Західноукраїнські землі у 20-30-х рр. Хх століття

До Польщі відійшли Східна Галичина та Західна Волинь. Паризька конференція 1919 р. дала тимчасовий дозвіл на окупацію Східної Галичини Польщею, а у 1923 р. Рада послів Антанти визнала її частиною Польщі за умови надання їй автономії (але польська влада так і не зробила цього). Кордони з УСРР були закріплені Ризьким договором 1921 р. на українських територіях створені воєводства: Львівське, Станіславське, Волинське, Тернопільське, Поліське. Холмщина і Підляшшя ввійшли у склад Люблінського воєводства.

Дискримінація українського населення: поляки у адміністрації, витіснення української мови, полонізація прізвищ, у Львівському університеті діяла ставка у 5% прийняття до вузу українських студентів. У 1924 р. – кресовий закон, створення утраквістичних (двомовних) шкіл, але фактично вони були польськими, а більшість учителів були поляками, яких спеціально переселяли в українські землі.

У 1921-25 рр. діяв Таємний український університет у Львові. Тривала діяльність “Просвіт”, Наукового товариства ім. Шевченка.

Економіка. Влада поділила державу на Польщу “А” (корінні польські землі), де влада підтримувала промисловість, та Польщу “Б” (західноукраїнські, західнобілоруські землі), де було свідоме гальмування розвитку промисловості, переважали дрібні підприємства, було засилля іноземного капіталу. Для економічного захисту українське населення створювали кредитно-позичкові товариства, кооперативи, споживчі спілки (спілка “Народна торгівля”). У с/г – великі поміщицькі володіння. Під час аграрної реформи – таємний наказ із забороною продавати українським селянам пона 5% поміщицьких земель, що підлягали викупу. Велике безробіття, малоземелля, поганий життєвий рівень населення, епідемії хвороб. Тому – велика еміграція, а натомість влада організувала переселення на українські земля поляків, які “осаджували” землі (звідси – “осадники”). Окатоличення православного населення, дещо краще становище мала УГКЦ на чолі з А. Шептицьким.

Опір населення політиці польської влади, тому – у 1930 р. влада здійснила каральну операцію втихомирення – “пацифікація”. Загони поліції і війська приборкували населення, у 1934 р. – створений концтабір для політичних в’язнів у Березі Картузькій.

Українські політичні партії у міжвоєнній Польщі. У 1925 р. виникло Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) на чолі з Левицьким. Центристська партія, лояльна до влади. У ІІ половині 30-х рр. – зближення її з владою внаслідок пом’якшення поляків своєї політики щодо українців, віце-маршалком польського сейму став один з лідерів УНДО В. Мудрий.

Радикальна партія (селяни, с/г робітники) на чолі з Бачинським, а потім – Марчуком. Вимоги справедливої аграрної реформи, незалежність України, об’єдналися з есерами в Українську соціалістично-радикальну партію.

Компартія Західної України (КПЗУ) – увійшла до складу компартії Польщі, діяла у підпіллі. Під її впливом – селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (“Сельроб”). За спробу прояву самостійної від ВКП(б) політики Компартія Польщі (в т.ч. КПЗУ) була розпущена.

У 1929 р. у Відні на базі Української військової організації (діяла з 1920 р) була утворена Організація Українських Націоналістів (ОУН) на чолі з Коновальцем. Ідеологія – інтегральний націоналізм (все в інтересах нації та Національної Держави, “Україна для українців”), розроблений Донцовим, мала правототалітарний характер. Члени – здебільшого молодь. Організовували теракти проти радянських дипломатів, польських діячів, які стояли на антиукраїнських позиціях (у 1934 р. вбито міністра внутрішніх справ Перацького, якого вважали ініціатором “пацифікації”). У відповідь уряд у 1935-36 рр. – організував Варшавський судовий процес над членами ОУН (ув’язнення Бандери, Лебедя). 1936 р. – Львівський процес проти крайового проводу ОУН.

Український союз хліборобів-державників – консервативна партія на чолі з В. Липинським. У своїй праці “Листи до братів-хліборобів”сповідував ідеї монархізму та територіального патріотизму (на відміну від націоналізму такий підхід вважав громадянином України того, хто незалежно від походження, працює на благо незалежної української держави).

Українські землі під владою Румунії – Північна Буковина (за Сен-Жерменським договором 1919 р.) та Південна Бесарабія (за Бесарабським протоколом 1920 р.). Колоніальна економічна політика, національне гноблення, румунізація (вважалося, що населення на українських землях – “слов’янізовані румуни”) Вилучення української мови із навчального процесу. Тому – у вересні 1924 р. – Татарбунарське повстання, придушене регулярними військами. У 1925 р. над його учасниками – відбувся “процес 500”. Українські національні інтереси відстоювала створена у 1927 р. Українська національна партія на чолі із Залозецьким – ліберальне об’єднання.

Закарпаття – у складі Чехословаччини. 21 січня 1919 р. – Всенародний конгрес українців Угорщини проголосив злуку Закарпаття з Україною, але ЗУНР та УНР не змогли допомогти реалізувати це рішення. Тому – 8 травня 1919 р. – Центральна руська рада проголосила злуку краю з Чехословаччиною. Це було вимушене рішення, “політика меншого зла”, порівняно з угорською владою. Сен-Жерменський договір 1919 р. затвердив входження краю під назвою Підкарпатьска Русь до Чехословаччини з умовою надання йому автономії (але це було зроблено аж у 1938 р.). Політика влади – поєднання елементів колоніалізму з економічною підтримкою краю. 80% урядовців були вихідцями з Чехії, але проведено демократичну аграрну реформу, земля поміщиків розподілена між безземельними селянами. Влада організувала будівництво доріг, мостів, електрифікація краю. У розвиток краю вкладала влада більше коштів, ніж вилучала з нього. Але у 1925 р. рішенням адміністративного суду Чехословаччини українську мову визнано “чужою” для населення Закарпаття. Розширення сфери вживання чеської мови.

Течії у політичному русі Закарпаття: москвофільство (“Общество имени Духновича”), русинська течія (переконання, що на Закарпатті сформувалася цілком окрема нація - русинів), українська течія (Християнсько-народна партія на чолі з А. Волошиним, товариство “Просвіта”).

29 жовтня 1938 р. надання владою Чехословаччини автономії Закарпаттю. 2 листопада 1938 р. – Перший Віденський арбітраж віддав Угорщині частину краю з містами Ужгород та Мукачеве.

На початку 1939 р. – створення Українського національного об’єднання на чолі з Волошиним, скликаний Сойм Карпатської України. 15 березня 139 р. – проголошена незалежність Карпатської України. Прапор – синьо-жовтий, президент – А. Волошин. Але в цей же час – агресія Угорщини, бої угорських військ з українськими підрозділами Карпатської Січі, окупація краю угорцями.