2. Міжнародні права і обов’язки фізичної особи безпосередньо формулюються в ряді

міжнародно-правових документів (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні

права, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього, Міжнародна конвенція

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

60

про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародна конвенція про припинення злочину

апартеїду і покарання за нього тощо).

Противники визнання фізичної особи суб’єктом міжнародного права видвигають такі

аргументи:

1. Індивіди знаходяться під юрисдикцією відповідної держави і виступають суб’єктами

внутрішньодержавних правових відносин. Вони не мають самостійного міжнародного статусу, не

володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав і обов’язків.

2. Суб’єкти міжнародного права виступають його творцем, чиєю волею створюються

норми. Фізичні особи не можуть виступати творцем міжнародного права.

3. Права і свободи фізичних осіб, визначені в міжнародно-правових документах є в першу

чергу проявом суверенної волі держав. А більшість міжнародних норм в галузі прав людини

дійсно надто абстрактні і вимагають для своєї реалізації прийняття конкретних

внутрішньодержавних актів.

Аналіз документів міжнародного права дозволяє стверджувати, що фізична особі не є

суб’єктом міжнародного права в цілому, а виступає суб’єктом лише окремої його галузі –

міжнародного гуманітарного права.

7.8. Питання міжнародної правосуб’єктності транснаціональних компаній

В сучасній науці міжнародного права переважно негативне ставлення до визнання ТНК

суб’єктами міжнародного права. Одиниці прихильників такої правосуб’єктності висловлюють

скоріше побажання, ніж наукові доведення.

ТНК дійсно не підпадають під контроль жодної правової системи. Для регулювання їх

діяльності потрібно заключали договори між корпораціями і державами, але ці договори є

виключно міжнародними приватно-правовими контрактами.

Отже висновок може бути лише один: транснаціональні компанії не є суб’єкти

міжнародного права.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

61

8. Визнання в міжнародному праві

8.1. Поняття визнання

Інститут визнання – це сукупність міжнародно-правових норм, які регулюють

відносини, пов’язані з виходом на міжнародну арену нових суб’єктів міжнародного права.

В міжнародному праві постійно з’являються нові, припиняють або продовжують своє

існування в зміненому вигляді вже існуючі суб'єкти міжнародного права, або з'являються

утворення, які претендують на статус суб’єктів в майбутньому.

Міжнародне визнання має політичний і правовий характер. Політичний аспект визнання –

це заява вищих органів держав про бажання встановити з державою, яка визнається,

дипломатичних взаємин. Визнання, утримання або відмова у визнанні мають взаємні правові

наслідки.

Універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових

утворень не існує. Інститут визнання базується на звичаєвих нормах:

1) не може бути обов’язку визнання;

2) існує загальне право на визнання;

3) загальновизнаним є право на вмотивовану відмову у визнанні.

За формою визнання може бути:

1) de jure - офіційне, остаточне і повне визнання. Випливає з певної заяви, яка формується в

офіційних актах, або з факту, який наочно означає намір визнати (встановлення офіційних

міжнародних відносин). Зумовлює стабілізацію політичних і економічних стосунків, обмін

дипломатичними представництвами вищого класу, визнання компетенції адмінистративної та

судової влади визнаної держави, визнання її імунітету від юрисдикції держави, яка визнає).

2) de facto – визнання офіційне, але недостатнє, тимчасове й іноді зумовлене. Правові наслідки –

не зобов'язує встановити дипломатичні стосункі, проте може спричинити встановлення

консульських відносин.

3) ad hoc. - неофіційне одноразове визнання для здійснення конкретних дій: налагодження

контактів між дипломатами чи політиками, проведення мирних переговорів, підготовки

мирних угод.

За способом здійснення визнання:

1) наочно засвідчене – це офіційна заява або нота про визнання нового утворення de jure, або

повідомлення про бажання налагодити дипломатичні стосунки з новою державою.;

2) визнання що припускається (мовчазне визнання) - формальне налагодження дипломатичних

стосунків (офіційні поздоровлення, декларація про нейтралітет при визнанні стану війни між

державами; надання екзекватуры консульському представникові тощо).

Типи визнання:

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

62

- визнання у традиційному розумінні;

- попереднє визнання - здійснене до виконання визначених міжнародних-правових

вимог;

- зумовлене визнання - надання визнання залежить від виконання певних умов;

- колективне визнання;

- невизнання.

Визнання здійснюється компетентним органом держави. Надане визнання вже не

відкликається, а у випадку докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Припускається заява, або інші дії існуючого суб'єкта міжнародного права, які констатують

факт політичного та правового існування нового утворення:

- держави,

- уряду, що здобув владу неконституційним шляхом,

- національно-визвольного руху,

- міжнародної організації.