Київська Русь у період феодального роздроблення

Ярослав Мудрий у заповіті встановив принцип передачі влади великого Київського князя від старшого сина до молодшого. Кожен з братів мав свій уділ (удільна система), а після смерті Ярослава верховна влада зосередилася у руках тріумвірату (три персони) старших Ярославичів: Ізяслав (Київ), Святослав (Чернігів), Всеволод (Переяслав).

Ізяслав (перше князювання 1054-1068 рр.). У 1068 р. руські війська зазнали поразки від половців, відійшли до Києва. Городяни вимагали озброїти простий народ для боротьби з ворогом, але князь побоявся, що зброю можуть повернути проти нього. Обурені кияни скликали віче та підняли повстання проти Ізяслава, який змушений був утекти до Польщі. Великим київським князем на короткий термін (1068-1069 рр.) стає Всеслав Полоцький (племінник Ярославичів), якого повсталі кияни звільнили із ув’язнення.

У 1069 р. з допомогою польських військ короля Болеслава ІІ Ізяслав повертає собі київський стіл (друге князювання 1069-1073). У 1072 р. відбулася Вишгородська нарада тріумвірату, на якій здійснено доповнення до “Руської правди” – так звана “Правда Ярославичів”. Згідно неї скасовувалася кровна помста за вбивство.

1073 р. – усобиця між Ярославичами. Святослав Чернігівський за згоди Всеволода Переяславського вигнав Ізяслава з Києва (той знову утік до Польщі) і став великим князем (1073-1076 рр.). Помер під час хірургічної операції. Великим князем на короткий період став Всеволод (1076-1077 рр.), але коли Ізяслав із польським військом повернувся на Русь, він поступився йому без бою (третє князювання: 1077-1078 рр.). Ізяслав став мстити синам Святослава, позбавляючи їх важливих володінь. Так, князем-ізгоєм став Олег Святославич, який воював зі своїми дядьками навіть закликаючи половців. У одній із міжусобних битв у 1078 р. загинув Ізяслав, а Всеволод вдруге став великим князем (1087-1093 рр.).

Після смерті Всеволода великим князем став старший син Ізяслава Святополк ІІ (1093-1113 рр.), тобто було виконано заповіт Ярослава.

В цей час значно зріс авторитет Володимира Всеволодовича (Мономаха), який поступився Святополку київським столом, а Олегу Святославовичу чернігівським і сам перейшов у князівство батька – Переяслав. У 1097 р. за його ініціативи було скликано князівський з’їзд у Любечі. Мета – припинення князівських міжусобиць заради спільної боротьби проти половців. На ньому схвалено новий принцип успадкування князівського столу – вотчина (тобто князь мав володіти землею, що належала його батькові) – “Хай кожен держить вотчину свою.”. Але прийняті рішення не припинили міжусобиць. Так, з ініціативи Давида Ігоревича та Святополка ІІ було осліплено Василька Ростиславича.

Після смерті Святополка ІІ київське віче запросило на стіл Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Зосередив у своїх руках ¾ руських земель. Успішно воював з половцями, на 25 років усунув їх як загрозу для Русі. Встановив у відносинах з іншими князями систему васалітету-сюзеренітету. У 1113 р. прийняв “Устав Мономаха” (визначалися права і обов’язки закупів, поліпшувалося становище смердів і міщан). У 1125-1132 рр. – великим київським князем був Мстислав Володимирович (останній князь об’єднаної Русі).

З 30-х рр. ХІІ ст. – період постійних усобиць і феодальної роздробленості Русі. Головна причина – відсутність чіткого, загальновизнаного правила успадкування престолу. Князівські роди розросталися, між їх представниками постійно виникали суперечки за кращі володіння. При їх розподілі частіше діяло право сили – князь із більш могутнім військом та союзниками посідав стіл. В результаті – ослаблення ролі Києва як центру Русі та впливовості великого князя.

Удільними князівствами на території сучасної України були: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Галицьке, Волинське та інші, більш дрібні, уділи.

1169 р. – погром Києва коаліцією князів та половців на чолі із суздальським князем Андрієм Боголюбським.

1185 р. – невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців (оспіваний у “Слові о полку Ігоревім”).