Тема 1. Правова характеристика інституту комерційних позначень. (4 год.)

1. Види інтелектуальної діяльності.

2. Поняття права інтелектуальної власності в світі та в Україні.

3. Становлення системи правової охорони інституту комерційних позначень.

4. Державне управління інтелектуальною власністю.

5. Представники у справах інтелектуальної власності (патентні повірені).

6. Державні інспектори з питань інтелектуальної власності.

Поняття “інтелектуальна власність” має принаймні два основних значення: як цивільно-правовий інститут і як сукупність суб’єктив­них прав творця на результат його творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності у зазначенні цивільно-правово­го інституту - це сукупність правових норм, що регулюють сус­пільні відносини у сфері створення, оформлення, використання й охорони результатів інтелектуальної діяльності людей.

Суб’єктивне право інтелектуальної власності - це право його суб’єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної діяльності.

Вид інтелектуальної власності зумовлюється видом творчої діяль­ності. Межі творчої діяльності людини практично не визначені. Не­має такої сфери людської діяльності, щоб там не можна було про­явити творчості.

Творчість - це діяльність, внаслідок якої народ­жується щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, ори­гінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Творчість властива лише людині, хоча інколи й природою ство­рюються справжні шедеври, проте то не усвідомлена творчість. Творчість - складний процес, що зумовлюється індивідуальними здібностями творця, умовами, за що він творить, метою, яку він перед собою поставив, та чинниками, які важко передбачити.

Творити - в широкому значенні цього слова - означає створюва­ти щось нове, тобто таке, чого раніше взагалі не було. Однак сло­во “творчість” вживається і в іншому - спеціальному значенні. У цьому значенні творчість - це не будь-яка робота, а лише усві­домлена творча діяльність.

У спеціальній літературі до цього часу доцільну діяльність лю­дини поділяли на два види: матеріальне виробництво і духовне. У процесі матеріального виробництва виробляються знаряддя пра­ці, сировина, матеріали, готові вироби тощо. Результатом іншого виду виробництва є твори науки, літератури, мистецтва тощо. Звід­си робиться висновок, що творчість - це сфера духовного вироб­ництва, наділеного певними якостями інтелектуальної діяльності людини. Не вдаючись до глибокої дискусії з цього приводу, заува­жимо лише, що важко погодитися з тим, ніби творчість - це ви­робництво. Безумовно, якоюсь мірою це так, бо матеріальне вироб­ництво - це виробництво матеріальних цінностей, а духовне ви­робництво - це виробництво духовних цінностей. Саме у цьому криється невідповідність цих понять. На нашу думку, не можна звичайне виробництво будь-чого прирівнювати до творчого проце­су, а творчий процес називати духовним виробництвом. Навряд чи можна погодитися з тим, що будь-яке виробництво і творчість - це одне і те саме.

Звичайно, будь-якому виробництву властива творчість, але стверджувати, що виробничий і творчий процеси за своєю суттю адекватні, мало хто наважиться. Вислів “духовне виробництво” вживали, скоріше за все, в образному значенні.

Результати іншої інтелектуальної діяльності (крім науково-до­слідної) поділяються на дві основні групи. Та група результатів творчості, що охороняється авторським правом, своєї офіційної власної назви в Україні поки що не має. Це, безперечно, не може вважатися нормальним. У міжнародних угодах таку групу результа­тів називають літературною і художньою власністю¹. Перелік результатів конкретних видів творчої діяльності, що охороняються авторським правом, наведено у ст. 8 Закону Украї­ни “Про авторське право і суміжні права” від 11 липня 2001 р.

Друга група складається із результатів науково-технічної твор­чості і відповідно називається “промислова власність”. Назва цієї групи відповідає реальному станові речей - результати промисло­вої власності дійсно використовуються у промисловості, сільському господарстві, в інших галузях господарства та суспільно корисної діяльності². Результатами видів науково-технічної творчості за Паризькою конвенцією є патенти на винаходи, загальнокорисні моделі, про­мислові рисунки чи зразки, фабричні або товарні знаки, знаки об­слуговування, фірмове найменування, вказівка про місце поход­ження або найменування місця походження, а також боротьба з не­добросовісною конкуренцією.

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичай­но молоде і його становлення продовжується одночасно зі станов­ленням державності та формуванням правової держави. Якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про право неіснуючої держави. І все ж Україна має власну історію, у тому числі й історію держави і права. У цьому контексті нас цікавить історія становлен­ня цивільного права, зокрема права про інтелектуальну власність.

Парадоксально, але в Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства (законодавства про майнові відносини між юридичними та фізичними особами, про укладення договорів, спадкування тощо). На території України у різні часи діяло законодавство тих держав, до складу яких вона, входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Ав­стро-Угорщини. Багато чинників і найголовніший серед них - відсутність власної самостійної і незалежної держави зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше зако­нодавство, а не українське. Але категорично стверджувати, що Ук­раїна зовсім не мала цивільного законодавства, не можна.

Були правові традиції і норми звичаєвого права. Наприклад, Ли­товський Статут у трьох його редакціях є пам’яткою не лише литовського, а й українського та білоруського народів. Багато його норм своїм корінням сягали у “Руську правду” часів Київської Русі. Правові звичаї продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона входила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVIII і першої половини XIX століть: “Права, по которым судится малороссийский народ” (1743), “Экстрат малороссийских прав” (1767), “Экстрат из указов, инструкций и постановлений” (1786), “Собрание прав Малороссии” (1807), “Свод местных зако­нов западных губерний” (1837).

Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з Ф. Давидовичем було прийнято рішення про створення окремих збірників, які б си­стематизували діючі форми кримінального і цивільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект першого Цивільного кодексу України. “Собрание прав Малороссии” було підготовлене на основі чинних в Україні Зерцала Законів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебурзького та ін.

Цей збірник діяв в Україні до 1843 р. і в ньому в основному бу­ли викладені норми цивільного права. Проте внаслідок самодер­жавної політики царської Росії основним джерелом усіх галузей права в Україні в першій половині XIX ст. став “Свод законов Рос­сийской империи” у редакції 1842 р., десятий том якого містив норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу не мала й Росія, не могла його мати й Україна.

Не мала повністю сформованого цивільного законодавства й Українська Народна Республіка. У Законі УНР “Про порядок ви­дання законів” від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: “Усі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Рес­публіки до 7 жовтня 1917 p., оскільки вони не змінені і не скасо­вані Універсалами, постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народної Республіки”. До таких належали і норми цивільного права “Своду законов Российской империи”, що поширювалися на територію України.

Авторське право з’явилося в Росії лише на початку XIX ст. у до­сить своєрідній формі - у Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 p., в якому за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте вже у законі від 8 січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як “майно благо набуте”, а його автору (або перекладачу) довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права переходили до спадкоємців строком на 25 років; пізніше (1857 р.) цей строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого тому Зводу за­конів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том як додаток до ст. 420. У цьому додатку авторське право розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 р. прий­мається закон про авторське право, який досить детально регулю­вав авторські відносини. Цим законом права автора були істотно врізані.

У перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, що регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925 р. були прийняті “Основи авторського права” як загальносоюзний за­кон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 по 1929 pp. не було прийнято загального закону про авторське право. В Україні у цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем ав­торського права, зокрема постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. “Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і му­зичних творів”.

ЦК УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р.³ також містить розділ IV “Авторське право”, що складається із 44 статей (ст. 472-516 ЦК УРСР). Після прийняття ЦК було прий­нято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших творів, про авторські договори та ін. Звичайно, до розділу IV цьо­го Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень, але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право, став Закон України “Про авторське право і суміжні права”, прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.⁴ Згодом було прийня­то також ряд нормативних актів, у тому числі постанови Кабінету Міністрів України “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва” від 18 листопада 1994 р. № 784 та “Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва” від 18 липня 1995 р. № 532. Верхов­на Рада України 31 травня 1995 р. прийняла Закон України “Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літератур­них і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p., зміне­ного 2 жовтня 1979 р.). У зв’язку з прийняттям Закону України “Про авторське право і суміжні права” до ЦК УРСР були внесені відповідні зміни.

Отже, авторське право в Україні почало розвиватися, хоча й під впливом Москви, з 20-х років XX ст. До того часу власного ав­торського права Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковане у 1929 p., українським вважалося формально, бо во­но було точною копією російського авторського права.

Приблизно так само розвивалось і право на винаходи, промис­лові зразки та інші результати технічної творчості. Першим актом, що встановлював загальні правила про видачу привілеїв на винахо­ди в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 p., опублікований під назвою “Про привілеї на різні винаходи і відкриття в художніх промислах”⁵. За цим Законом видача привілеїв мала факультатив­ний характер, і держава не зобов’язана була надавати привілей при наявності в пропозиції певних ознак. Строк привілею встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на 10 років. У 1833 р. було зроблено спробу істотно переробити закон 1812 р. Проте за обома цими законами привілеї видавались на розсуд керівництва.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від 30 березня 1870 p., що використав досвід Західної Європи, взявши за основу її законодавство. Останнім законом цар­ської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р. Він дотри­мувався перевірочної системи видачі патентів, внаслідок якої пе­ревірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на 15 ро­ків і міг переходити до інших осіб за договором або в спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 р. Цим декретом уперше запроваджувалося авторсь­ке свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбан­ням держави⁶. Наступним етапом був Закон про патенти на вина­ходи (1924 р.)⁷. У період НЕПу радянська держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, що став обов’язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавст­во про винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості⁸.

Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 p., яким затверджувалось Положення про винаходи і технічні удосконалення⁹.

Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а та­кож визнано новий об’єкт правової охорони - технічні удоскона­лення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 p., коли постановою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про винаходи і технічні удосконалення¹⁰. Це Положення було замінено новим від 24 квітня 1959 р.¹¹, за яким технічні удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналі­заторські пропозиції 1973 р.¹² Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р. було прийнято Закон СРСР “Про винаходи в СРСР”¹³. Цим Законом єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід - товаром з усіма наслідками, що з цього випливають.

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 p., але через фактичний розпад СРСР він майже не діяв. Проте його позитивна роль все ж мала місце - його основні положення були сприйняті законодав­ствами колишніх республік, оскільки він мав уже деякі риси рин­кового характеру.

Отже, Україна ніколи не мала законодавства про промислову власність. Тільки після проголошення незалежності в Україні поча­лися активні кодифікаційні роботи, у тому числі й щодо законодав­ства про промислову власність. Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. було затверджене Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промис­лової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Од­ночасно велась розробка пакета законів про правову охорону об’єк­тів промислової власності.

Водночас Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала чинною для себе Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну кооперацію. Проте основу законодавства про промислову власність, мабуть, склав Закон України “Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності” від 13 грудня 1991 р. Хоча в цілому цей Закон має декларативний ха­рактер, проте він проголосив ряд принципових засад. У Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголошено створення ринку науково-технічної продукції, визначаються державні пріорите­ти в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності визначаються об’єктами права власності тих, хто створив цей результат. Ці самі засади було покладено в основу Закону України “Про науково-технічну інформацію” від 25 червня 1993 р. (!) У цьому ж році було прийнято пакет законів про промислову влас­ність, серед яких закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”⁶ (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 p.). Цього ж дня було прийнято Закон України “Про племінне тваринництво”. Трохи раніше був прийнятий Закон Ук­раїни “Про охорону прав на сорти рослин”. Зазначені закони скла­ли правову основу захисту прав на об’єкти промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й інші, в яких тією чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.

Прийняття законів України про інтелектуальну власність - це громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що прийняті закони у ряді випадків недосконалі, суперечать один одному, часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття - явище надзвичайної ваги.

По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розробити і прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність, якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодавст­вом України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промис­лові зразки положення, що містяться в VI розділі ЦК УРСР, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне законодавство колишнього СРСР в узагальненому вигляді.

По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою наближене до вимог ринкової економіки. Воно визнало ре­зультати інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в розпорядженні цими результатами на свій розсуд тощо.

По-третє, воно дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему, що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством.

По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність Украї­ни не відокремлене від відповідного законодавства країн СНД.

П’ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно проголосило результати інтелектуальної діяльності об’єктами права інтелектуальної власності.

Незважаючи на окремі явні вади зазначеного законодавства, йо­го все ж слід оцінити позитивно. Безумовно, воно потребує подаль­шого удосконалення. У процесі застосування законодавства вияви­лися і виявляються його вразливі місця, неузгодженості тощо. Про деякі з них варто згадати.

Важливе питання, що виникає у зв’язку з проблемою становлен­ня законодавства про інтелектуальну власність України, - місце цього законодавства у новому ЦК України.

З 01 січня 2004 р. набрав чинності Цивільний кодекс України. ІV книгою я кого врегульовано стан Інтелектуальної власності в Україні. Згідно з ЦК України (ст. 420) до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов­лення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Наведена стаття не містить припису, за яким наведений перелік слід визнавати вичерпним. Навпаки, у ній підкреслюється, що до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать такі-то результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Правова охорона зазначених об’єктів, крім ЦК України, здійс­нюється також рядом законів України про інтелектуальну влас­ність. Безумовно, у правовій охороні окремих об’єктів є свої харак­терні особливості, властиві лише цій групі об’єктів чи навіть окре­мим із них. Проте є такі положення, що стосуються усіх зазначе­них об’єктів і їх можна вивести за рамки окремих законодавчих ак­тів про інтелектуальну власність.

До загальних положень належать, зокрема підстави виникнення прав на об’єкти інтелектуальної власності. Права на об’єкти інте­лектуальної власності виникають за фактом їх створення або внаслідок надання правової охорони уповноваженим державним органом у випадку і в порядку, передбачених чинним законодавст­вом. Так, твори у галузі науки, літератури і мистецтва не потребу­ють обов’язкової державної кваліфікації і реєстрації. Права на зазначені твори виникають внаслідок факту їх створен­ня. Об’єкти промислової власності потребують і державної кваліфі­кації, і державної реєстрації. Через це права на об’єкти промисло­вої власності виникають лише з того моменту, який визначено від­повідним законом.

Умови, за яких надається правова охорона зазначеним об’єктам права інтелектуальної власності, також визначаються законом.

В усіх суб’єктів права інтелектуальної власності виникають пра­ва, які прийнято поділяти на дві основні групи: 1) особисті немайнові права; 2) майнові права на об’єкти інтелектуальної власності.

Особисті немайнові права належать авторові незалежно від його майнових прав і зберігаються за ним у разі переходу його майнових прав на результати інтелектуальної діяльності до іншої особи. Але слід мати на увазі, що суб’єктам прав на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг щодо цих засобів належать лише майнові права.

Право визнаватися автором результату інтелектуальної діяль­ності (право авторства) є особистим немайновим правом і може на­лежати лише тій особі, творчою працею якої створено цей резуль­тат інтелектуальної діяльності. Право авторства є таким, що не відчужується і не передається.

Якщо результат створений спільною творчою працею двох або більше осіб, вони визнаються співавторами. Щодо окремих видів резуль­татів інтелектуальної діяльності законом може бути визначене коло осіб, які визнаються співавторами твору в цілому.

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність наділяє суб’єктів права виключними правами на об’єкти інтелекту­альної власності. Суб’єкту майнових прав на результати інтелекту­альної діяльності або засоби індивідуалізації належить виключне право правомірно використовувати цей об’єкт інтелектуальної влас­ності на свій розсуд у будь-якій формі у будь-який спосіб. Із цього загального правила є один виняток. Зазначення місця походження товару не може бути власністю окремої особи і, отже, на нього не може бути виключного права на використання. Одним і тим самим найменуванням можуть користуватися кілька осіб незалежно один від одного.

Використання іншими особами об’єктів інтелектуальної влас­ності, щодо яких їх правоволодільцеві належить виключне право, Допускається лише з дозволу суб’єкта цього права. Суб’єкт виключ­ного права на об’єкт інтелектуальної власності має право передати Це право іншій особі повністю або частково за договором, дозволити іншій особі використати цей об’єкт чи розпорядитися ним ін­шим чином, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Обмеження виключних прав, у тому числі шляхом надання мож­ливості використання об’єкта інтелектуальної власності іншими особами, визнання цих прав недійсними та їх припинення (анулю­вання) допускається у випадках, межах і порядку, що встановлені чинним законодавством.

Виключні права на об’єкти інтелектуальної власності можуть бу­ти предметом цивільних правочинів. Майнові права, що належать суб’єкту виключних прав на об’єкт інтелектуальної власності, мо­жуть бути передані повністю або частково іншій особі за догово­ром, а також переходять у порядку спадкування і внаслідок ліквіда­ції юридичної особи – суб’єкта виключного права. Передача майнових прав за договором та їх перехід у порядку спадкування не мають наслідком передачу або обмеження права ав­торства та інших невідчужуваних і таких, що не передаються, ви­ключних прав. Виключні права, що передаються за договором, мають бути у ньому визначені. Права, не зазначені у договорі як відчужувані, припускаються такими, що не передані, оскільки не доведене інше. До договору, що передбачає надання виключного права в період його дії іншій особі на обмежений час, застосовуються правила про ліцензійні договори. Виключні права на об’єкт інтелектуальної власності діють про­тягом строку, передбаченого чинним законодавством, що може пе­редбачати продовження такого строку.

Всі результати творчої діяльності, з точ­ки зору цивільно-правової охорони, поділяють на дві групи: перша група охороняється авторським правом, друга - патентним. У ци­вільно-правовому регулюванні відносин, що складаються у зв’язку зі створенням, використанням і охороною зазначених результатів, є багато спільного, але є й відмінності. Варто підкреслити, що всі ре­зультати чинним законодавством визнані товаром. Отже, вони мо­жуть бути об’єктом будь-яких цивільних правочинів. У період пе­реходу до ринкової економіки це має істотне значення, оскільки результати творчої діяльності в такий спосіб стають об’єктом цивільного обороту і створюють ринок духовної і науково-технічної продукції.

Отже, у цивільному праві і в цивільному законодавстві склалося два самостійних правових інститути - авторське право і патентне право або право промислової власності.

Першою спільною істотною ознакою цих двох правових інститутів є те, що об’єктами авторських і патентних прав є саме результати творчої діяльності людини. Характерною рисою і особливістю цих інститутів є те, що вони регулюють відносини, які складаються у зв’язку з творчою діяльністю людей. Ніяка інша діяльність, що не має творчого характеру, не може бути предметом регулювання цих інститутів. Тому і в авторському, і в патентному законодавстві підкреслюється, що творцем може бути лише людина. Але при цьо­му слід мати на увазі, що суб’єктом творчої діяльності може бути справді лише людина або група, колектив людей, але не організацій (юридичних осіб). Водночас суб’єктами авторських і патентних від­носин (прав і обов’язків) можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а також держава. Суб’єктом авторських прав може бути, на­приклад, кіностудія, телестудія, видавництво та інші юридичні осо­би. Суб’єктами патентних прав можуть бути роботодавці, підпри­ємства будь-яких форм власності та інші юридичні особи.

Творчий характер діяльності означає, що надання будь-якої технічної допомоги автору чи винахіднику - консультації, розра­хунки, креслення, оформлення заявок - не має творчого характе­ру і не підпадає під поняття “творчість”, а такого роду допомога не може вважатися творчим співавторством. Не мають творчого харак­теру і тому не вважаються творчістю запозичення, використання чужого, хай навіть дуже позитивного досвіду, використання резуль­тату за ліцензією тощо.

Творчий характер діяльності означає передусім певну індивіду­альність, тобто, “власний почерк” автора, що вирізняє одну діяль­ність від іншої.

Другою спільною рисою цих двох видів творчої діяльності є те, що вона має завершитися певним результатом, об’єктивованим у пев­ну матеріальну форму або зафіксованим на певний матеріальний носій. Якщо ж творчий пошук не завершився певним результатом, то немає й об’єкта правової охорони, тобто немає чого охороняти. Слід мати на увазі, що під правову охорону підпадає будь-який ре­зультат творчого пошуку, в тому числі й негативний, незалежно від його суспільної цінності.

Результати науково-технічної творчості мають бути реалізовані не просто в певну матеріальну форму (креслення, зразок, опис то­що), а й в установленому порядку визнані відповідним державним органом саме тим результатом, на досягнення якого був спрямова­ний творчий пошук. Винахід має бути описаний у заявці чи відо­бражений у кресленнях. Але для надання йому правової охорони цього мало - він має бути кваліфікований відповідним державним органом України саме як винахід. Без такого визнання і без державної реєстрації заявлена пропозиція не вважається винаходом і їй не надається правова охорона.

Результати творчої діяльності, що охороняються авторським пра­вом, спеціальної кваліфікації і державної реєстрації не потребують. Для одержання правової охорони таких результатів творчої діяль­ності досить надання їм певної матеріальної форми (рукопис, но­ти, інші описи цього результату, завершена скульптура чи рисунок).

Третя спільність, що поєднує зазначені правові інститути, поля­гає в тому, що простір дії авторських і патентних прав - це тери­торія України. Тобто авторські і патентні права мають територіаль­ний характер, вони діють лише у межах України. Звідси один дуже істотний висновок - патент, виданий патентним відомством Ук­раїни, дійсний тільки у межах України. Для того, щоб захистити па­тентні права українського винахідника в іншій державі, наприклад, у Франції, треба цей самий винахід запатентувати ще раз, але тепер уже у Франції. Без французького патенту винахід українського ви­нахідника, який буде використовуватися у Франції з дозволу чи без дозволу винахідника, правового захисту у Франції не матиме.

Що стосується авторського права, то ст. З Закону України “Про авторське право і суміжні права” проголошує, що дія цього Закону поширюється і на твори, вперше оприлюднені за межами України, але після цього протягом 30 днів оприлюднені на території Ук­раїни. Проте цю норму не слід розуміти так, що авторські права громадянина України захищаються і в тій країні, де твір вперше ви­пущений у світ або перебуває в будь-якій об’єктивній формі. Ця стаття лише проголошує норму, за якою авторські права громадя­нина України визнаються на території України і в тих випадках, ко­ли твір випущений у світ вперше на території іноземної держави. Отже, зазначена стаття ні в якій мірі не обмежує і не розширює те­риторіального принципу дії авторського права.

Питання про захист авторських прав громадян України на тери­торії іноземних держав постає і сьогодні. Зазначені права захища­ються на території інших держав лише на основі двосторонніх до­говорів або міжнародних конвенцій. Поза зазначеними договорами і конвенціями твори громадян України можуть використовуватися на території іноземних держав без спеціального на те дозволу і без виплати авторської винагороди.

Четвертою спільністю у правовому регулюванні відносин, що пов’язані з творчою діяльністю, є однакова дієздатність суб’єктів творчого процесу. Тобто творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні громадяни, так і неповно­літні.

Варто підкреслити, що здатність до творчості не збігається із за­гальною цивільною дієздатністю. Відповідно до ст. 30 ЦК України повна дієздатність громадян України настає при досягненні ними вісімнадцятирічного віку. У такому віці вони мають право вчиняти будь-які правові дії. Проте для створення будь-якого твору літера­тури, мистецтва, винаходу, промислового зразка тощо досягнення цього віку не вимагається. Творити можна у будь-якому віці. Відо­мо немало прикладів, коли дітьми створювалися і створюються тво­ри мистецтва, художньої літератури. Діти здатні здійснити досить цінні винаходи, створити технічні пристрої й устаткування.

Слід зазначити, що громадяни до досягнення ними п’ятнадця­тирічного віку можуть тільки творити, тобто їх дієздатність обме­жується лише здатністю до творчості. У зв’язку зі створенням того чи іншого результату інтелектуальної діяльності у його творця ви­никають певні авторські права і пільги. Розпоряджатися цими пра­вами і пільгами неповнолітні автори можуть тільки у межах, уста­новлених ЦК України.

Неповнолітні творці будь-яких творів літератури, мистецтва, об’єктів промислової власності наділяються такими самими права­ми, що і їхні повнолітні колеги. Вони мають право на авторство, на ім’я, винагороду за використання їхніх творів чи об’єктів промис­лової власності та інші права і пільги.

Право авторства і право на ім’я, що складає п’яту спільність у регулюванні зазначених відносин, виникає як у автора будь-якого твору літератури, науки і мистецтва, так і в автора винаходу чи будь-якого іншого об’єкта промислової власності незалежно від ві­ку. Кожен творець будь-якого результату творчої діяльності має пра­во вважати себе автором свого винаходу чи іншого твору і вимагати цього від інших. Кожен з них має право випускати твір у світ або під власним іменем, або під псевдонімом, або анонімно. Творець об’єкта промислової власності має право просити, щоб його витво­ру було присвоєно його ім’я або яка-небудь спеціальна назва.

Шоста спільність. Спільною ознакою для всіх авторів результату творчої діяльності є право на винагороду і підстави її виплати. Такою підставою відпо­відно до чинного законодавства є лише факт використання цього результату. За невикористаний твір чи винахід винагорода не ви­плачується, за винятком випадків, передбачених законом. Спіль­ним є й те, що використання будь-якого результату творчої діяль­ності за загальним правилом може мати місце лише на підставі до­говору. Позадоговірне використання таких об’єктів допускається лише у випадках, передбачених чинним законодавством.

Існують різні способи і методи обчислення винагороди за вико­ристання творів літератури, науки і мистецтва та об’єктів промис­лової власності. Власне, кожний вид творчості має свої особливості у визначенні розміру винагороди за використання їх результатів. Але в усіх випадках право на винагороду виникає на підставі вико­ристання результату творчої діяльності за договором. Якщо має місце позадоговірне використання такого результату, то може йти­ся або про відшкодування збитків, заподіяних неправомірним ви­користанням, або про компенсацію за хоча й позадоговірне, але правомірне використання цього самого результату.

Спільним є й те, що суб’єктом авторських і патентних прав мо­же стати у випадках, зазначених законодавством, держава. Так, після закінчення строку дії авторського права твір стає надбанням суспільства. Винахідник може передати виключне право на вико­ристання винаходу державі.

Незважаючи на спільність у цивільно-правовому регулюванні відносин, пов’язаних з творчою діяльністю, між ними існує також багато істотних відмінностей.

Істотною відмінністю в цивільно-правовому регулюванні щодо за­значених відносин є передусім різні об’єкти цих відносин. Суб’єктом авторських відносин є продукти творчої діяльності гуманітарної сфери або духовної діяльності. Зокрема, це - твори в галузі науки, літератури та мистецтва. У свою чергу ці види творчої діяльності поділяються на ряд підвидів. Наприклад, науково-дослідна діяль­ність може завершитися різними підвидами своїх результатів - статтею, монографією, дисертацією, брошурою і т. ін. Мистецтво, у свою чергу, як вид творчої діяльності об’єднує комплекс окремих підвидів цієї творчості - живопис, музику, скульптуру, пластику, художню літературу, виконавську майстерність артистів, диригентів та ін. Як уже підкреслювалося, цей перелік невичерпний, і він не може бути іншим, бо мистецтво перебуває в постійному розвитку та пошуку.

Іншу групу об’єктів зазначених цивільно-правових відносин ста­новлять об’єкти, ми називаються об’єктами промислової власності. Ці відносини регулюються патентним законодавством. Це сфера науково-технічної творчості. Питання про те, чи всі відносини, що складаються у сфері науково-технічного прогресу, регулюються па­тентним законодавством, не безспірне. Науково-технічна інфор­мація як результат науково-технічної творчості є об’єктом права власності, проте на неї не видаються охоронні документи.

Коло цивільно-правових відносин, що складаються у сфері нау­ково-технічної діяльності, досить широке. Воно охоплює відноси­ни щодо створення і використання винаходів, корисних моделей, промислових знаків, раціоналізаторських пропозицій, торговельних марок, нових сортів рослин, нових порід тварин і птиці, науково-технічної інформації, комплексу результатів творчої діяльності, що стосується електронно-обчислювальних машин тощо. Цей перелік невичерпний і він не може бути вичерпним, оскільки людство пос­тійно перебуває у творчому пошуку.

Відмінність об’єктів зазначених цивільно-правових відносин зу­мовлює особливості правової охорони цих об’єктів. Чинне законо­давство передбачає для надання правової охорони об’єктам промис­лової власності їх попередню кваліфікацію як таких і наступну їх Державну реєстрацію. Лише після виконання цих процедур заявни­кам видаються охоронні документи у формі патентів або свідоцтв.

Отже, для одержання правової охорони об’єкту промислової власності треба подати заявку до Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (або на під­приємство, якого стосується раціоналізаторська пропозиція). Заяв­ка має пройти належну експертизу, пропозиція - відповідну квалі­фікацію і, нарешті, можна одержати відповідний охоронний доку­мент. Без здійснення вказаних операцій об’єкту промислової влас­ності правова охорона не надається. Це досить складна, копітка і дорога процедура, але без неї не обійтися.

Об’єкти, що охороняються авторським правом, для одержання правової охорони не потребують подачі спеціальної заявки, прове­дення експертизи і державної реєстрації. На результати творчої ду­ховної діяльності охоронні документи не видаються. Для одержан­ня правової охорони цих об’єктів досить надання їм об’єктивної матеріальної форми.

Істотною відмінністю цивільно-правової охорони результатів ду­ховної і науково-технічної творчості є різні строки дії авторського і патентного права.

Варто відразу зазначити, що право авторства, право на ім’я, на недоторканність твору не обмежується будь-яким строком. Автор будь-якого твору в галузі науки, літератури і мистецтва чи будь-якого об’єкта промислової власності залишається автором незалеж­но від того, коли створено твір чи будь-який інший результат на­уково-технічної творчості. І. Я. Франко чи Т. Г. Шевченко ніколи не перестануть бути авторами своїх безсмертних творів, так само як давньоримські юристи Гай, Павло, Модестін, Ульпіан та інші не перестануть бути авторами своїх юридичних шедеврів. Те саме слід сказати і про науково-технічні творіння. Знамениті фізики, матема­тики, хіміки ніколи не перестануть бути авторами своїх відкриттів, винаходів тощо. Права авторства охороняються вічно.

Право на ім’я також ніяким строком не обмежено. Воно діє без­строково, як і право авторства. Різниця полягає лише у тому, що за авторським правом автор може випускати свій твір у світ під влас­ним іменем, під псевдонімом або анонімно - І. Котляревський свої твори видавав під власним іменем, а Павло Губенко - під псевдонімом Остап Вишня. Дехто видає свої твори анонімно.

Що стосується об’єктів промислової власності, то автор має пра­во лише просити присвоїти своєму витвору своє ім’я чи спеціальну назву.

Інші авторські і патентні права обмежені певним строком дії. Так, Закон України “Про авторське право і суміжні права” встано­вив у ст. 28, що авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією стат­тею.

Строк дії патентних прав для різних об’єктів промислової влас­ності, встановлений чинним законодавством, різний. Строк дії па­тенту України на винахід становить 20 років від дати подання заяв­ки до Установи (Державного департаменту інтелектуальної влас­ності). Патенти на нові сорти рослин діють протягом 30 років з дня надходження заявки до Установи а щодо дерев та винограду - через 35 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за ро­ком державної реєстрації цих прав. Патент на промисловий зразок видається на 15 років від дати подання заявки до Установи. Сві­доцтво на торговельну марку діє протягом 10 років від дати подан­ня заявки до Установи і на прохання його власника дія свідоцтва може бути продовжена на наступні 10 років.

Авторське право, на яке чинне законодавство встановило певні строки його дії, власне, зводиться до права на винагороду за вико­ристання твору чи будь-якого іншого об’єкта промислової влас­ності. Автори результатів творчої діяльності мають право на вина­городу, якщо зазначені результати будуть використані протягом строку дії авторського права. Письменник чи його спадкоємці ма­ють право на винагороду, якщо твір використовується за життя йо­го автора і 70 років після його смерті. Винагорода за використання винаходу чи іншого об’єкта промислової власності виплачується за умови, що використання мало місце у межах строку дії патенту.

Після закінчення строку дії авторського чи патентного права твір або будь-який інший об’єкт промислової власності може вико­ристовуватися будь-ким без згоди автора і без виплати йому ав­торської винагороди.