суспільства побудована на моноіделогії, що проймає абсолютно всі сфери суспільної свідомості - культуру, науку, право, етику. Тоталітарні ідеології по своїй природі міфологічні, у яких еклектично поєднані огероїчене минуле і світле майбутнє, а реальне життя представлене як боротьба за перспективу, або комуністичну, або “тисячолітнього рейху”. Також такі ідеології відрізняються крайньою конфронтаційністю, що не припускає навіть сумніви, не говорячи про критику, у свою адресу. Основною метою тоталітарної ідеології є зомбування суспільної свідомості, для легітимації політичного режиму, що обслуговується нею. З цією метою всі подібні режими монополізують засоби масових комунікацій, використовуючи жорстку цензуру.

Ядром політичної структури суспільства в умовах тоталітаризму виступає єдина, жорстко централізована масова політична партія, очолювана безальтернативним вождем, фюрером, дуче. Завоювавши владу, або за допомогою переворотів, або більш легітимним шляхом партійна еліта починає пристосовувати політичну систему під своє бачення перспектив розвитку. Політизуючи всі органи державної влади, партія перетворюється на “партію-державу” шляхом злиття з державними інститутами, що переходять під повний партійний контроль. Політична опозиція знищується, і можливість її появи жорстоко придушується. Правоохоронні органи виконують невластиві їм функції, а саме, здійснюють контроль за умонастроями громадян, тим самим, перетворюючи в репресивні. Таким чином, партія встановлює тотальний контроль над усіма сферами суспільного й особистого життя громадян. Партійна ідеологія стає панівною, пронизуючу всю гаму суспільних відносин. Відбувається одержавлення й звуження сфери громадського суспільства. Право й закон, у першу чергу, охороняють існуючу владу. Безумовно, що така система влади, навіть при наявності конституційної норми про розподіл влади, у принципі не може мати системи утримок і противаг у реальності. Партійний апарат є частиною системи державності, вірніше, наддержавною її частиною. Причому, це та частина, що керує всіма іншими елементами політичної системи суспільства.

Командна, надцентралізована планова економіка давала можливість концентрувати в єдиному центрі порівняно невеликі (з розрахунку на душу населення) матеріальні ресурси і вирішувати такі задачі, як індустріалізація, підвищення освітнього й культурного рівня населення, розвиток науки і тих видів мистецтва, що відповідали ідеологічній парадигмі даного режиму. Протягом певного часу, до завершення переходу від доіндустріальної до індустріальної фази розвитку держави, це сприяло його зміцненню. Однак, надалі, у міру ускладнення задач і вичерпання екстенсивних методів розвитку, ідеологічно догматизована система влади не змогла переорієнтуватися на швидко мінливі запити часу. Закрита економічна й політична системи, відсутність стимулів і механізмів саморозвитку, привели до розпаду практично всі тоталітарні системи. Можна сказати, що тоталітаризм, вичерпавши внутрішні ресурси свого розвитку, самознищівся. Це не означає, що тоталітаризм уже в минулому. Рецидиви його відродження можна спостерігати в ряді посттоталітарних країн, активізації вкрай правих сил у сучасній Європі.