1970-1972 Р. – 5 випусків самвидавського журналу “Український вісник”.

Масові заходи. 22 травня 1967 р. – зібрання біля пам’ятника Шевченку навпроти Київського університету. Міліція його розігнала, а чотирьох організаторів заарештувала. Проти цього – новий виступ, аж поки заарештованих не звільнили.

Дисиденти солідаризувалися із “Празькою весною” 1968 р., виробили власну ідеологічну платформу: культурні, мовні потреби українського народу, дотримання прав людини, створення громадянського суспільства. Однак за соціальною базою – це були переважно інтелігенти, не було єдиної організаційної структури.

У 1972 р. – за згоди Щербицького – кампанія переслідування і арештів дисидентів – “великий погром” (ув’язнено понад 100 осіб).

1974 р. – відновлення “Українського вісника” (7 та 8 випуски) за ініціативи С. Хмари.

1976 р. – українські правозахисники утворили Українську Гельсінську спілку (УГС) на чолі з Руденком. Це була відкрита громадська організація, що виступала за виконання Гельсінських постанов 1975 р. про права людини, які підписав СРСР. Головні завдання: ознайомлення широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини, сприяння виконанню гельсінського акта, домагання того, щоб на міжнародних форумах та в ООН Україна була представлена окремою делегацією, акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Загалом УГС ставила не політичні, а гуманітарно-правові завдання, прагнула ознайомити світове співтовариство з порушеням прав людини в Україні. Реакція влади – арешт у 1977 р. керівників УГС.

Релігійне дисиденство. У підпільних (“катакомбних”) умовах діяла УГКЦ на чолі з Й. Сліпим, який у 1963 р. виїхав до Ватикану після багаторічного сибірського заслання. Й. Тереля організував Комітет захисту УГКЦ. Дисидент православної церкви – В. Романюк, протестантські течії дисидентів – П. Вінс, його син – баптистський пастор Г. Вінс.

1980 р. – нова хвиля арештів та ув’язнень. Фактичний розгром дисидентського руху. Причини поразки: відсутня політична мобільність, активний зв’язок із масами – робітникам і селянами.

Культура і духовне життя. 1972 р. – введення загальної обов’язкової 11-річної освіти, тобто незалежно від бажання і здібностей вчитися. В результаті – падіння якості освіти, жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Трудове виховання молоді – оволодіння учням робітничими і с/г спеціальностями. Закриття у сільській місцевості малокомплектних початкових і 8-річних шкіл.

Листопад 1978 р. – міністерство освіти УРСР прийняло директиву “Удосконалювати вивчення російської мови…” – нова хвиля русифікації. 1983 р. – таємна постанова про надбавку 15% вчителям російської мови та літератури.

Наука. З 1962 р. АН УРСР очолив Б. Патон, Інститут проблем матеріалознавства розвивав порошкову металургію, 1969 р. – в умовах космічного вакууму проводилося зварювання алюмінію, титану. Миронівський науково-дослідний інститут під керівництвом Ремесла проводив селекцію с/г культур. Видання під керівництвом П. Тронька 26-томної “Історії міст і сіл України”. 1979 р. – завершення роботи над багатотомною “Історією Української РСР”.

На початку 70-х – хвиля звинувачень проти працівників Інституту археології на чолі з Шевченком. За вивчення історії козацтва звільнено з роботи О. Апанович та Я. Дзиру. Вилучення з бібліотек небажаних творів чи наукових праць авторів. Особливо відзначився ідеологічними нападками В. Маланчук – секретар ЦК КПУ з іделогічних питань – ініціатор “великого погрому” 1972 року

Література. Дозволявся лише “соціалістичний реалізм”. Єдина державна організація – Спілка письменників. Письменники: Корнійчук, Бажан, Стельмах, Смолич – творили у офіційних канонах.

1968 р. – кампанія шельмування О. Гончара за його роман “Собор”. Перший секретар Дніпропетровського обкому Ватченко назвав твір ідейно-хибним і пасквільним. Критика Р. Іваничука за його роман “Мальви”. Інші неугодні письменники – Дрозд, Гуцало, Федорів, Білик, Костенко. Остання шість років не могла видати свій роман у віршах “Маруся Чурай”. У 1985 р. – у мордовських таборах помер В. Стус (у 1989 р. перепохований на Байковому кладовищі). У 1990 р. – посмертно за збірку “Дорога болю” його було удостоєно Державної премії у галузі літератури. Звільнити І. Світличного просили навіть сенатори та конгресмени США, але йому дозволили повернутися до Києва лише у 1983 р. у важкому фізичному стані.

Мистецтво. Державний хор ім. Верьовки, ансамбль танцю Вірського. Видатні композитори: Майборода, Білаш. У 1979 р. трагічно пішов із життя молодий В. Івасюк, автор пісень “Червона Рута”, “Водограй”. Оперні співаки: Мірошниченко, Гнатюк, Солов’яненко. Русифікація професійних театрів.

Кіно. Розквіт поетичного кіно. “Камінний хрест” – Осика, “Криниця для спраглих” – Іллєнко, “Білий птах з чорною ознакою”, “Вавилон ХХ” – Миколайчук, “Тіні забутих предків” – Параджанов. Останній твір був табуйований на 20 років.

Скульптура. Пам’ятник Лесі Українці у Києві, Т. Шевченку у Москві. Відомий скульптор – І. Гончар (пам’ятник Шевченку у Яготині, художниці К. Білокур у с. Богданівка на Київщині).

Живопис. Поряд із соціалістичним реалізмом художники славили природу України – Дерегус, Яблонська, Кошай.