Тема 9. Політична влада

9.1.Влада: зміст і сучасна концептуалізація.

Що таке влада? Відповіді на ці запитання численні і різні. Французький дослідник Мішель Крозьє вважає, що таємниця влади не розкрита, вона подібна до тхора, про якого всі знають, що він декудись утік, але його ніхто не бачив. Інший автор - Бернар-Анрі Леві - оцінює її як "радикальне зло". Справді, це поняття відбиває комплексне явище, що вможливлює безліч його трактувань. Влада, зокрема, здавна є обов'язковою функцією будь-якої спільноти, необхідною для керівництва її членами і налагоджування колективної діяльності, передумовою та джерелом управління. Останнє виступає процесом реалізації влади у взаєминах між людьми, групами в суспільстві, державами, які, проте, характеризуються не простою взаємозалежністю, а через командування й підпорядкування. Якщо є перше, то обов'язкова наявність і другого.

Влада також визначається як реальна здатність здійснення волі, нав'язування її іншим або як вольові соціальні відносини, характер яких зумовлений домінуванням однієї зі сторін взаємодії. Головними засобами здійснення влади звичайно називають примус і переконання, але їх діапазон значно ширший - тут і прийняття рішень, контроль, співробітництво тощо. Засадовими щодо розподілу засобів дії є інтереси. Якщо у керівника та підлеглого вони збігаються, хоча б у го­ловному, то переважатиме переконан­ня, а за їх відмінності - примус. Останній може виявлятися у фі­зичній та духовній (ідеологічній) формах з їх впливом на тіло або свідомість людей і постає як нав'язування принципів та ідеалів, що відповідають характерним особливостям для владників і реалізація яких сприяє здійсненню їх волі.

Ще однією версією тлумачення влади є її характеристика як організованої єдності дій і усталеного порядку в суспільних відносинах. Фактично, йдеться про інституціалізацію, перетворення влади на організовану установу, процес із певною структурою взаємин. Стосунково-вольова її навантаженість доповнюється тут су­ворим упорядкуванням, сфор­мованою структурою політичних інституцій. Головною функцією останніх є заборона на соціально неприпустимі дії. Стосунки владників та підлеглих зберігаються, а добровільне підпорядкування останніх активізується, зокрема, таким психологічним механізмом, як система символів влади.

Зауважимо, що різні аспекти зазначених підходів до пояснення влади відображені, скажімо, вже в працях Н. Макіавеллі, який зафік­сував нерозривний зв'язок двох типів влади: ірраціонально-стихійної та організаційно-упорядкувальної. Більш масштабною й різноманітною є її концептуалізація в сучасній політичній науці, що не завадило М.Фуко заперечувати наявність теорії влади як основи глобального політичного аналізу, узв'язку з чим, на його думку, усі реальні владні прояви досі залишаються чимось загадковим, непізнаним і навіть демонічним.

Серед поширених нині напрямків варто згадати біхевіоралізм, у межах якого владу розуміють як особливий тип поведінки, що грунтується на можливості її зміни в інших людей. Одним із засновників такого напряму є американець Беррес Скіннер який стверджував, що людина - пасивний об'єкт, не спроможний бути ініціатором будь-чого. Водночас здатність підпорядковуватися контролеві закладена в ній біологічно, а тому потрібно непомітно належним чином впливати на індивідів, змінюючи в бажаному напрямі їх поведінку.

Іншою популярною версією трактування влади є телеологічна (телеологія - вчення про мету й доцільність), що характеризує її як досягнення певних цілей, передбачених результатів. Згідно з визначенням Толкотта Парсонса, влада - це здатність виконувати обов'язки, зумовлені цілями співтовариства, мобілізовувати ресурси суспільства для досягнення поставленої мети. Вчений прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що вона є елементом, який перебуває в обігу, її постійно обмінюють, переміщують; символом, що не має безпосередньої корисності і наділений лише міновою вартістю, тобто обмінюється на щось реально цінне з точки зору спільноти (наприклад, на законослухняність). З наведених тез випливає, що не тільки влада - товар, а й політичні відносини загалом - ринок влади. Прихильники такого тлумачення - так звані реляціоністи (від relation - відносини) уявляють останній як єдино можливу форму раціональної організації людських прагнень влади, оскільки тут і тільки тут панує активна конкуренція, що де­монструє ділову компетентність, підприємливість, намагання про­сунутися в суспільній ієрархії вище, силу волі. Вони, однак, не замовчують те, що ринок влади, як і будь-який інший ринок, не вільний від розгулу пристрастей, пороків, демагогії тощо.

Третій напрям розгляду сутності влади - інструменталістський, який тлумачить її як спосіб контролю та використання певних інструментів (ресурсів). Ними, згідно з У.Роджерсом, можуть бути соціальний статус носія влади, харизма, оволодіння політичними інститутами, ЗМІ тощо, тоді як Олвін Тоффлер виділяє силу, багатство й знання. Останнє він вважає найефективнішим інструментом влади наприкінці XX ст., оскільки саме воно надає владі найвищої якості, є її першоосновою. З іншого боку, знання-інформація можуть перетворюватися на об'єкт політичної маніпуляції, що і пояснює сенс боротьби в сучасному суспільстві за контроль над ними.

Наведені тлумачення за усього їх розмаїття фіксують владу як дію (взаємодію) щодо когось або для чогось. Багато політологів схильні у зв'язку із цим визнавати визна­чення М. Вебера:

"Влада означає будь-яку мож­ливість здійснювати всередині конкретних соціальних відносин власну волю навіть усупереч опорові, незалежно від того, на чому така можливість грунтується".