12.2.Типології політичних процесів.

За змістом, розрізняють внутрішньополітичні та зовнішньополітичні

(міжнародні) процеси. Їх основні відмінності зводяться до предмета, масштабу, функціонального рівня інститутів та наслідків. Так, наочно можна побачити цю різницю, проаналізувавши виборчу кампанію (внутрішньополітичний процес) та війну в Іраку (зовнішньополітичний процес).

Політичний процес	Предмет	Масштаб	Функціональний рівень	Наслідки
Виборча кампанія	Заміщення посади	Локальний (регіон, держава)	Державний	Зміна або пролонгація чинного державного курсу
Війна в Іраку	Боротьба з тероризмом (де-юре)	Світовий	Міждержавний	Перерозподіл світу.

Ескалація процесу дозволяє дослідникові розрізняти наявні та приховані (латентні) політичні процеси. Наявні політичні процеси ініціюються та відтворюються офіційними політичними інститутами, латентні відбуваються завдяки діяльності тіньових, публічно неоформлених інститутів чи криптократичних² акторів. Прикладами наявних політичних процесів можуть бути законодавча ініціатива, конституційне реформування, мітинги протесту й страйки шахтарів тощо. Приховані – лобістська діяльність (крім США, де у 1947 р. було прийнято закон щодо легалізації лобізму), тіньова економіка, сегрегація де-факто за умов її декларативної відсутності.

Можливість чіткої оцінки вектора, наслідків, основних сил політичного процесу обумовлює його наступні типи: відкриті та закриті. Останніми називають політичні процеси, які можуть бути передбаченими через свою безальтернативність результатів, короткочасність, наявність, нескладний характер. Закритим процесом можна вважати вибори генерального секретаря ЦК КПРС за радянські часи. Відкриті процеси завжди складні, непередбачені, з достатньою вірогідністю біфуркаційних моментів, неясних ситуацій та значною кількістю акторів. До останнього типу належать діяльність МВФ, функціонування ЄС, процес оформлення ЄЕП (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан).

Типологізацію політичних процесів в суспільстві обумовлює також їх характер. Розрізняють еволюційний та трансформаційно-модернізаційний характер політичних процесів. Так, не можна поставити на один рівень вагомості щодо суспільного прогресу внесення поправки чинної Конституції країни та державний переворот. Йдеться про два типи політичних процесів: політичний розвиток і політичні зміни.

Сукупність подій, явищ, процесів, що репрезентуються в межах певної політичної системи, додаючи їй сталості, еволюційного розвитку та закономірних тенденцій, слід позначати як політичний розвиток. Політичним розвитком можна вважати прийняття законів, утворення політичних партій, зміну урядів (без зміни політичного курсу країни) – усе те, що не змінює принципово базові основи суспільного життя (цінності, поведінкові стереотипи, державний курс, форму влади тощо). Еволюційні форми політичного розвитку, змінюючи одна одну, забезпечують суспільну стабільність та сприяють соціальному прогресу. Моделі (за допомогою методів математичного моделювання) політичних процесів вказаного типу будуть мати вигляд граф-моделі лінійної функції y = f (t), що прогресує, регресує чи статична.

Процеси якісних перетворень суспільних структур, системних основ, державних стратегій, векторів розвитку окремих сфер життєдіяльності соціуму, метою яких є оновлення, якісно новий стан, ліквідація наявного, закріплення інновацій чи адаптація системи до нових умов, називаються політичними змінами. До цієї категорії належать революційні зрушення, економічне реформування, модернізація політичної системи, соціокультурні трансформації тощо. Моделювання вказаних процесів буде мати вигляд циклічних функцій, дискретних станів, хвильового розвитку, від частих біфуркаційних до хаотично розкиданих точок на площині. Усе це вказує на процеси нерівновісного розвитку системи, на мінливість показників усіх суспільних процесів та складність їх прогнозування.

Політичні процеси практично завжди пов’язані з політичними ризиками. Якщо пригадати, що вони бувають легально-урядовими^* та екстралегальними^**, то можна висунути гіпотезу про те, що за умов політичного розвитку частішими є легально-урядові ризики, а політичні зміни містять сукупність відкритих легально-урядових та екстралегальних ризиків. Політичні процеси першого типу завжди ініціюються (принаймні de-ure) державними органами влади і лише підтверджують заявлений раніше державний курс (відкриття грецьких загальноосвітніх шкіл у Донбасі протягом 1923 – 28 рр. у контексті державного курсу „українізації” ). Другий тип політичних процесів має місце у нестабільних соціумах й може ініціюватися як ззовні, так і внутрішніми політичними силами чи обставинами.

Останнім часом у сфері соціальних й гуманітарних наук став утверджуватися новий теоретико-методологічний підхід – “парадигма травми”, що пов’язаний з дослідженням негативних (у соціальному й індивідуальному вимірах), дисфункціональних наслідків суспільних трансформацій. Для її розробки багато зроблено А.Нейлом, П. Штомпкою. Застосування теорії травми є досить доцільним під час вивчення таких трансформаційних процесів й суспільних явищ, що з ними пов’язанні, як суспільна аномія, депривація, маргіналізація, декомпозиція, культурна травма, ресоціалізація, проблема довіри в трансформаційному соціумі, роль історичної пам’яті етносу у контексті суспільних зрушень, тощо. Поняття “травма” позначає процес динамічних зрушень стану соціуму, які обумовлені специфічними формами суспільних змін, що мали місце у минулому (“структурне напруження” – у Смелзера й “пасіонарне напруження” – у Гумільова) серед яких є потенційно травматичні події (явища легально-урядового ризику – перегони, відставка Президента) й зумовлені об’єктивними чинниками (явища екстралегального ризику - теракти, революції, зміна політичного курсу країни). Сучасне «суспільство ризику» (У.Бек), що будується на функціонуванні «абстрактних систем» (Э.Гідденс ), де головною рушійною силою суспільного прогресу стають непередбачені й невідомі наслідки дій теперішніх чи минулих, і є трансформаційним за змістом.

У будь-якому разі, політичним змінам повинно передувати з’ясування державної стратегії, першочергових завдань, ідеологічних механізмів, трансформаційних ресурсів, кінцевої моделі, заради якої розпочинають політичний процес.

Політичним змінам притаманно:

• переоцінка існуючого стану та усвідомлення необхідності якісних змін;

• з’ясування мети, моделі та стратегії їх досягнення;

• демонтаж старого;

• консолідація на якісно новій основі трансформованої одиниці (галузі, регіону, підприємства тощо).

Політичні зміни можуть охоплювати окрему сферу життєдіяльності чи всю систему разом. У першому випадку йдеться про такі процеси, як „шокова терапія” в Польщі, Велика депресія в США, нова демографічна політика Китаю на перехресті століть. Таку категорію політичних змін називають локальними трансформаціями. Вони можуть бути самостійними, тобто розпочинатися метою галузевих змін й закінчуватись після досягнення мети, а можуть розпочинатись як самостійний процес, але з часом активізувати інші сфери суспільного життя щодо модернізації.

З кінця 80-х рр. XX ст. в науковій літературі стала з’являтися категорія „системна трансформація” – тип політичного процесу, що одночасно чи поступово змінює всю систему, усі її сфери (економічну, політичну, соціокультурну). Системні трансформації можна спостерігати в новітній історії країн Центральної та Східної Європи (Угорщина, Чехословаччина, об’єднана Німеччина, пострадянські країни). Результатами системних трансформацій стали:

• зміна політичних і державних систем;

• принципове реформування економічних основ суспільства;

• трансформація партійних і виборчих систем, розстановки політичних сил;

• лібералізація суспільного середовища;

• якісні зміни у ціннісно-моральній сфері;

• нова геополітична роль державних суверенітетів.

Ефективність системних трансформацій, на думку Р. Дарендорфа, полягає у поступовості змін. Його „теорія трьох часів” визначає, що темпоральні характеристики тривалості соціокультурних (дві генерації по 26 років), економічних (в середньому - 6 років), політичних (закріплення суспільних інновацій в новій конституції – 6 місяців) зрушень принципово різні. Тому модернізацію політичної системи слід розпочинати з соціокультурного зрізу реформ (через економічні) до консолідації оновленої системи молодою політичною елітою із конституційним закріпленням модернізаційної моделі.

«Епоха змін» (ХХ століття) представила світу декілька теоретико-методологічних підходів дослідження суспільного розвитку. Основні з них: “парадигма” цивілізаційного прогресу через проблему кризи (О.Тоффлер, А.Тойнбі, О.Шпенглер, Дж. Холтон, С. Хантингтон , В. Горбатенко) і теорія глобального консенсусу (П. Бурдье, Д. Розенау). Базовими принципами вказаних теорій, що пояснюють різного роду суспільні перетворення, є чинники соціокультурного характеру (цінності, моральні норми, політичні орієнтації, соціальні стереотипи, національні інтереси тощо). У контексті першого означеного підходу досить часто розуміння процесів трансформації зводяться до кризових етапів суспільного розвитку, а трансформаційний соціум визнається кризовим. Китайський ієрогліф, що позначає “кризу”, перекладається двома словами - “небезпечність” і “благонадійна можливість”. Процес трансформації може складатися з безлічі криз, які можуть виступати або приводом до реформування соціуму, або каталізатором у складі трансформацій, або виявом неякісних змін – числених суспільних експериментів (наприклад, криза радянської ідеології; екологічна й демографічна кризи; парламентська криза, криза легітимності, розподілу, тощо). Втім, криза – лише частковий випадок, стан соціуму, який однозначно не може бути прийнятий як трансформаційний процес (через свою вузькість) та й оцінений як позитивне чи регресивне явище, тому теорія суспільного прогресу через кризу може спрацювати під час вивчення таких процесів, як легітимація політичного інституту, набування чинності законодавством; інтеграційні рухи тощо.

Складність системних трансформацій полягає :

• у неможливості створення загальної для всіх сфер програми системних змін - через локальні трансформації до модернізаційної моделі;

• у неоднакових темпах трансформаційних змін в різних сферах суспільного життя;

• у необхідності політичної еліти постійно реагувати, швидко приймаючи стратегічні помірковані рішення (тому що за умов нестабільності системи, кожен імпульс її розхитує ще більше);

• у подоланні суспільного становища, що зазвичай супроводжує такі системні зміни:

  • маргіналізація середнього класу та основних суспільних страт (розмиття соціальних меж, почуття соціального дискомфорту їх представниками);

  • суспільна аномія (процес переорієнтації тривало існуючої ціннісно-моральної парадигми суспільства в наслідок травматичних подій);

  • депривація;

  • декомпозиція;

  • явище ерозії влади;

  • криза легітимності;

  • втрата політичної, культурної та національної ідентичності.