5.2. Соціальні процеси в Україні та вплив соціальної стратифікації на політичне життя

Що ж являє собою з огляду на соціальну науку українське суспільство?

Україна переходить від командної економіки до ринкової. Цей процес викликає глибинні зміни в основах суспільного життя, в соціальній структурі суспільства. У центрі всіх змін стоїть драматичний перехід від станово-ієрархічної структури до класової. Попередня станово-ієрархічна структура радянського типу формувалася як структура тоталітарного суспільства, в якому місце групи визначалося головним чином за критерієм близькості до політичної влади, а отже механізмів розподілу матеріальних і духовних благ. Єдиним суб’єктом і спрямовуючою силою була вузька верства партійно-державної номенклатури, бюрократія. Інші члени суспільства являли собою аморфну, пластичну масу, яка була позбавлена свободи вибору власної лінії економічної, політичної чи культурної поведінки і самовираження. Хіба що виділялись ще прошарки з обслуговування запитів правлячого класу. Така структура станового типу виявилась вкрай неефективною в умовах науково-технологічного прогресу, гасила соціальну енергію суспільства і привела його до стагнації.

Нині в Україні відбувається становлення нової соціальної структури. Вона має забезпечити соціальну підтримку реформам в процесі переходу від тоталітарного до нормального громадянського суспільства і демократії.

Основні напрями змін:

• У процесі становлення знаходяться два економічні класи – клас власників і клас найманих працівників. Клас власників представлений групами великих, середніх і малих власників капіталів, втілених у фінансових, матеріальних й інформаційних ресурсах. Наймані працівники складають в країні основну частину населення. Зараз вони глибоко диференційовані в залежності від сектора зайнятості, галузевої належності, умов праці і життя. Помітними є відмінності між зайнятими в державному секторі економіки і найманими працівниками приватного сектору.

• Спостерігаються ознаки вичленення середнього класу, хоча перспективи становлення його все ще достатньо туманні.

• Різкі зміни соціального статусу і ролі в суспільстві протікають в середовищі інтелігенції, яка розпадається на окремі складові елементи, що мають різну перспективу розвитку. Частина змогла ввійти в елітний прошарок, багато виїхало за кордон, певна кількість зайнялась власним бізнесом, дехто знайшов використання своїм знанням в закладах нового типу – СП, комерційних структурах тощо. Найбільш значна група інтелігенції залишається, як і раніше, на бюджетному забезпеченні і все більше відчуває падіння рівня життя.

Головна тенденція нової соціальної структури полягає в тому, щоб у результаті наявних змін великі соціальні групи набували можливості задовольняти власні інтереси і поліпшувати власні умови життя, одночасно сприяючи тим самим прогресивному розвитку всього суспільства. Тоді в єдиному ланцюжку виявляться і облаштування соціальних умов життя народу, і економічний поступ країни, і утвердження демократії в сфері політичній.

Однак процес соціальної стратифікації нового типу стикається в силу низки причин, зокрема низької соціальної ефективності української політичної еліти та громадсько-політичної апатії населення, з серйозними деформаціями, негативними проявами. Вичленимо найпомітніші.

• На сьогодні все ще відсутні в суспільстві чіткі соціальні страти і соціальна самоідентифікація людей. Це означає, що у більшості людей ще не сформовано чітке розуміння власних інтересів. Через це вони легко піддаються політичному маніпулюванню.

• Економічні перетворення не супроводжувалися позитивними соціально-структурними змінами. Декларовані на початку реформ соціальні цілі – перетворити всіх на власників, побороти відчуження народу від влади, не допустити падіння рівня життя – не були досягнуті. Суспільство не лише не консолідувалося навколо демократичних цінностей, а ще й розкололося на непримиримі групи з різними політичними симпатіями.

• Одним із основних негативних наслідків українського суспільства, пов’язаних з новими економічними умо­вами було масштабне зростання бідності. За офіційними даними у 2000 р. майже 27% населення віднесено до категорії бідних, а 15% - до вкрай бідних. Бідними стають люди, які все своє життя чесно працювали, жили за законами суспільства, мали непогані заробітки. Формується поняття так званої «суб'єктивної бідності», рівень якої є набагато вищим за об'єктивні показники. Відносять себе до тих, хто має доходи нижче середнього рівня, майже 2/3 громадян. У країні спостерігається значне відставання реального життя від існуючих стандартів і вод­ночас формується високий рівень суспільного незадоволення ді­яльністю влади.

• Різке погіршення життєвого рівня розширило люмпенізований прошарок (люмпен – декласований елемент, той, хто “на дні”). У політичному плані люмпенізація сприяє розповсюдженню радикалістських, екстремістських та популістських гасел, що загрожує стабільності і демократичним реформам.

• Різко виросла соціальна диференціація населення, дистанція між багатими і бідними. Соціальна стратифі­кація суспільства, досить незначна у дореформенний період, так звана «соціальна рівність», як і рівність за доходами, трансформувалася у абсолютну нерівність. Співвідношення доходів 10% найбагатших та 10% найбідніших категорій населення зросло з 4 разів у 1990 р. до 6-7 у 1996 р. й на початку поточного століття майже до 10 разів. На сьогодні 10 % населення України концент­рують 40% доходів всього населення країни, причому 2/3 цих доходів мають кримінальне походження. Чітко вимальовується наявність “низів” і “верхів” та суперечностей між ними як основного протиріччя розвитку.

• У суспільстві сформувався значний прошарок маргіналів, який складається з людей різного освітнього та професійного рівня. Маргінали – люди, що виявилися в проміжному, “межовому” положенні між якимось соціальними групами (marginalis – той, хто знаходиться на краю). За даними обстеження робочої сили, в 90-х роках в Україні нараховувалося близько 20 млн. осіб, яких відносять до маргінальних груп, що становить більше 40 % населення у віці 15 років і старше. До маргіналів відносять: безробітних (більше 1 року); зайнятих та пенсіонерів, зарплати та пенсії яких нижче межі малозабезпеченості; працівників, які перебувають у вимушених відпустках, жебраків та бродяг, зневірених осіб. До цієї групи все більше починають входити «неомаргінали» - особи високоосвічені, з розвиненою системою потреб, значними соціальними очікуваннями і суттєвою політичною активністю. Відбувається маргіналізація осіб з вищою освітою, які впливають на формування громадської думки.

• Процеси люмпенізації та маргіналізації суспільства призводять до розповсюдження нової, нерідко асоціальної, системи цінностей, якій притаманні ворожнеча до існуючих суспільних інституцій, антагоністичні форми соціальної нетерпимості, схильність до спрощених і здебільшого радикальних рішень, крайній індивідуалізм або відчуття «стадності». Маргінали та неомаргінали становлять суттєвий потенціал соціальної нестабільності та громадської непокори в країні.

• Відбувається все більша бюрократизація суспільства. Частка працівників апарату управління невиправдано зростає. Прошарок чиновників поступово перетворюється в меншій своїй частині в еліту, а в більшій - в сурогат середньої верстви. Чиновники стають чи не єдиною соціальною групаю, що не просто адаптувалася в кризовому суспільстві, а й отримала значні переваги. Номенклатурна приватизація різко підвищила її майнові позиції, критерії володіння владою (включаючи потенціал корупції) свідчать про зростання її владного впливу на суспільство, виріс також престиж кар’єри держслужбовців.

Всі ці деструктивні процеси соціальної структуризації становлять серйозну загрозу майбутньому країни і мають бути зупинені. Зараз вони негативним чином впливають на політичне життя і політичні процеси в країні.

Соціальна стратифікація здійснює визначальний вплив на політичну диференціацію населення і його ставлення до інститутів влади. Числені соціологічні дослідження в Україні та в інших країнах дають багатий фактологічний матеріал в підтвердження цього. Вплив соціального розшарування населення на його політичну свідомість і поведінку помітно проявляється відповідно до рівня доходів людей. Також впливає на політичні погляди і поведінку соціально-професійний статус. Зокрема, опитування в Росії, проведене Фондом «Громадська думка» на початку 1993 р., виявило серйозні розходження в орієнтації окремих соціально-професійних груп на найважливіші політичні цінності суспільства: «Мир», «Законність», «Безпека», «Стабільність», «Порядок», «Свобода». Серед керівників і працівників апарату управління набагато більше, ніж у середньому у вибірці, тих, хто вважає найважливішим пріоритетом законність, у підприємців і студентів на першому місці свобода, у робітників — порядок, у колгоспників - мир, у фахівців - стабільність, у безробітних — безпека. Ці й інші дані свідчать про те, що кожна соціальна група має свій набір схем сприйняття, осмислення й оцінки явищ політичного життя. У кожної групи є не тільки особливі інтереси, але й свій спосіб їхньої реалізації, свій стиль політичного життя.

Характер стратифікації населення обумовлює стан і тенденції політичного життя окремих країн. В розвинених країнах конфігурація соціальної структури має “ромбоподібний” характер і забезпечує демократизм і політичну стабільність системи, тоді як в Україні – “пірамідальний”, що провокує авторитарні тенденції в політиці та “тіньові” форми політичного впливу олігархічних угруповань еліти.

Різка поляризація населення на багату меншість та малозабезпечену і бідну більшість при невисокій частці середньозабезпечених і заможних людей є чинником соціальної напруженості і політичної нестабільності. Наприклад, у значної частини населення Росії, характер розвитку якої подібний до українського, за даними ІСПД РАН, впродовж 90-х років зберігалася установка на радикальну зміну політичної системи: від 40 до 50% опитаних в різні роки людей політична система не влаштовувала і вони вважали необхідним її радикально змінити. У 90-і роки в середньому тільки 3% опитаних росіян влаштовувала політична система країни. Для порівняння можна навести дані про те, що навіть у роки «великої депресії» (глобальної економічної кризи кінця 20-х—початку 30-х років) лише п'ять зі ста американців виступали за нову форму політичного устрою.