Радянська модернізація України

1926-29 рр. – боротьба за владу у вищих партійно-державних колах СРСР. Усунення Троцького (за відстоювання ідеї індустріалізації), Бухаріна, Рикова, Томського (які бажали продовження НЕПу). Встановлення єдиновладдя Сталіна. Відновлення кампанії переслідування “ворогів” радянської влади:

1928 р. – “Шахтинська справа” – суд над старими спеціалістами вугільної галузві Донбасу, яких звинувачували у шкідництві і диверсіях на виробництві;

восени1929 р. органи ОДПУ сфабрикували справу неіснуючої насправді організації “Спілки визволення України” (СВУ). У березні 1930 р. – суд над її нібито членами, представниками української інтелігенції, серед яких були С. Єфремов, М. Слабченко, Р. Чехівський; 1930 р. – процес над Промпартією.

Травень 1929 р. – прийнято план першої п’ятирічки (1928-1932 рр.). Він мав відправний (щорічний приріст промислової продукції 18 %) та оптимальний (20-22%) варіанти. 9 травня 1929 р. – постанова “Про соціалістичне змагання заводів і фабрик”, початок кампанії виробничого змагання (ударна праця, перевиконання виробничих норм, але без зміни обсягу зарплатні). Це було свідченням позаекономічних методів заохочення праці робітників.

1929 р. Сталін назвав роком “Великого перелому” – рішучі темпи індустріалізації, штурмівщина ( якомога швидше і більше, але про якість мова не йшла), економічно не обґрунтовані завищені плани темпів приросту промисловості. Позбавлення економічної самостійності підприємств, відмова від системи трестів. Підсумки першої п’ятирічки: офіційно – дострокове перевиконання плану, фактично – недовиконання. 1 травня 1932 р. – дала перший струм Дніпрогес; 1 жовтня 1931 р. – На Харківському тракторному заводі перший трактор ХТЗ; у Запоріжжі – завод “Дніпроспецсталь”. Але ці досягнення – за рахунок зниження життєвого рівня населення: у 1928-1934 рр. діяла карткова система розподілу продуктів у містах; держава організувала лише у роки І пя’тирічки три державні позики у населення; дефіцит товарів першої необхідності тому що перевага надавалася важкій галузі, а легка і харчова значно відставали; нестача житла для робітників через принцип “спочатку завод, а потім місто”; диктат адміністрації заводів над робітниками.

ІІ п’ятирічка (1933-37 рр.). Зменшення планових показників приросту у порівнянні з попередньою (16,5 %). План містив утопічну програму перетворень: остаточне витіснення капіталістичних елементів (це було зроблено), ліквідація поділу суспільства на класи (це не було зроблено).

1935 р. – шахтар шахти “Центральна-Ірміне”Стаханов за зміну у 14, 5 перевиконав норму виробітку. Подібні рекорди встановлювалися в інших галузях, поширення “стахановського руху”. Негатив цього явища – збільшення норм виробітку праці робітників, що виснажувало їх. Підсумки ІІ п’ятирічки: створення Новокраматорського заводу важкого машинобудування, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”. Знову формально план перевиконано достроково, але фактично – на 70-77%.

ІІІ п’ятирічка – планувалася на 1938-1942 рр. Реальні плани промислового приросту. Збільшення асигнувань на оборону. У грудні 1938 р. – впорядкування трудової дисципліни, введення трудових книжок; у червні 1940 р. – заборона самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ, що каралося кримінальними нормами – фактичне прикріплення працівників до місця роботи.

Підсумки індустріалізації: перетворення України на індустріальну країну, потужна важка промисловість, але на шкоду легкій і харчовій, індустрія була орієнтована на “виготовлення машин для виробництва машин”, а не задоволення потреб людин.

Сільське господарство. У 1926-27 р. та 1927-28 рр. – хлібозаготівельні кризи: державні ціни на хліб не влаштовували селян і вони не бажали його здавати державі. Якщо у 1927 р. держава поступилася (підняла ціни на хліб), то на початку 1928 р. Сталін у виступі перед партійно-радянським активом Сибіру звинуватив заможних селян у саботажі хлібозаготівель і закликав застосовувати проти них 107 статті Кримінального кодексу про спекуляцію. Це був перший крок до згортання НЕПу.

Типи колективних господарств: ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі) – спільні лише орні землі, посіви; артілі – спільні посіви, майно, інвентар, але індивідуальною залишалася присадибна ділянка з живим і неживим інвентарем для її обробітку; комуни – господарства повністю розчинялися у колективних.

З 1928 р. – курс на колективізацію. Це було вигідно держав для викачування ресурсів із с/г на користь промисловості, усувалися хлібозаготівельні кризи, постійним явищем стали “ножиці цін” між с/г та промисловою продукцією.

5 січня 1930 р. – постанова “Про темпи колективізації” (завершення її до осені 1931 або весни 1932 рр.). Але українське керівництво на чолі з Косіором самовільно занизило на 1-1,5 роки терміни колективізації в Україні (термін – до осені 1930 р.). До колгоспів забирали все, перетворювали колективізацію у комунікацію. Тому – незадоволення селянства, анти колгоспні, антирадянські виступи, повстанський рух, який придушувався збройною силою. Селяни, щоб не віддавати в колгоспи своє майно, вбивали або продавали худобу, псували або ховали реманент.

На початку березня 1930 р. – маневри сталінського керівництва, публікація статті Сталіна “Запаморочення від успіхів”, де засуджувалися “перегини” колективізації, а всю вину покладалося на місцеве керівництво. Було взято курс на колективізацію у формі артілі (право колгоспника мати присадибну ділянку, корову, дрібну живність).

Для зміцнення колгоспів – при них створювалися МТС – машинно-тракторні станції (перша – у 1928 р.) для механізації с/г операцій. Створювалися політвідділи МТС – агітація серед селян, їх працівники не орієнтувалися у потребах селянства, але бездумно виконували накази керівництва.

Фактично колгоспники ставали кріпаками держави. Робота у колгоспі (трудодні) практично не оплачувалася декларованими натуральними продуктами, тому що обсяги поставок державі колгоспом с/г продукції були вельми великими, часто заздалегідь не визначалися. Паспортна система, введена у 1932 р. у місті, на селян не поширювалася. Загалом праця селян у колгоспах стала менш ефективною ніж навіть у кінці ХІХ ст.

Кампанія розкуркулення. Куркулями називали не лише заможних селян, але й тих – хто опирався колективізації, тобто термін вживався не у економічному, а в політичному сенсі. З 1927-28 рр. – посилення податкового тиску на заможних селян, обмеження для них, у грудні 1929 р. Сталін висунув гасло “ліквідації куркульства як класу”. Пік розкуркулення – у 1930-31 рр. – конфіскація землі, майна, худоби, будівель, багато “куркульських сімей” виселяли на Північ, до Сибіру, де вони зазнавали страждань, гинули.

Голодомор 1932-33 рр. Високі норми хлібозаготівель, неефективна робота колгоспів, небажання селян у них працювати, дезорганізація с/г призвела до штучного голоду, у якому винна держава, яка часто забирала у селян остані продукти.

Влітку – перші ознаки голоду, але держава замість підтримки у серпні 1932 р. приймає закон “”Про охорону соціалістичної власності” (закон про п’ять колосків). За крадіжку колгоспного майна – розстріл з конфіскацією або 10 років ув’язнення. Для виконання хлібозаготівель у голодному українському селі направлена хлібозаготівельна комісія на чолі з Молотовим, яка діяла жорстокими методами. Ще один сталінський посланець Каганович прибув з інструкцією про здачу у план хлібозаготівлі насіннєвих фондів. Жертви голодомору за різними підрахунками – від 3 до 8 млн. осіб. Він остаточно зломив опір селянства колгоспній системі.

Зміни у соціальній структурі населення: зникли приватні торгівці, власники підприємств, збільшилася кількість робітників за рахунок переважно селян, але все ж останні переважали у структурі населення, збільшилася кількість інтелігенції, зросла кількість представників української національності у середовищі робітників. Партія сприяла висуванню ряових робітників і селян на керівні посади, до вищої освіти, починає формуватися верхівка радянського суспільства – партійно-державна номенклатура.

Січень 1937 р. – прийняття нової Конституції, згідно якої змінено назву на Українську Радянську Соціалістичну республіку (УРСР, раніше - УСРР). Формально-демократичні ознаки, але фактично – відсутність суверенітету у УРСР. Збільшення кількості членів КП(б)У з кон’юнктурних, а не ідейних міркувань. Профспілки стали “передавальними пасами” між партійно-державним керівництвом і робітничими колективами.

Масові репресії проти не лише незгодних з сталінським режимом, але й прихованих та навіть надуманих ворогів радянського ладу. З 1929 р. судові справи стали проходити спрощеною процедурою, їх розглядали “трійки” (секретар райкому партії, голова райвиконкому, начальник місцевого відділення ДПУ). Засуджених сотнями тисяч відправляли у північні регіони та Сибіру у трудові концтабори. Масова кампанія проти “ворогів народу” – після вбивства у 1934 р. С. Кірова. Спрощена процедура розгляду справ за такими звинуваченнями: тероризм, шкідництво, диверсія, але ці поняття розумілися каральними органами досить широко. Політичні звинувачення розглядалися у позасудовому порядку із вищою мірою покарання. Слідство велося за методами фізичного тиску, звинувачені не витримували тортур, підписували абсурдні свідченнями з наклепами на колег, рідних, фальшивими зізнаннями, що провокувало подальше розгортання репресій.

1937-1938 рр. – пік репресій (“Великий терор”). Охопив усі категорії населення. Фальсифікації справ “Українського національного центру”, “Польської організації войскової”, різних “шпигунсько-троцькістських” організацій. Репресії і проти членів партії, карально-репресивних органів, вищих військових командирів (репресовано командуючого Київським військовим округом Якіра, Харківського - Дубового). Знищення командного складу армії – одна з головних причин невдач ЧА на початковому етапі німецько-радянської війни. Ідеологічне виправдання терору – хибною теорією, що у міру просування до соціалізму опір класового ворога буде зростати, що мало створити атмосферу “шпигунів усюди”, “багатьох ворогів народу”.

У кінці 20-х рр. – згортання “українізації”, боротьба з націоналістичними ухилами. Кампанія проти Скрипника, який в умовах цькування застрелився. Жертвами репресій стали інші члени комісії з українізації: Косіор, Чубар, Затонський та ін. з 1938 р. – заборона начальних закладів для національних груп, а національний рух оголошувався буржуазним націоналізмом.

Культура. Головні риси: заідеологізованість, прославляння соціалістичних досягнень, славослів’я Сталіну, все це – у дусі “культурної революції”. В основному подолана неписьменність (у 1939 р. – лише 15% дорослого населення було неписьменним). 1930 р. – запровадження загального обов’язкового 4-класного навчання, але скорочення кількості українських шкіл, обов’язкове вивчення російської мови. Ідеологізація начальних програм, ідеологічне виховання школярів через комсомольські та піонерські організації. 1933 р. – відновлення діяльності університетів.

З 1930 р. ВУАН очолював О. Богомолець. 1928 р. – у Харкові відкритий Український фізико-технічний інститут (УФТІ). Науковці Курчатов, Ландау (написав роботу з кінетичної теорії плазми). Тут здійснили штучне розщеплення атома літію. З 1932 р. – Інститут електрозварювання на чолі з Патоном (автоматичне електрозварювання під флюсом). Математична школа Граве; Крилов, Боголюбов створили нелінійну математику. Розробки ракетобудування Ю. Кондратюка, біохіміка Паладіна, медиків Філатова та Стражеско. Репресії торкнулися і науковців: Кондратюк, математик Кравчук, історики Яворський, Грушевський, Пархоменко. Зменшення кількості друкованої української продукції.

Література. Заборонено літературно-мистецькі об’єднання, у 1934 р. – створена уніфікована Спілка радянських письменників. Навесні 1933 р. – кампанія переслідування письменників: репресовані Яловий, О. Вишня, Слісаренко, Досвітній, М. Семенко, М. Зеров, М. Хвильовий застрелився. Їх назвали “розстріляним відродженням”. Письменники, творчість яких була угодна сталінському режиму: Бажан, Тичина, Рильський.

Мистецтво. Театральні актори: Саксаганський, Садовський, Ужвій, Бучма, Борисоглібська. Оперні співаки: Паторжинський, Петрусенко, Гмиря. У 1933 р. заарештований та загинув у таборах Л. Курбас, художник Бойчук, розгромлена школа його послідовників. Популярність ДУМКИ, фільмів Довженка. У 1935 р. – у Харкові пам’ятник Шевченку (скульптор Манізер). У 1934 р. – у Харкові масова розправа над лірниками та кобзарями (звезли до Харкова, заарештували, розстріляли).

1930 р. – самоліквідація УАПЦ через переслідування влади. Друга п’ятирічка названа “безбожною” через жорстоку антирелігійну політику влади: масове знищення храмів (Михайлівський Золотоверхий, Богоявленський Собори, церква Успіння Богородиці). Переслідування віруючих і священиків, панування атеїзму.