1. Поліетнічний склад населення планети й окремих держав.

За даними ЮНЕСКО, на Землі проживає більше 4 тисяч етносів. У світі абсолютна більшість держав політичні, деякі країни, у тому числі Україна,-суперполітнічні (де проживає більш 100 етносів). У цих державах етноси, будучи різними за чисельністю, за економічним становищем і державним статусом, нерідко входять у суперечність один з одним, після чого між різними етнонаціональними спільнотами, між автономією і центром виникають етнічні війни (Росія-Чечня; Грузія-Абхазія; Молдавія-Наддністрянщина) і серйозні етнічні конфлікти (Канада-Квебек; Індія-Пенджаб; Україна-Крим і т.д.)

2. Політизація етнічності – вихід етнонаціональних спільнот на арену політичного життя і зростання їхньої ролі в суспільно-політичній сфері життєдіяльності суспільства. З початку 60-х років, даними на думку етнополітологів, у світі спостерігається «вибух етнічності», тобто різке загострення етнонаціональних проблем і протиріч: спочатку в США («негритянська проблема»), потім у Канаді (франкомовна провінція Квебек), в Європі (Бельгія, Великобританія, Франція, баски в Іспанії), потім у 90-хі роках – розпад Радянського Союзу, Югославії, розпад Чехословакії, утворення більше ніж 20 незалежних держав. Усе це сприяло посиленню дезінтеграційних процесів, виникненню проблем національних кордонів, біженців, а також етнічних конфліктів і навіть війн.

3. Загострення етнічних конфліктів і їхня інтернаціоналізація.

Дезінтеграційні процеси, націоналізм як ідеологія, багато в чому сприяли останнім часом загостренню етнічних конфліктів, що виникали раніше і появі нових. У світі існує місце три найбільш конфліктогенних регіони: Близький Схід, Кавказ і колишня Югославія. Зараз у світі ведеться більше ніж 30 етнічних війн і конфліктів: Вірменія-Азербайджан (Нагорний Карабах), Боснія і Герцеговина, Косово, Чечня, Грузія, Абхазія, Канада (Квебек) Іспанія (баски), Індія (Пенджаб, Кашмір Джамму), Молдова (Наддністрянщина), Прибалтика (російськомовне населення), Північна Ірландія, курдська проблема (Туреччина, Іран, Ірак,). Ці етнічні війни і конфлікти принесли горе і страждання багатьом етнонаціональним спільнотам.

4. Необхідність об’єктивного дослідження етнонаціональних

проблем.

Будь-яка поліетнічна держава має потребу у виробленні продуманої й ефективної етнополітики з урахуванням уроків і негативних тенденцій, що мали місце в минулому. Етнонаціональна сфера в Радянському Союзі була закритою для критики, отже, не могла бути об’єктивно досліджена в суспільствознавчих науках. І тільки зараз в українських етнополітологів з'явилася унікальна можливість об'єктивно досліджувати цю складну, але надзвичайно актуальну і значиму проблему. .

Етнонаціональні процеси в політичному житті суспільства розглядає спеціальна наука- етнополітологія

Етнополітологія – це наука, що вивчає генезис, сутність і загальні закономірності розвитку етнонаціональних спільнот, їхні взаємини з державою, а також роль і місце етнонаціональних відносин у політичному житті суспільства

Уже із самої назви «етнополітологія » видно, що це синтез, діалектична єдність двох таких важливих актуальних наук, як етнологія (наука про етнонаціональні спільноти) і політологія (наука про політику). Етнополітологія особливу увагу приділяє вивченню механізмів взаємозв'язку і взаємовпливу етнонаціональних і політичних процесів у сучасному світі. Етнополітологія також тісно пов'язана з етнографією, етносоціологією, етнопсихологією, етноконфліктологією і т.ін.

Становлення етнополітології як науки пов'язано з ім'ям шведського вченого Р.Челлена, що на початку ХХ століття ввів у науковий обіг поняття «етнополітика», а також з ім'ям німецького політолога М.Бема, що після І світової війни випускав у Берліні журнал «Етнополітичний альманах»,який став своєрідним центром етнополітичної думки в Європі і багато в чому сприяв становленню етнополітології як науки. У 50- 60-і роки вагомий внесок у розвиток етнополітичної думки зробили вчені- етнополітологи Ф.Гертц (Англія), Н.Глейзер, Д.Майніхен, М.Паренті (США).

У самостійну науку і навчальну дисципліну етнополітологія виділилася на Заході на початку 70-х років. Велику роль у цьому відіграють один з найвизначніших західних етнополітологів, професор Колумбійського університету Дж. Ротшильд. Наприкінці 70-х років він випустив у світ свою фундаментальну монографію «Етнополітика: концептуальні рамки», яка, за одностайною думкою учених вважається етапною роботою в розвитку етнополітології. У 80-і роки подальший розвиток етнополітології пов'язаний з Г.Сетон-Уотсоном (Англія), Дж.Келласом (Шотландія), П.Ван ден Бергом (США).

Значний внесок у розвиток етнополітології зробив англійський учений Е.Сміт (основні роботи «Націоналізм у ХХ столітті», «Етнічне походження нації», «Національна ідентичність») і Е.Геллнер (основна робота «Нація і націоналізм»).

Одними з перших українських вчених, хто ще в 20-30-і рр. звернулися безпосередньо до етнополітології були О.Бочковський, Н.Григор'єв, В.Левинський, В.Старосольський .

У сучасній Україні перші науково-методичні розробки з етнополітологічної проблематики з'явилися на початку 90-х років. Зусиллями таких українських учених, як академіки Ю.Римаренко, І.Курас, а також А.Майборода, А.Картунов, І.Варзар, О.Маруховська етнополітологія одержала подальший розвиток у нашій країні.

Вивчення етнонаціональних процесів вимагає визначення й аналізу основних етнонаціональних спільнот: етносів і націй. Ці категорії (особливо «нація») досить складні за змістом і багатогранні за конкретними проявами.

У зарубіжній і вітчизняній етнополітології найбільш розповсюдженою така точка зору: всі етнонаціональні спільноти (рід, плем'я, народність) є історичними типами етносу, а нація - вищою еволюційною точкою розвитку етносу на сучасному етапі людської цивілізації. Схематично це виглядає так: етнос: рід-плем'я-народність-нація. Між нижчою точкою (рід) і вищою (нація) пройшло близько півтора мільйона років еволюції, цілеспрямованої, стійкої соціалізації людини і перетворення її в сучасну людину. Далеко не всі етноси пройшли через весь еволюційний ряд. Це підтверджують дані ЮНЕСКО, згідно з якими у світі нараховується більш 4 тисяч етносів, з них тільки 800 є націями.

Етнос- це історично сформована на певній території стійка спільність людей, що володіє спільними рисами й особливостями культури, мови, релігії, психологічного складу, самосвідомості і етнонімом (назвою)

До ознак, що відображають системні властивості етносу, належать: спільність походження, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, звички. Причому жодна з перерахованих ознак не є самодостатньою. Саме в сукупності вони утворюють певну етнічну культуру.

Важливою ознакою, елементом етносу є спільна історична територія, де відбувався процес його становлення і розвитку. Для етнічної ідентифікації більше значення має символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідомості членів етносу вона сприймається насамперед як священна земля предків, видатних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу живуть в діаспорі,то довго зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі.

До основних елементів етносу також відносяться такі психологічні і культурні явища, як історичну пам'ять, мову, релігія і державу.

Існує два способи формування етносу: об’єднання і поділ. З одного боку-, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого боку - утворюється в результаті сектантського розколу чи етнічного розпаду, де одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільністю.

Етнос може змінюватися, зникати чи обновлятися. Повне зникнення етносу можливе лише в умовах геноциду чи етноциду. Основними причинами відновлення етносу є: релігійна реформа, культурні запозичення, рухи народних мас, міф про етнічну вобраність. Релігійні реформи сприяють відновленню етносу, пристосуванню його до нових історичних умов. Так, революційні рухи в Європі привели до консолідації багатьох європейських етносів.

У сучасній етнополітології існує й інший підхід до позначення форм існування етносу:

• мікроетнос (людина) – наприклад, українець чи особа українського походження;

• мезоетнос (частина етносу, що перебуває в якійсь окремій країні) – українці в Україні чи люди українського походження в інших країнах -українська діаспора (США, Канада, Аргентина, Австралія, Німеччина і т.ін.);

• макроетнос (етнос у цілому) – весь український етнос в усьому світі;

• мегаетнос (сукупність кількох споріднених етносів)- весь український етнос разом з російським, білоруським, болгарським, польським, сербським й іншими спорідненими етносами складають слов'янський мегаетнос.

Основні теорії нації

Політична теорія націй(Г. Гроций Г.Сетон-Уотсон). Відповідно до цієї теорії нація – це насамперед, політична спільність, що поєднує всіх громадян однієї держави незалежно від їх етнічного чи соціального походження, культурно-мовних особливостей.

Психологічна теорія націй. (Е.Ренан,Р.Емерсон) Вони вбачають в нації сукупність людей, пов'язаних спільністю характеру на ґрунті «спільності долі».

Культурологічна теорія (К.Реннер, Й.Г.Гердер). На їхню думку, нація - це культурна спільність, союз особистостей, що однаково мислять і однаково говорять.

Історико-економічна теорія. Уперше її обґрунтував німецький соціал-демократ Карл Каутський, який у своїй роботі «Риси нації» виділив чотири ознаки нації : спільна територія, мова, економічне життя і традиції.

Етнічна теорія (Дж.Келлас,Е.Сміт) Вони розглядають націю як велику політизовану етнічну групу, що характеризується спільною культурою і спільним походженням.

Не претендуючи на повне й усеохоплююче визначення (а це практично неможливо) нації, можна зробити спробу окреслити її основні контури.

Нація – це історичне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто політичне чи об'єднане навколо якогось етносу, з національною мовою внутрішнього державного спілкування, як правило, власною територією, спільними інтересами, спільною волею бути єдиним цілим, спільною національною культурою, усвідомленням спільності минулого, сьогодення й особливо майбутнього й одночасно власною самобутністю і спільною назвою.

У плані хронології більшість етнополітологів вважають, що нації виникають у період побудови цивілізованої держави і зародження капіталістичних відносин, коли юрисдикція державної влади і спільний ринок утворюють спільні юридичні, політичні, економічні і культурні ознаки на всій території проживання етносу чи декількох етносів.

Розглядаючи процес походження нації, учені виділяють кілька способів його формування:

1. Державно-централізована інкорпорація (від лат.incorporation- включення у свій склад , приєднання).

2. Перетворення імперії в національну державу.

3. Відділення колоній від імперії, створення нації за територіальним принципом, як об'єднання різних груп.

4. Відділення колонії від імперії і формування нації за етнічним принципом шляхом інтеграції різних етнічних груп навколо цінностей етносу.

5. Відділення етносу від національної держави і формування нації на етнічній основі.

Перший спосіб формування нації ґрунтується на тому, що централізована держава, ядро якої становить аристократичний етнічний прошарок, поєднує в собі інші регіони, етнічні групи, поширюючи на них єдину державну юрисдикцію, цінності, формуючи єдиний національний ринок. Цей шлях у ХІІІ-ХУІІІ ст. пройшли такі європейські країни, як Англія, Франція, Іспанія, Швеція, а в ХІХ ст.- Німеччина.

Другий спосіб формування нації був характерний для тих країн, у яких національна держава формувалася на основі колишньої імперії. Там правляча еліта на території колишньої метрополії, відмовившись від колоніальних претензій, прагнула об'єднати етнічні групи навколо цінностей територіального патріотизму. Так були створені японська і турецька національні держави на основі Японської й Османської імперій, а в сучасних умовах протікає процес утворення російської національної держави.

Третій спосіб формування націй характерний для колоніальних народів, що одержували незалежність від імперії. Оскільки там не було корінного етносу чи він був знищений колонізаторами ще раніше, процес формування нації відбувався за територіальним принципом на поліетнічній основі. У такий спосіб формувалася американська нація, а також нації Латинської Америки, Азії й Африки.

Четвертий спосіб формування націй передбачає національно-визвольну боротьбу корінного народу за свою незалежність. Народ, здобувши незалежність, формує націю на етнічній основі шляхом культурної інтеграції інших етнічних груп навколо власних історичних культурних цінностей. Цей процес має кілька варіантів:

• нація формується за територіальним принципом, на політичній основі, коли представники інших етнічних груп набувають статус громадянства, але основою ідентифікації є національні цінності корінного етносу: історична назва, національно-державна символіка, мова, звичаї (Україна):

• нація формується винятково на етнічній основі, а інші етнічні групи не одержують статусу громадянства (Естонія, Латвія);

• етнічні групи протистоять корінному етносу, не приймають його правил національної інтеграції (Чечня, Абхазія).

Два останніх варіанти формування нації на етнічній основі часто призводять до серйозних етнічних конфліктів і характерні для народів Східної Європи і колишнього СРСР.

П'ятий спосіб формування націй ґрунтується на прагненні якоїсь великої етнічної групи відокремитися від національної держави і створити націю на етнічній основі. Це, скажімо, баски Іспанії, французи в провінції Квебек у Канаді, шотладці, валлійці у Великобританії.