Розпад срср та відродження незалежності України

Листопад 1982 р. – смерть Л. Брежнєва, після нього – на чолі СРСР – Андропов. Зробив ставку на зміцнення дисципліни, підвищення продуктивності праці, боротьбу з корупцією. Але жорсткі заходи ефективного результату не мали. У 1984-85 рр. – І секретар ЦК КПРС – Черненко, після його смерті керівником держави став молодий 54-річний М. Горбачов.

Нове керівництво усвідомлювало, що СРСР відстає від розвинених держав Заходу, адміністративно-командні методи не дають можливості інтенсивного розвитку економіки та досягнень НТР на “прискорення” соціально-економічного розвитку.

У квітні 1985 р. – рішення ЦК про “прискорення” та НТР. Термін “перебудова” у той час означав лише поліпшення управління господарством. Лише згодом – як “очищення”соціалізму від негативу і надання йому гуманності. Великі плани зростання виробництва, але без зміни принципів господарювання це було неможливо досягти, були поставлені завдання розвитку нових виробничих потужностей у важкій промисловості (тобто стара орієнтація).

Декларація вирішення соціальних проблем. У квітні 1986 р. - гасло “кожній сім’ї будинок або квартиру до 2000 року”, забезпечення виробництва товарів народного споживання для ліквідації дефіциту. З 1985 р. – антиалкогольна кампанія за “здоровий спосіб життя”. Результат: вирубано виноградники, закрито винне виробництво. Збитки для державної казни та процвітання самогоноваріння.

Для демонстрації свого демократизму влада стала звільняти політв’язнів у Росії, але в Україні – ці процеси відбулися пізніше. Як правило – в’язні отримували принизливу пропозицію написати прохання про помилування.

У березні 1987 р. – Верховна Рада УРСР прийняла рішення про проведення виборів по багатомандатних округах – тобто більш демократичним способом. З 1987 р. – практика виборних засад в управлінні промисловими підприємствами. Загалом – з 1987 р. – поглиблення “перебудови”. Визнано неспроможність концепції “розвинутого соціалізму”. Радянська система визначалася критиками як “казармений державний соціалізм”, “глухий кут історії”. Горбачов вжив вислів “деформований соціалізм”. В результаті – суспільство без тиску карально-репресивної системи стало диференціюватися за інтересами, які не були передбачені у програмі КПРС.

В Україні відбулося падіння авторитету КПУ а партійно-державне керівництво гальмувало у республіці перебудові процеси, що ще більше дискредитувало його у очах населення.

У ніч з 25 на 26 травня 1986 р. – аварія на ЧАЕС. Небачене радіоактивне забруднення. Але керівництво намагалося приховати страшні наслідки та жахливі розміри катастрофи і навіть не відмінило святкування і мітинги у Києві 1 травня.

КПУ продовжувала ігнорувати національну проблему та гальмувала процес національного відродження, який активізувався в умовах перебудови. Це здійснювали опозиційні сили.

Економічна ситуація. Нові методи “прискорення” не змінювали суть старої командної системи, а тому були неефективними.

Травень 1986 р. – кампанія боротьби з нетрудовими прибутками. Але часто її жертвами ставали не крадії чи хабарники, а ті, хто вирощував і продавав продукти зі своєї присадибної ділянки, надавав різні послуги. Тобто переслідувалися ті, кого слід було підтримувати.

Листопад 1986 р. – закон “Про індивідуальну трудову діяльність”. Бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Кооперативний сектор був найбільш ефективним у мережі громадського харчування.

З 1987 р. – впроваджене державне приймання готової продукції з метою підвищити її якість, контролювати її.

Проблемою було й те, що в УРСР 80% підприємств не мали завершеного технологічного циклу: вироблялися напівфабрикати, а готова продукція – у інших республіках. Тому заходи були неефективні, темпи приросту виробництва впали практично до нуля. Саме в економіці опір “перебудові” був найбільшим. Державно-партійна бюрократія фактично саботувала плани створення поряд із державним інших секторів господарства: орендні, кооперативні, приватні, акціонерні. Вони створювали тяганину на місцях, тому впровадження нових економічних умов було непослідовним і половинчастим.

Послаблення контролю центру створило сприятливі умови для місцевих керівників під приводом свободи економічної діяльності почати процес розкрадання очолюваних ним підприємств. Господарство без чіткого командно-адміністративного курсу почало розбалансовуватися.

Сільське господарство. 1986 р. – створений Держагропром, який мав покращити взаємодію колгоспів з переробними підприємствами, але ефекту його робота не мала. 1989 р. – постанова про розвиток фермерських господарств та різних форм оренди угідь.

Дезорієнтація економіки зумовила інфляцію, підприємства і колгоспи дістали свободу дій у визначенні обсягу зарплати працівникам, яка швидко зростала. Дефіцитними стали навіть найнеобхідніші продукти (макарони, крупи, масло, цукор). Одночасно зростало вивезення товарів за межі республіки, процвітав “чорний ринок”. Все це поглиблювало економічну кризу, карбованець знецінився настільки, що поширеними стали натуральні (бартерні) обміни. Руйнувалися зв’язки між підприємствами загальносоюзного підпорядкування. Недопомагали навіть погрози кримінальними справами. Тому – економічний спад, погіршення життєвого рівня населення.

Національно-визвольний рух. Послаблення політичної системи СРСР автоматично зумовило активізацію національних сил. Чорнобильська катастрофа активізувала опозиційні настрої. Рух розвивася у двох напрямках: перший – українські дисиденти, другий – частина партійно-державної номенклатури, депутатів Верховної Ради УРСР, яка еволюціонувала у бік націонал-комунізму.

“Перебудова” зумовила “рух знизу”, з’явилися матріали про “білі плями” української історії, масові репресії 30-х рр.

У 1987 р. – відновлено видання “Українського вісника”. Серпень 1987 р. – у Києві створено Український культурологічний клуб (дисиденти, демократична інтелігенція). На початку 1988 р. – відновлення діяльності Української гельсінської спілки на чолі з Л. Лук’яненком, громадські організації: “Товариство Лева”, “Громада”. Розпочалися мітинги на тему демократизації суспільства та національного відродження (розгортання “мітингової демократії”). Це виразніше звучало на Західній Україні, де рівень національної свідомості був вищим, ніж на Сході чи на Півдні.

4 серпня 1988 р. – розгін міліцією несанкціонованого мітингу у Львові. 13 листопада 1988 р. – 20-тисячний екологічний мітингу Києві з вимогою про притягнення до відповідальності посадових осіб за приховування справжніх наслідків Чорнобилю.

Восени 1988 р. – поява незалежних від партійних структур політклубів. Лютий 1989 р. – створено у Києві Товариства української мови ім. Шевченка.

Жовтень 1989 р. – закон “Про мови” в УРСР. Закріплення за українською мовою статусу державної. Передбачалося, що за 5 років українська мова має замінити російську у дільності державних установ. Але реального механізму цього процесу розроблено не було.

Травень 1989 р. – виникнення товариства “Меморіал” (мета – реабілітація жертв репресій, привернення уваги громадськості до “білих плям” в українській історії, подолання комуністичних стереотипів). У кінці 1989 р. – у Києві виникла Українська студентська спілка, у Харкові – спілка незалежної студентської молоді.

Релігійне відродження. Легалізація УГКЦ, передача їй собору св. Юра у Львові. 4 червня 1990 р. – відродження УАПЦ, яку очолив Мстислав (племінник С. Петлюри). 1988 р. – святкування тисячоліття хрещення Русі, але головні урочистості відбувалися у Москві, а не у Києві. Активізувалися протестантські течії.

З 15 липня 1989 р. – страйк на шахті “Ясинувата-Глибока”, звідки поширився на 193 шахти. Серед вимог страйкарів були не лише економічні (підвищення зарплати, поліпшення умов праці), але й політичні (ліквідація парткомів на підприємствах, відставка уряду).

Лютий 1989 р. – опубліковано проект програми “Народного руху за перебудову”. До цього вороже поставилося партійне керівництво на чолі з В. Щербицьким.

8-10 вересня 1989 р. – Установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову. (голова – І. Драч) Мета: побудова демократичного та гуманного суспільства, відродження та всебічний розвиток української нації, суверенна Україна у новому союзному договорі, домагання пріоритету республіканських законів над союзними, республіканська власність на землю та її надра.

Основне гасло політичної реформи у СРСР у 1988 р. – “відновлення повновладдя Рад”. Але в Україні у цей час гальмується демократизація політичного життя, Щербицький був “стовпом застою”, а тому 28 вересня 1989 р. – він пішов з посади, секретарем ЦК КПУ став В. Івашко.

З цього часу демократизація поглиблюється, у лютому 1991 р. – з конституції вилучена ст. 6 про керівну роль КПРС у суспільстві. Масовий добровільний вихід з КПУ, бгато – без письмового повідомлення про вихід.

Створення нових партій в Україні: у жовтні 1989 р. – Українська національна партія (відновлення УНР у її етнографічних кордонах 1918 р., невизнання уряду УРСР); квітень 1990 р. – Державна Самостійність України (ДСУ) на чолі з І. Кандибою (проголошення членів ОУН-УПА героями України, а КПУ – злочинною організацією); 1 липня 1990 р. – Українська міжпартійна асамблея (УМА) (створення альтернативних державних структур – комітетів громадян на місцях та Національного конгресу як верховного органу влади); квітень 1990 р. – Українська республіканська партія на чолі з Лук’яненком (Українська незалежна соборна держава); грудень 1990 р. – Демократична партія України на чолі з Ю. Бадзьо (суверенна українська республіка, роздержавлення власності, приватизація, рішучий перехід до ринкових відносин); травень 1990 р. – Соціал-демократична партія України (СДПУ), яка згодом стала СДПУ(о – об’єднана). Термін об’єднана підкреслював прагнення партії представляти інтереси як східноукраїнської, так і західноукраїнської соціал-демократії; вересень 1990 р. – Партія Зелених України на чолі з Щербаком та Сандуляком (побудова екологічного, гармонійного з природою суспільства); грудень 1990 р. – утворення партії демократичного відродження України (ПДВУ) (це була частина членів КПУ, так званої демплатформи, мета якої - входження України до складу радянської конфедерації, деполітизація органів КДБ та МВС).

Але більшість комуністів зайняли вичікувальну позицію. Багато перебували у партії формально, але фактично підтримували національний рух.

21 січня 1990 р. – на знак річниці Злуки УНР та ЗУНР – між Києвом та Львовом утворився “живий ланцюг” – “Українська хвиля”. Це відроджувало національну пам’ять та самосвідомість.

Березень 1990 – вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад вперше за альтернативними списками. Опозиційні сили на виборах утворили Демократичний блок. Голова ВР – В. Івашко. У ній опозиція оформилася у Народну Раду на чолі з Юхновським. У трьох областях – Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська – націонал-демократи завоювали більшість у місцевих радах. 15 травня 1990 р. – початок роботи ВР як постійного парламенту. 9 липня пішов у Відставку Івашко, а згодом новим головою ВР став Л. Кравчук.

16 липня 1990 р. – прийнято “Декларацію про державний суверенітет УРСР”. Але вона залишмлася лише стратегією на майбутнє, а не офіційними конституційним актом. Численні звернення опозиції зробити це відкидалися більшістю депутатів-комуністів. Зате до конституції УРСР внесено статті, які проголошували верховенство законів УРСР на її території над союзними законами.

3 серпня 1990 р. – Закон “Про економічну самостійність УРСР” – принцип власності народу республіки на її багатства і національний дохід. Дії, що суперечили цьому – оголошувалися протизаконними.

З 2 жовтня 1990 р. – на сьогоднішньому Майдані незалежності у Києві почалася безстрокова акція протесту голодуючих студентів (“революція на граніті”). Вимоги протестантів: відставка прем’єра Масола, відмова ВР від підписання нового союзного договору, передача місцевим органам влади майна КПРС та ВЛКСМ, проходження українськими юнаками строкової служби за межами України лише на добровільних засадах, перевибори до ВР на основі багатопартійної системи навесні 1991 р. Робітники Києва готувалися підтримати голодуючих студентів страйками, а тому Масол був відправлений у відставку, новим головою уряду став Фокін.

24 жовтня 1990 р. – ВР скасувала 6 статтю конституції, закріплювалася багатопартійна система, верховенство законів республіки на її території. Прийняті низка інших законів щодо адміністративно-управлінського життя республіки.

25-28 жовтня 1990 р. – ІІ з’їзд Народного Руху України. З назви вилучено слова “за перебудову”. Підкреслювалися шляхи боротьби за незалежність.

КПУ намагалася загальмувати процес демократизації. 7 листопада 1990 р. – конфлікт між депутатом ВР від національних сил С. Хмарою тав полковником київської міліції Григор’євим. Комуніститчна більшість ВР дала санкцію на арешт Хмари, що відбулося безпосередньо у парламенті. Консервативні сили переходять у наступ.

Суспільно-політичне життя в УРСР загострилося із обговоренням та планами підписання нового созного договору, адже багато його положень суперечили Декларації про суверенітет, дава великі повноваження центру. Питання про майбутній союз було винесено на референдум 17 березня 1991 р.

Москва запропонувала таке питання: “Чи згодні Ви на СРСР як оновлену федерацію суверенних республік”. За пропозиціє Кравчука в УРСР разом з тим було проведено опитування з таким питанням: “Чи згодні Ви, що Україна буде у складі СРСР на засадах Декларації про державний суверенітет”. Більшість виборців ствердно відпоіли на обидва питання, не розуміючи, що голосують за різні форми національно-державного устрою. Обласні ради Тернополя, Львова, Івано-Франківська додали ще й третє питання “Чи хочете, щоб Україна стала незалежною”, більшість знову відповіла “Так”.

19 серпня 1991 р. – у Москві розпочався заколот. Утворився Державний комітет з надзвичайної ситуації (ДКНС), який хотів зберегти унітарний характер СРСР, не допустити підписання нового союзного договору. Кравчуку у Києві пригрозили, що у разі непокори та ігнорування рішень ДКНС, страйків, буде застосовано військову силу.

ЦК КПУ підтримав заколотників, керівництво ВР вагалося, вичікувало, опозиція запропонувала засудити заколот, але президія ВР аж до очевидної його поразки вичікувала, лише опозиційні члени президії оголосили дії ДКНС незаконними та антиконституційними. Народний Рух України закликав до створення структур опору. Після провалу путчу опівдні 22 серпня президія ВР оголосила про скликання позачергової сесії ВР.