Соціальний, економічний та культурний розвиток українських земель у XIV – I половині XVI ст.

На чолі соціальної піраміди – великий князь та удільні князі. До великокнязівської ради входили також магнати (великі землевласники). У разі відсутності великого князя вона перетворювалася у вищий орган – пани-рада. Особливо впливовим на українських землях був князівський рід Острозьких. Костянтина Івановича Острозького (1460-1530 рр.) називали “некоронованим королем Русі”.

Інші вищі стани тогочасного українського суспільства: пани (володіли власною вотчинною землею); лицарі-бояри (володіли маєтками, надані великим князем за службу); зем'яни (бідніша верства вищого стану, яка користувалася землею за умови виконання військової служби у більш заможних станів).

Упродовж ХIV – XVI ст. відбувається процес зближення родової знаті з військовослужилим станом, яким надаються значні соціальні, економічні пільги та політичні права. Ця привілейована верства суспільства стала називатися шляхтою.

Селяни (найчисельніша верства населення, близько 80%) жили громадами, на чолі – отаман (або війт). Їх життя регулював копний суд – суд сільського сходу (копи). Категорії селян: 1) похожі (вільні), 2) непохожі (залежні). До другої категорії належали данники (платили данину натурою), тяглі (відпрацьовували зі своєю робочою худобою), челядь, слуги (працювали в господарстві шляхтича).

Відбувався інтенсивний процес обезземелення та закріпачення селян. Вони стали відбувати панщину (відробіток на пана зі своєю робочою худобою та реманентом) Якщо на початку XV ст. – панщина становила 14 днів на рік – то у кінці XV ст. – 104 дні. Процес закріпачення:

1435 р. – дозвіл у Галичині переходити від одного пана до іншого лише в період Різдвяних свят;

1447 р. – привілей Казимира IV для шляхти – наказ не приймати селян-утікачів, розшукувати їх та віддавати власникам. Це фактичне узаконення кріпацтва.

1557 р. – Устава на Волоки. Перемірювання земельних наділів, створення однакових ділянок – волок (19, 5 га). Одна волока – на одне селянське дворище. З однієї волоки визначалася повинність – два дні панщини в тиждень.

Процес закріпачення знайшов відображення у правових нормах збірників законів ВКЛ – Литовських статутах (три редакції – 1529, 1566, 1588 рр.)

Шляхтичі-землевласники створюють фільварки – велике багатогалузеве господарство, засноване на кріпацькій праці, орієнтоване на продаж частини виготовленої продукції (особливо зерна) на зовнішніх ринках.

Як вияв протесту проти запровадження кріпосницьких порядків – соціальні рухи: 1490-1492 рр. – повстання Мухи та Борули у Буковині та Прикарпатті, згадка 1529 р. – у Карпатських горах з’являються опришки (від слова “винищувач”).

Селяни-втікачі (уходники) від панської сваволі йшли у незаселені місця: на порубіжжя Дикого поля, у пониззя Дніпра (на низ), де займалися вільними промислами та господарством, вели боротьбу з татарами. З них сформувався новий соціальний стан – козацтво (слово “козак” із тюркської мови – вільна людина). 1489 р. – перша писемна згадка про козаків; 1492 р. – перша згадка про козаків, пов’язана з приналежністю їх до українців.

Міста: приватновласницькі, великокнязівські. За прикладом європейських держав великим містам стали надавати Магдебурзьке право (міське самоврядування). У 1356 р. таке право надали Львову, 1374 р. – Кам’янцю-Подільському. Колегіальний управлінський орган у містах з магдебурзьким правом – магістрат (засідав у будівлі – ратуші). Цивільними справами займалася рада (бурмистр), а кримінальними – лава (війт). У містах утворювалися цехи – корпорації ремісників певної спеціальності, які об’єднувалися задля узгодження у процесі виробництва, збуту та контролю якості продукції. Мали чіткі жорсткі правила поведінки та роботи – статути. Ієрархія у цехах: голова цеху (цехмістр) – майстри – підмайстри. Позацехових майстрів називали партачами.

Категорії міського населення: патриціат (заможні міщани – купці, лихварі); поспільство (майстри, дрібні торгівці); міські низи (підмайстри, партачі наймити). Ділянки міст і передмість, заселені шляхетськими та магнатськими підданими називалися юридиками. Міський грошовий податок – чинш.

Освіта, культура, мистецтво. Поширюється назва Україна, “Мала Русь”. Князь Юрій ІІ Болеслав іменував себе “Король всієї Малої Русі”, назва народу – русини (українці та білоруси). Юрій Котермак (Дрогобич) – астроном, ректор Болонського університету 1481-1482 рр. Його книга “Прогностична оцінка 1483 року” (матеріали з астрономії та географії) є першою надрукованою за кордоном працею українського автора.

Літописи: Короткий Київський, Короткий Волинський (анонімні автори), в яких з’явилися вставки-повісті, що змістом наближалися до художніх творів. Спиридон у XIV ст. створив “Київський псалтир” (300 мініатюр з алегорією та пейзажами). Київське Євангеліє. У 1556-1561 рр. – рукописне Пересопницьке Євангеліє.

Світська література: “Александрія” (про Македонського); “Троянська війна”; “Ізмарагд” (збірка повістей і повчань).

1491 р. – Швайпольт Фіоль у Кракові надрукував перші богослужбові церковні книги (“Октоїх”, “Часослов”) кириличною абеткою. На початку XVI ст. білорус Ф. Скорина у Празі надрукував “Псалтир” та “Біблію Руську”, які набули поширення на українських землях.

Архітектура: кам’яні замки у Кам’янці-Подільському, Луцьку, Меджибожі, Острозі, Львові; церква-фортеця у с. Сутківці на Поділлі.

Мистецтво: маляр Андрій розписав Ягеллонську каплицю у Любліні, розвинутий іконопис – ікона Богородиці із села Красів, ікона Юрія Змієборця.

Релігійно-церковне життя. Наступ католицизму, окатоличення українських магнатів і шляхти, утиски православного духовенства. 1458 р. – поділ Київської митрополії на Київську (українсько-білоруську) та Московську.