Україна в умовах десталінізації

5 березня 1953 р. – смерть Сталіна. В ході міжусобної боротьби в його оточенні було призначено на посаду І секретаря КП(б)У О. Кириченка – перший українець на цій посаді. Зрештою у боротьбі за владу переміг М. Хрущов, який почав часткову лібералізацію суспільно-політичного життя у СРСР (“хрущовська відлигаˮ).

1954 р. – створена комісія з вивчення матеріалів та почалася реабілітація репресованих у 30- рр. партійних і військових діячів. Пом’якшуючі зміни до карного кодексу: ліквідовані воєнні трибунали МВС, 1955 р. – введення прокурорського нагляду за дотриманням законності, прокуратура стала переглядати сфабрикованих “трійкамиˮ справ.

10 лютого 1954 р. – до 300-річчя Переяславської ради Крим було передано УРСР як символ українсько-російського братерства. Реальна причина – прагнення центру перенести на плечі республіканського керівництва труднощі відродження господарства Криму після депортацій звідти татар.

Лютий 1956 р. – на ХХ з’їзді КПРС Хрущов виступив із засудженням культу особи Сталіна, засудив репресивну тоталітарну практику. Демонтовані сталінські пам’ятники. 1961 р. – винесення тіла Сталіна із Мавзолею та захоронення біля Кремлівської стіни. Але засудження було дозованим, неповним, обмеженим, половинчастим. Стверджувалося, що культ особи не змінив демократичного народного характеру радянської влади. Більшість партійно-державного керівництва без ентузіазму зустріли ці зміни, та й сам Хрущов з часом зробив м’якшою свою критику. З 1959 р. – фактична відмова від подальшої демократизації суспільства. Поступово він сам ставав вождем, був імпульсивним, непрогнозованим, приймав суб’єктивні рішення, за що його звинувачували у “волюнтаризміˮ.

У 1956-59 рр. реабілітаційні комісії переважно посмертно реабілітували 250 тис. осіб, але не були реабілітовані жертви політичних процесів у 20-х – 30-х рр., депортовані під час колективізацій та у повоєнний період. Депортація кримських татар визнавалася незаконною, але їм заборонялося повертатися на Батьківщину. На в’язнів-інакодумців реабілітація не розповсюджувалася.

1961 р. – ХХІІ з’їзд КПРС проголосив побудову комунізму за 20 років. Передбачалося також догнати і перегнати США у промисловому і с/г виробництві. Але ці плани були лише популізмом.

Хрущов спирався у Москві на вихідців з УРСР (у середині 50-х – на вищих посадах СРС 2/3 становили українські комуністи). Його соратник Підгорний став у 1957 р. І секретарем ЦК КП(б)У, у 1963 р. він був переведений у Москву, а його посаду зайняв Шелест. Спроба реформування партапарату – прийняття нового статуту, який передбачав, що на кожних чергових виборах має змінюватися не менше ¼ складу ЦК та президії, обрання керівників парторганів не більше, ніж на три терміни, а секретарів первинних парторганізацій - не більше як на два. Крім того проводилося скорочення і здешевлення адміністративно-управлінського апарату. Ці спроби обмеження повновладдя номенклатури викликало опозиційні настрої партійно-державної верхівки, змовавищих керівників (Брежнєв, Підгорний, Шелест) та усунення Хрущова у 1964 р (“тихий переворотˮ).

Розвиток промисловості. Дещо розширені права союзних республік: у керівництво УРСР передано до 76% республіканської промисловості, розширення повноважень у плануванні бюджету, матеріально-технічного постачання, збуту продукції.

1957 р. – створення раднаргоспів замість галузевих міністерств – створювалися адміністративно-економічні райони, а їх управлінським структурам – раднаргоспам, передавалися важелі управління промисловістю у даному районі. Вони підпорядковувалися не Москві, а Раді Міністрів УРСР. Контроль за економікою передавався Держплану УРСР. Це був найбільш яскравий прояв “економічного автономізмуˮ України у радянський період. Це поліпшило ефективність роботи економіки, позитивний вплив на розвиток легкої промисловості. 1958-1965 рр. – семирічний план економічного розвитку. Підприємства накопичували кошти, оснащувалися за них новітнім устаткуванням. У цей час – найбільш динамічний розвиток української економіки за весь радянський період. У промисловості – декларація на орієнтування на науково-технічну революцію, великі успіхи у освоєнні космосу (1957 р. – перший супутник, 1961 р. – політ Ю. Гагаріна), велика увага машинобудуванню та приладобудуванню. Досягнення – завод легкових автомобілів у Запоріжжі, суднобудівний – У Миколаєві, з 1960 р. – виробництво лайнерів Ту-124. Нові зразки машин, приладів, обладнання, засоби автоматизації, модернізація техніки. Але все ж це не стало визначальним, збереження пріоритету важкої промисловості та енергетики (на Дніпрі утворився каскад ГЕС). Не ліквідовано проблеми дефіциту товарів повсякденного вжитку.

Розширилися права УРСР у адміністративно-політичній сфері: питання адміністративно-територіального устрою, районування, прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів, судоустрій і судочинство. Але незважаючи на це, повноцінного політичного і економічного суверенітету УРСР не мала.

На початку 60-х рр. – економічна дискусія про необхідність глибоких економічних перетворень. У 1963 р. харківський економіст Ліберман звернувся до Хрущова з листом, де піддав критиці радянську радянську догматичну економічну модель, де навіть хрущовські зміни стосувалися управлінських та адміністративних питань, а не економічних та виробничих. Ліберман пропонував ринкові принципи, але його не послухали.

Сільське господарство. Вересень 1953 р. – постанова щодо с/г – збільшення капіталовкладень, у порівнянні з попереднім періодом, підвищення закупівельних цін на с/г продукцію, скасовано найважчі податки на присадибні ділянки (зменшено податки у 2,5 рази), скасована заборгованість селян за попередні роки. У село прибули 40 тис спеціалістів та “тридцятип’ятитисячникиˮ, що стали головами колгоспів. Але й надалі –екстенсивний шлях розвитку с/г, що відобразилося у кампанії освоєння цілинних земель (з 1954 р.) у Сибіру, на Алтаї, у Казахстані. З України відправлялися спеціалісти, техніка, але бажаних результатів досягти не вдалося.

Покращилося становище колгоспів, значний приріст у с/г виробництві. Лозунг Хрущова “перегнати Америку за валовими показниками с/гˮ, але ці плани не були виконані. Капіталовкладення у с/г залишалися на рівні “залишковихˮ, порівняно з важкою промисловістю, військово-оборонним комплексом. Кампанія укрупнення колгоспів, ліквідація неперспективних сіл і хуторів, реорганізація колгоспів у радгоспи.

Негативні наслідки мала заборона тримати худобу у приміській зоні, спроби зменшити розміри присадибних ділянок з метою, щоб селяни більше працювали у колгоспах, а отримали – зменшення с/г продукції, підвищення цін на неї на колгоспних ринках.

З 1959 р. – масова кампанія посіву кукурудзи (“цариця полівˮ), яка часто необґрунтовано витісняла інші с/г культури, очікуваного ефекту це не дало.

Але на поч. 60- рр. виникли проблеми із забезпеченням продовольством – підвищилися ціни на м’ясо, масло. Виступи робітників у Краматорську, Києві, Харкові, Черкасах, Одесі (робітники порту відмовилися вантажити масло для Куби). Справжні заворушення – у Кривому Розі, де введено військовий стан. Щоб уникнути чергового голоду – СРСР у 1963 р. вперше закупив значну кількість зерна за кордоном.

Соціальний рівень життя. Підвищення тарифів оплати праці, після 1953 р. – поступове запровадження помісячної або поквартальної грошової або натуральної оплати праці колгоспників, у кілька разів зросла оплата на трудодні, з 1956 р. – збільшено пенсії, вказувалося забезпечувати пенсіями і селян, але колгоспи не завжди мали таку можливість.

1956 р. – скасування кримінальної відповідальності за самовільне залишення підприємств, селяни отримали паспорти, можливість виїжджати у міста, пересуватися у межах держави.

Високі темпи житлового будівництва – спорудження малогабаритних багатоквартирних будинків – “хрущовокˮ.

1961 р. – грошова реформа, вартість карбованця підвищилася у 10 разів.

Освіта та культура. Лібералізація стимулювала творчу активність культурних діячів. Але не дозволялися відхилення від офіційної ідеології, фінансування культурно-освітньої сфери за залишковим принципом.

1958 (9) – введення загального 8-річного навчання. Стратегія політехнічної освіти: введення у школах виробничого навчання, навчальні заняття на підприємствах, у колгоспах, радгоспах. Збільшення кількості профтехучилищ, с/г вузи переводилися у сільську місцевість, де будувалися спеціальні навчальні комплекси.

Продовження русифікації – проект реформи за якою батьки мали вирішувати питання мови навчання у школі, але проти цього – протести української інтелігенції, які вказували, що партійно-державні органи будуть “радитиˮбатькам обирати російську мову. Обов’язкове вивчення російської мови. Особливо зрусифіковані – великі міста. Зменшення україномовної друкованої продукції.

Лютий 1963 р. – наукова конференція з питань культури української мови, заклик до українізації, але це не мало практичних результатів.

Наука. 1946-1962 рр. – на чолі АН УРСР – біохімік Палладін. У 1964 р. – у Фізико-технічному інституті створено найбільший у світі прискорювач електронів. УРСР – центр розвитку кібернетики (Глушков) – цифрова машина “Проміньˮ, “Київˮ, “Дніпроˮ, “Мирˮ. 1961 р. – Інститут надтвердих металів одержав перші штучні алмази. Подальший розвиток електрозварювання (Патон), нові методи квантової теорії поля та статичної фізики (Боголюбов). ІІ половина 50-х рр. – початок діяльності хірурга Амосова. Робота із селекції нових сортів с/г культур. Видання “Українського історичного журналуˮ, “Української радянської енциклопедіїˮ. Але часто українські вчені переїжджали у центральні установи до Росії.

Мистецтво. Шістдесятництво – покоління літераторів та митців, які вийшли за межі радянських культурних канонів, виявляли критичне мислення. Шістдесятники “розширювали межі соціалістичного реалізмуˮ. Твори: Довженко “Зачарована Деснаˮ (під тиском влади переїхав до Москви), Антоненко-Давидович “За ширмоюˮ, Г. Тютюнник “Вирˮ, Первомайський “Дикий медˮ. Їх підтримали молоді митці: В Симоненко (збірки “Тиша й грімˮ, “Земне тяжінняˮ), Л. Костенко (“Проміння земліˮ), Світличний, Вінграновський, Шевчук, Гуцало, В. Некрасов. Художники: А. Горська, Зарецький, Заливаха.

Центр шістдесятництва – заснований у Києві 1959 р. клуб творчої молоді “Сучасникˮ на чолі з режисером Танюком, у 1962 р. – аналогічний клуб ˮПролісокˮ у Львові.

На початку 60-х – загострення відносин між митцями і владою. Хрущов зустрічався з діячами літератури і мистецтва, повчав їх як треба писати і малювати. За формалістичні викрутаси критикувалися Костенко, Вінграновський, Драч.

Музика: ІІІ симфонія Лятошинського, опери “Міланаˮ П. Майбороди, “Украдене щастяˮ Мейтуса, реабілітована “Богдан Хмельницькийˮ Данькевича.

Зародження дисидентського руху. Українські дисиденти (інакодумці) критикували владу за непослідовність демонтажу сталінської тоталітарної системи. Дисидентами були переважно інтелігенція всіх напрямків, але були й серед них і робітники, селяни. Дисидентський рух підштовхнули антикомуністичні виступи у країнах Східної Європи. З 1963 р. – в УРСР розповсюджується “Загальна декларація прав людиниˮ. Риси дисидентського руху в Україні: мирні і ненасильницькі форми боротьби; конституційні методи і агітаційно-пропагандистська спрямованість; чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, комітети); було загальноукраїнським явищем та існувало у всіх регіонах; охоплювало різні прошарки населення. Багато дисидентів не були противниками радянського ладу, а прагнули його поліпшити, вдосконалити – “соціалізм з людським обличчямˮ, але всі дисиденти були під наглядом карально-репресивних органів.

Травень 1961 р. – процес у Львові над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), створеною 1959 р. Л. Лук’яненком (вирок – перше його ув’язнення). Крім цієї спілки існували також – Український національний комітет, Український національний фронт. 1961 р. – засуджено у донецьку групу на чолі із журналістом Гайовим, 1962 р. – подібний процес у Запоріжжі. Примусове лікування у психлікарнях генерала Григоренка, що захищав права кримських татар.

Грудень 1965 р. – праця І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікаціяˮ із протестом проти арештів і критикою курсу влади у національному питанні. Цю книгу названо журналістами “референдумом поколінняˮ.

Антицерковна кампанія на зламі 50-х – 60-х рр. У редакціях газет і журналів виникають відділи атеїзму, антирелігійна пропаганда у школах, вузах, періодиці. Обмеження діяльності церковних організацій, культові споруди закривалися і навіть демонтувалися під різними технічними приводами. Утиски священників, накладення на релігійні громади великих податків.