Тема 13. Політична модернізація

13.1.Теорії модернізації.

В основі феномену модернізації лежить ідея висхідного, прогресивного руху людства від традиційності до сучасності (модерну), головною закономірністю якого є постійна зміна, ускладнення політичних, економічних і культурних структур і їх функцій відповідно до потреб ра­ціонального та ефективного функціонування суспільства. Таке його розуміння набуло широкого визнання вчених, породжуючи, разом з тим, безліч модифікацій, що втілились у комплекс міждисциплінарних наукових ідей, об'єднаних понят­тям «теорія модернізації». Такий погляд сформувався на початку 50-х рр. ХХ ст. для характеристики становища країн третього світу (недавніх колоній і напівколоній) та визначення їх подальших перспектив у вигляді кон­цепцій економічного зростання і структурного функціоналізму, об'єднаних логікою однолінійності - однорезультатності політичного поступу (У.Ростоу, С.Ліпсет, В.Мур та ін.).

Згідно з першим підходом, традицій­ні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки оцінювались як економічно відста­лі, такі, що потребують механізмів стійкого розвитку, технологічного прогресу для вирів­нювання із розвинутими країна­ми та подальшого автоматичного впровадження політичних інститутів і цінностей за­хідного зразка. Проте через деякий час посилились підстави для сумніву щодо здатності економічного зростання виступати єдиним кри­терієм модернізаційного процесу, а, отже, доцільності пропонованих моделей його здійснення, реалізація яких практично ніде не дала очікуваних наслідків. Критики підкреслювали тимчасовість і анклавність (терито­ріальну обмеженість) ефекту від їх практичного впрова­дження, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслід­ків модернізації тощо.

Прихильники структурно-функціональної теорії розглядали політичну модернізацію як :

взаємодію між процесом диференціації, імперативами рівності

та інтеграційною, адаптивною і творчою можливостями

політичної системи

Панівною тенденцією еволюції сучасного суспільства вони вважали диференціацію, пов'язану зі зростанням і розподілом спеціалізації ролей та функцій у політичній системі, ускладненням їх структури й підвищенням взаємозалежності, посиленням адаптованості системи до навколишнього (суспільного) середовища. Передбачалось, що викликаючи розділення адміністративно-управлінських і політичних структур, узазначений процес також підвищує ефективність політичної організації.

Імператив рівності містить у себі ознаки ліберальної демократії:

• рівність у вимогах розподілу ресурсів, а також у правах і обов'язках;

• поширення універсальних правових норм у політичній системі;

• політичну участь і залучення населення до політичного життя суспільства.

Взаємовпливаючи одна на одну, диференціація і рівність стають

джерелами якісно нових можливостей - зростання кількості державних функцій, посилення політичної інтеграції у системі, збільшення ефективності прийнятих політичних і адміністративних рішень, залученості громадян до політичного процесу тощо - як наслідку політичної модернізації. Однак у наведеній схемі формування сучасної політичної системи було відсутнім пояснення механізму гальмування нових відносин та інститутів, їх деструктивної неузгодженості з цінностями незахідних культур. Це спонукало дослідників політичної модернізації до переорієнтації теорії на аналіз специфічних умов перехідних суспільств, а, отже, обгрунтування нелінійності розвитку з можливістю різних його результатів. Домінантою для них стала проблема політичної стабільності як передумови соціально-економічного прогресу, фактори якої визначались у двох напрямках - консервативному і ліберальному.

"Консерватори" (С.Гантінгтон, Х.Лінц) доходять висновку, що надто високі темпи економічного розвитку та соціальних змін, випереджуючи інституціоналізацію структур і механізмів, необхідних для забезпечення балансу інтересів різних груп соціуму, породжують хаос і нестабільність. Тому головне завдання - прискорений розвиток здатних пристосуватися до нових обставин політичних інститутів, який грунтується не на їх демократичності, а на міцності та організованості. Отже, підкреслюється, що для успішної модернізації потрібний жорсткий авторитарний режим, здатний акумулювати ресурси, забезпечити розвиток ринку і національну єдність, умови цього процесу:

- компетентність політичних лідерів, здатних, зберігаючи союзи однодумців, досягати згоди із супротивниками. Політичні коаліції дозволяють запобігти насильству та проводити реформи на підставі закону. Одночасно уряд має бути твердим у здійсненні свого курсу навіть за умов можливого тиску радикалів;

- структуризація системи реформ, кожен етап яких повинен мати

конкретні цілі та власні пріоритети. Саме послідовність упровадження відносно незначних змін стримує різкий опір, гарантуючи безперервний соціальний та політичний розвиток у визначеному елітою напрямку;

- урахування в ініціюванні та реалізації реформування фактору часу, вибір якого визначається раціональною оцінкою розстановки політичних сил.

Ця концепція стала основою численних авторитарно-елітарних програм політичної модернізації, реалізованих у Чилі, Південній Кореї, Тайвані тощо. Однак загалом консервативне заперечення значення демократизації зробило можливою загрозу свавілля еліт і встановлення диктаторських режимів, на що вказували прихильники ліберальної орієнтації (Р.Даль, Г.Алмонд, Л.Пай). Сутність політичної модернізації вони вбачали у формуванні відкритої політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту, а умовою її успішності вважали забезпечення стабільності та порядку (за допомогою діалога громадян і еліти) і мобілізації мас. На їх думку, головним критерієм, від якого залежить характер і динаміка модернізації, є ступінь залученості населення в систему політичного представництва і відкрита конкуренція вільних еліт. Від співвідношення цих обов'язкових форм політичної гри залежать варіанти розвитку суспільства і системи влади, коли:

- за завдяки пріоритету конкуренції еліт над участю звичайних громадян створюються найбільш оптимальні передумови для послідовної демократизації суспільства і здійснення реформ;

- в умовах значного посилення ролі конкуренції еліт за низької активності основної маси населення складаються передумови встановлення авторитарних режимів і гальмування перетворень;

- домінування політичної залученості громадян над змаганням еліт може сприяти зростанню охлократичних тенденцій, що провокує посилення жорсткості режиму та стримування змін;

- одночасна мінімізація змагальності еліт і політичної участі населення породжує хаос, дезінтеграцію соціуму та політичної системи, що також підштовхує до утвердження диктатури.

Відповідно, передбачалась можливість різних траєкторій зміни політичної системи з ймовірними періодами її деградації і навіть розпаду.

Об'єднуючим для консервативного та ліберального підходів був погляд на модернізацію не як на відтворення спонтанності, а як на процес, ініціаторами і провідниками якого виступають насамперед політичні еліти, що здійснюють відповідну політику подолання традиції і руху до сучасності. Подальша ж еволюція теорії з кінця 80-х рр. базувалась на поширенні ідеї розвитку не всупереч, а з використанням традиції, панівних у суспільстві відносин і соціокультурних цінностей, залежності від них факторів технологічного прогресу, впровадження "західних" інститутів і норм тощо.

Ця ідея стала основою концепції "модернізації в обхід модерніті"(А.Турен, Ш.Ейзенштадт), де принцип універсалізму суспільно-політичного поступу в цілому не тільки заперечується, а й поєднується з партикуляризмом, а в їх органічному синтезі вбачається запорука успіху модернізації. Остання розглядається як процес саморозвитку, спричинений діяльністю політичних еліт, і, перш за все, впливом об'єктивних обставин і поведінкою звичайних людей. Обстоюється необхідність врахування водночас з економіч­ними (людські та природні ресурси, нагромадження, технології тощо) позаекономічних чинників розвитку – (геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін.), а, отже, подолання євроцентризму і визнання як самоцінних китайської, ісламської та індуїстсько-буддійської «квазіцивілізацій», цивілізаційної куль­тури окремих соціумів. Вчені все частіше заперечують доцільність механічного перене­сення західних моделей розвитку на інші регіони світу, вказуючи на масштабність феноменів "контрмодернізації" як альтернативи незахідного зразка, і "антимодернізації" - активної протидії "осучасненню".

Зростає визнання ролі в модернізаційному процесі історично різних структур та інститутів, насамперед держави, які розглядаються як такі, що:

• мають свої власні особливі інтереси і тому є частиною "реальної"політики;

• значною мірою впливають на індивідуальну поведінку людини, встановлюючи межі її вибору через формування і виявлення переваг;

• детермінують результати політики, відтворюючи т.зв. "стежку

залежності".

При цьому вважається, що здатність акторів усвідомити свої цілі визначається інституціональним контекстом, у якому вони діють.

Опрацьовується також концепція постмодернізації як процесу, що охоплює переорієнтацію інфраструктури модерних (індустріальних) суспільств на розвиток їх інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей, екологізацію і природозберігаючі технології, розширення сфери індивідуальної свободи людини і можливостей її власного вибору, вільного від тиску традицій, середовища, місця проживання. У цій концепції особливо наголошується на тому, що саме культура якнайповніше визначає досвід індивіда, не обмежуючись жодною зовнішньою реальністю. Модернізація вже не постає кінцевою подією в історії людства і соціальні перетворення розвиваються сьогодні у напрямку відмови від акцентів на економічній ефективності, бюрократизації структур влади і науковому раціоналізмі, постаючи етапом у переході до гуманнішого суспільства, багатоманітності, самостійності та самореалізації особистості.

Отже, осучаснена теорія, пройшовши непростий шлях, орієнтується на розгляд модернізаційного процесу як:

націленості держави та суспільства на якісні перетворення,

які поєднують творення універсаль­них політичних структур,

інститутів, цінностей зі збереженням життєздатних тради­цій.

13.2.Особливості модернізаційного процесу в Україні.

У виокремлюваних політичною наукою двох типах модернізації - органічному і неорганічному - Україна відтворює другий тип, який грунтується не на внутрішніх резервах соціуму (країни Західної Європи й Північної Америки), а на вирішальному впливі зовнішніх чинників і, як наслідок, нерівномі­рності змін в економіці, політиці, культурі, суспільних відносинах. Вже з ХVІІ-ХVІІІ ст. зовнішні імпульси набувають специфічного змісту, коли початкова їх західноєвропейськість деформується Росією, яка від Петра І орієнтується на модель навздогінної модернізації особливого зразка за умов:

- домінантної ролі держави у її ініціюванні та здійсненні на всіх стадіях, регулярної відтворюваності т.званого "самодержавного синдрому";

- штучного виведення з модернізаційного процесу політичної сфери, засад існуючого політичного устрою;

- часткової архаїзації та деградації суспільства, модернізація якого постійно підмінюється модернізацією держави, її військово-індустріальної потужності, бюрократичного апарату, репресивних органів та.ін.;

- імітаційності, переважаючої видимості, а не реальної залученості соціуму в процес реформування, коли ні за структурою, ні за домінуючими настроями він загалом не готовий до нав'язуваних радикальних змін тощо.

Наслідком цих проявів для України стала нерозвинутість цивілізованих форм взаємодії держави і суспільства з одного боку та еліти і народу - з іншого, збережена радянсько-бюрократичною модернізацією (контрмодернізацією за А.Туреном). Створена ж в СРСР досить широка верства науково-культурної інтелігенції через специфіку рекрутування та ротації кадрів і тотальне домінування компартійних структур не мала змоги перетворитися на еліту політичну, не викристалізувавшись як демократична і за короткий період перебудови. Тому українській незалежності не передувала масштабна революція свідомості. Більшість суспільства чекала не так повалення радянської системи, як її вдосконалення, і лише незначна його частина, що становила національно-демократичну опозицію, пропагувала ідею суверенітету та державності. Отже, зі спричиненою насамперед зовнішніми обставинами реальною можливістю втілення останньої слабко пов'язувалися зусилля внутрішніх модернізаційних сил - надто розрізнених і позбавлених спільної стратегії подальшого розвитку, концептуального світобачення, системи нових політичних, економічних, соціокультурних орієнтирів, які б унаочнили необхідність перетворень для еліти та суспільства. Ситуацію також ускладнював історичний поділ України на "схід" та "захід", зашкоджуючи формуванню загальнонаціональної ідеології реформування.

Зазначені обставини створювали підстави для відтворення згаданої вище "стежки залежності" та впровадження консервативної версії модернізації як проекту самозбереження деідеологізованої і прагматичної старої номенклатури. Після здобуття незалежності виникла швидкоплинна (серпень - грудень 1991 р.) ситуація часткового збігу її інтересів із прагненнями національно-демократичної опозиції, яка відтворилася в синтезі етатизму для утримання влади і розбудови української державності і спричинила небачену доти й після солідарність різних політичних сил. Вона, однак, не вилилася у розробку вивіреної та узгодженої стратегії формування нових суспільних відносин у різних сферах, одним з очевидних наслідків чого стала перманентна економічна криза. Спад виробництва 90-х років перевершив найпесимістичніші прогнози і призвів до втрати майже вдвічі більшого економічного потенціалу, ніж за роки другої світової війни - 59,2%. Понад 82% населення, кількість якого скоротилася на 3 млн. осіб, опинилися за межею бідності, реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, пенсії - в 4 рази. Відбулася різка поляризація прибутків, відношення яких у 10% найбагатших до такої ж кількості найбідніших склало 30:1, тим часом як у Європі не перевищує 7:1. Зрозуміло, що така ситуація не сприяла розвитку інститутів громадянського суспільства. Більш того, посилилася деморалізація і зневіра останнього у державній незалежності та демократії, були втрані позитивні очікування щодо результатів реформ і довіра до їх ініціаторів.

Отже найбільшим прорахунком влади в Україні стала нездатність чи небажання забезпечити економічні передумови політичної модернізації. Стримувалася також інституціалізація демократичних форм і процедур як створення легітимних політичних інститутів (структур влади, конституції, партій, системи виборів та ін.), спроможне, на думку З.Бжезинського, вможливити стабілізацію політичного режиму на початкових етапах реформування та політичну консолідацію і стійке економічне зростання - на наступних. У цьому значенні характерною особливістю становлення посткомуністичної владно-державної моделі, що значною мірою зумовлювалась міцністю попередніх етатистських традицій, стала поява і подальше гіпертрофічне посилення інституту президентства, який теоретично сприяє зміцненню виконавчої влади та поліпшенню умов для реалізації економічних реформ, однак обов'язково супроводжуючись розвитком самоврядних потенцій населення і політичною структуризацією громадянського суспільства як ініціюючого модернізаційні імпульси "знизу".

У випадку ж несформованості правового поля, браку політичних та економічних передумов для демократичної інституалізації посилюються авторитарні тенденції у політичній системі, яку перший президент Болгарії Желю Желєв влучно назвав "закостенінням посттоталітаризму". У сучасній Україні вона дуже нагадує радянську, коли дві структури, що обираються - Президент і Верховна Рада - формують виконавчу владу, але не відповідають за її діяльність і не мають конструктивного впливу один на одного, який спонукав би до ефективнішої співпраці. У такій ситуації уряд за відсутності власної політичної бази не зацікавлений у розробці та реалізації стратегічних програм (жодна їз задекларованих не була втілена за роки перетворень) і переважно орієнтується на тактично-кланові інтереси, оскільки будь-коли може бути відправлений у відставку з кон'юнктурних міркувань. Доля ж соціуму і держави фактично ставиться в залежність від фігури президента, наближених до нього політичних структур, управлінської бюрократії та олігархічних груп.

У свою чергу, зволікання із запровадженням ефективних принципів місцевого самоврядування за збереження існуючої надцентралізації влади призводить до консервації спотвореної моделі "місцевої демократії" та авторитарного домінування державних адміністрацій усіх рівнів. Цьому сприяє сформована владна вертикаль, яка разом із наявною системою рекрутування керівної еліти спрямована скоріше на збереження багатьох рис неономенклатурної, аніж демократичної. Фактична неможливість громадського впливу на адміністрації шляхом виборів посилює особисті амбіції наділених владою офіційних осіб, які намагаються підпорядкувати своєму контролю всі форми суспільного життя, що зрештою сприяє корупції, безвідповідальності та загальному ослабленню державного механізму.

Недорозвинуте громадянське суспільство і відтворення його стану - слабкі політичні партії здебільшого виявляються неспроможними впливати на державні владні інститути, стримувати посилення клановості у процесах політичної модернізації. Їх місце постає "партія влади" як специфічна сила, що діє старими, переважно нелегітимними, успадкованими від радянських часів засобами і містить у собі стару та нову номенклатур, яка здатна ефективно маргіналізувати своїх опонентів попри підтримку населення, мінімізуючи їх можливості у прийнятті управлінських рішень. Створюється своєрідне замкнене коло: збідніле і атомізоване суспільство - звуженість середнього класу - повільна інституалізація громадянськості - невпливові політичні партії - неконсолідована партійна система - слабкість структур законодавчої і виконавчої влади. Позбавляючи соціум впливу на процес ротації керівних кадрів у виконавчій владі і фактично нехтуючи її політичною легітимацією, система костеніє, стає несприйнятливою щодо альтернативних варіантів розвитку, породжуючи стагнаційну стабільність і консервуючи симбіоз старих авторитарних пережитків із псевдодемократичними процедурами. Певне пожвавлення в ній викликають лише надзвичайні внутрішні і, особливо, зовнішні чинники, скажімо такі як зближення Росії з НАТО та ЄС, прискорений рух до СОТ, що спонукали до аналогічних кроків і Україну. Деклароване ж самооновлення системи у напрямку її демократизації, дебюрократизації, відкритості для суспільства як правило лише вуалює прагнення самономінованої еліти зберегти монополію на владу і мало підтверджується у політичній практиці. Ці фактори поряд зі станом соціуму і особливостями його політичної культури посилюють сумніви щодо можливості реального втілення демократичної моделі.

Можна погодитись із висновком Г.Зеленько про досить умовний поки характер модернізації у нашій державі, де навіть попри економічне зростання останніх років зберігаються дуже низькі темпи покращення рівня життя, зрушень і перетворень у соціальній сфері, а, отже, політика не виконує своє основне завдання - забезпечити умови для поступального розвитку економічної та соціокультурної підсистем. Тому Україна насамперед потребує створення необхідної для цього суспільноорієнтованої політичної моделі, яка б подолала очевидні проблеми нинішньої - слабкість конкуренції, дис­пропорційність владних впливів, порушення прав, корупцію тощо - з метою органічного поєднання стабільності і динамічності, здатності до оновлення.

Підстави для цього можуть бути створені в рамках конституційної реформи, що здійснюється останнім часом, але тільки в тому разі, коли збережені та нові правила дійсно набудуть статусу загальнообов'язкових і стануть не лише формою, але й змістом повсякденної практики держави і суспільства. Крім того, у ході їх опрацювання необхідне врахування думок, позицій, цінностей різних груп і прошарків суспільства, що висловлюються та обговорюються вільно, без тиску і примусу. Адже лише усвідомлена підтримка політичної модернізації знизу надає їй характеру незворотності, збільшуючи шанси зміцнення демократії і, відповідно, повноправного входження України у спільноту демократичних держав, а, отже, ефективного реагування на виклики постсучасності та необхідність посісти належне місце в глобалізованому світі.

План семінару

1. Теорії модернізації

2. Особливості модернізаційного процесу в Україні

Тематика контрольних робіт.

1. Консервативна та ліберальна концепції політичної модернізації

2. Особливості демократичного транзиту в країнах ЦСЄ

3. Українське суспільство в умовах модернізації

Література

Айзенштадт Ш. Переоценка теорий социального изменения и модернизации // РЖ. – Сер.II. – Социология. – 1998. – №4.

Бабкіна О. Концепція стратегії розвитку України в ХХІ столітті: консервативна модель.- К.,2003.

Бжезинский 3. Великие преобразования // Политическая мысль. – 1994. – №4.

Гельман В. Пострадянські політичні трансформації: начерки до теорії // Політична думка. – 2000. – №2.

Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть.- К., 1999.

Горбатенко В.П., Цвєтков В.В. Демократія - управління - бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства.- К., 2001.

Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні // Політична думка.-2002.-№1.

Зеленько Г. "Навздогінна модернізація": досвід Польщі та України.-К.,2003

Карась А. Україна на «великій шахівниці» геополітики. Аргументи З.Бжезинського // Універсум. – 1999. – №9-10.

Костенко Н., Макєєв С. Невигаданий «п’ятий світ» // Політична думка. – 1996. – №1.

Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу // Віче.-1998.-№10.

Купряшин Г.Л. Политическая модернизация. – М., 1994.

Мачкув Е. Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткоммунистическая системная трансформация: проблемы, концепции, периодизация // Полис. – 2000. – №4.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы?- К., 2001.

Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств. – К., 1995.

Полохало В. Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії (До методології політичного аналізу) // Політична думка. – 1998. – №2.

Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору / М.І.Михальченко та ін. – К., 1997.

Старецька Л. Теорії політичної модернізації: ліберально-демократичні концепції в сучасному контексті// Ї.-2000.-Число 19.

Штомпка П. Социология социальных изменений. – М., 1996.