Особлива частина міжнародного права.

Право міжнародних договорів.

ВК про ПМД 69р. – основний МП-акт щодо уклад., зміни, припинення, затереження щодо МД.

1. Кодифікація.

2. Поняття міжнародного договору, його джерела, суб’єкти.

3. види договорів та класифікація.

4. порядок та стадії укладання.

5. вступ договору в силу, його дія.

6. Тлумачення договору.

7. Недійсність договору.

8. Призупинення і зупинення договорів.

9. Зміни до договорів.

10. Забезпечення виконання МД.

11. Законодавство України про міжнародні договори.

1.Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнародного права, являє собою систему норм, що регулюють відносини держав та інших суб’єктів МП з приводу укладання, дії, зміни і припинення міжнародних договорів. Об’єктом цієї галузі є міжнародний договір в широкому значенні та відносини. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначенн взаємних прав і обов’язків сторін договору (мета). Міжнародне публічне право є договірним правом і загроза договірному праву є загрозою міжнародному правопорядку. Зростання значення договірного права є основною рисою сучасного міжнародного права оскільки нема жодної галузі МП, розвиток якої не пов’язаний з міжнародним договором.

1270 р. до н. е. один із перших текстів між Рамзесом ІІ і царем Хеттів Хатусілісом (повний текст договору, що дійшов до нас). Держави із стародавніх часів укладали договори для визначення прав і обо’язків. Були вироблені і сформульовані основні правила, що встановлюють порядок укладання, дію, тлумачення, припинення МД. Ці норми в своїй сукупності склали галузь МП – право міжнародних договорів. Першим кодифікаційним актом була Гаванська конвенція 1928 року – «Конвенція про договори». Носила регіональний характер (ЛА). З появою ООН, комісії МП процес кодифікації МП прискорився і перша тема, яку взяла в опрацювання комісія МП – це право міжнародних договорів.

Кодифікаційні тенденції в міжнародному співтоваристві поглбилися і конференція з ПМД в 68 р. ухвалила Віденську конвенцію про право міжнародних договорів (69р.). Україну представляв Лукашук. Конвенція вступила в силу 28 (27) січня 80 року. СРСР ратифікував 4 квітня 86 року і для нього вступила в силу 29 квітня 86 року. Україна є учасницею конвенції у складі СРСР. Україна підписала 29 квітня 86 року, ратифікувала 14 травня 86 року, вступила для України в силу 13 червня 86 року. Віденська конвенція 69 року становить основний міжнародно-правовий акт, який встановлює основні правила укладання, дії, змісту, основні нормативи щодо застережень до договорів.

У Віденській конвенції не були вирішені декілька питань:

1. ВК 69 р. стосувалася міжнародних угод, які укладаються тільки між державами. Складні питання укладання договорів з іншими суб’єктами в конвенції 69 року врегульовані не були. 2. Другий момент: ВК 69р. не врегулювала питання припинення дії МД внаслідок війни / в. дій. 3. І третє не вирішила питання взаємозв’язку між дипломатичними відносинами та міжнародними договорами. 4. Не вирішено питання щодо правонаступництва держав та інших суб’єктів щодо міжнародних договорів. Комісія МП продовжила роботу і вирішила низку питань (питання правонаступництва). У 78 році була укладена Конвенція про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів. Найбільшу роботу за часом але не за змістом комісія провела з конвенцією щодо міжнародних договорів за участю міжнародних організацій 86 року.

Таким чином існує 3 конвенції. Крім цих конвенцій, оскільки були кодифіковані не всі чинні звичаєві нормі, діють і звичаї. Оскільки одне з важливих питань (вплив війни на міжнародні договори) не було врегульоване конвенційно. Крім норм права міжнародних договорів певне значення має право національне, норми якого встановлюють національний порядок укладання та забезпечення МД. Такі норми є як правило в Конституції та окремих законах.

10 грудня 1991 був ухвалений ВР України «Закон України про дію міжнародних договорів на території України». 22 грудня 93 року ВР ухвалила закон про міжнародні договори України. його положення в основному відповідають Віденським конвенціям. Цей закон охоплює всі аспекти укладення, виконання, припинення, зупинення міжнародних договорів. Встановлюється порядок реєстрації міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН а також порядок зберігання і офіційної промульгації (опублікування) міжнародних договорів України.

Право договорів є однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. У м’якому праві міститься ціла низка резолютивних рекомендаційних документів, які містять звичаєві норми. 64 р. – резолюція – декларація заборони застосування військового, політичного, економічного примусу при укладанні договорів. Ще 14 грудня 46 р. ГА ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації і опублікування договорів. Фактично в ній містилися правила застосування ст. 102 Статуту ООН. Цією резолюцією були затверджені правила про реєстрацію і опублікування МД. В ній підкреслювалося що обов’язковій реєстрації підлягають всі договори і міжнародні угоди незалежно від їх форми і найменування.

10 лютого 46 р. Резолюція ООН з питань реєстрації, в якій членам ООН рекомендувалося передати для збереження Генеральному Секретарю всі договори, укладені до вступу в силу Статуту ООН.

Також норми міжнародних організацій мають значення для права міжнародних договорів.

Суб’єкти права міжнародних договорів. Суб’єктами права міжнародних договорів є суб’єкти міжнародного права. Держави володіють повною договірною правоздатністю внаслідок свого суверенітету. Договірна правоздатність міжнародних організацій визначається засновницьким актом міжнародної організації, прийнятими відповідно до них рішеннями, а також практикою цієї організації.

2. Поняття МД. Основні протиріччя у визначенні міжнародного договору (ст. 2 Конвенції). Під міжнародним договором розуміється врегульована міжнародним правом угода, укладена державами і іншими суб’єктами у письмовій формі незалежно від того міститься така угода в одному, двох або більш пов’язаних між собою документах, а також незалежно від конкретного найменування. Визначення охоплює майже всі елементи цього поняття.

Договорами виступають угоди між суб’єктами міжнародного права. До таких договорів не відносяться угоди укладені державою за участю транснаціональних корпорацій. В англійській краще виділена різниця між договорами у міжнародно-правовому значенні (Treаty). Все інше це контракти. Держави-учасники Паризької хартії не побажали надати угоді форму договору і тому ця хартія не відноситься до міжнародного договору.

!!! Постанова № 971 КМУ

Не є МД ті документи, які зовні можуть нагадувати МД – Гельсінський заключний акт не є МД.

Міжнародним договором є угода укладена в двох або більше документах (обмін нотами). Об’єктом МД є все те, з приводу чого держава укладає договір. Як об’єкт можуть виступати матеріальні і нематеріальні блага, дії і утримання від дій. МП не містить прямих обмежень щодо вибору об’єкта МД. Виникає питання про зобов’язання і права щодо третіх держав (участь США і Канади у Дунайській конвенції, які до Дунаю не мають відношення). Договір Тлателолко, Раратонга.

Суб’єктами, учасниками МД є тільки держави (69 р.). Термін договір, вжитий у конвенції, означає що суб’єктами договору є тільки держави. Проте це не означає, що інші суб’єкти не можуть укладати міжнародні договорі і у 86 р. добавилися інші суб’єкти. Застереження у ст. 3 Конвенції 69р. – передбачалася конвенційна можливість констатації існуючого факту. Той факт, що конвенція не застосовується до МД укладених недержавами не означає, що вони не мають права укладати між собою угоди. ВК 69 р. – правила конвенції можуть застосовуватися до усних угод, хоча вона і застосовується до письмових.

З визначення МД витікає також факт, що суб’єктами міжнародного договору повинні бути якнайменше 2 суб’єкти МП. Договори міжнародного купівлі-продажу, наприклад, не є міжнародно-правовими договорами.

У визначенні говориться про договори у письмовій формі, але держави за взаємною згодою можуть поширити на усні договори конвенцію 69 р.

Договір означає міжнародну угоду. На відміну від інших державних актів, договір допускає наявність волевиявлення, які не існують ізольовано одне від одного, а є взаємноузгоджені, спрямовані на досягнення певної, єдиної мети. Такі волевиявлення утворюють СУТЬ угоди. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого договору.

На відміну від національно-правової практики в МП договір і договоренність співпадають. В МП відносно тих самих суб’єктів застосовуються різні найменування, що свідчить про їхне різне відношення до міжнародного договору. В конвенції застосовані наступні визначення: 1) держава, що бере участь у переговорах; 2) держава, що домовляється; 3) держава-учасник; 4) третя держава. Таким чином ці терміни, які застосовуються до різних учасників договору на різних стадіях свідчать, що держава яка бере участь у договорі, бере участь в ухваленні тексту і його формуванні. Держава що домовляється – погодилася на обов’язковість для неї змісту договору. Держава учасник – держава погодилася на обов’язковість договору і договір для неї знаходиться в силі. Третя держава – держава, що не є учасницею договору.

Крім терміна учасник, застосовується термін суб’єкт, контрагент, сторона. Жорсткого правила немає але контрагент частіше до зовнішньо-економічних угод; суб’єкт – має наукове значення і вживається у відношенні до МП взагалі.

Існує думка, що сторонами МД суб’єкт МП стає тільки тоді, коли вже уклали цей договір. До цього моменту поки договір не укладений, його учасники називаються сторонами, що домовляються.

Конвенційної класифікації міжнародних договорів за виключенням однієї не існує. В праві міжнародних договорів всі договори класифіковані за однією ознакою. Договори про кордон та всі інші. А також натяк на конвенційну класифікацію містять багатосторонні договори. Всі інші класифікації мають наукове значення.

Класифікація за кількістю учасників: 1) односторонній міжнародний юридичний акт (це не є договір, але він може викликати зобов’язання, які є двосторонніми): нотифікація, визнання, протест, відмова; 2) двосторонні договори – ті у яких беруть участь 2 суб’єкти. Можливі варіації (з одного боку одна держава, з іншого боку декілька – мирні угоди союзників з Німеччиною, Австрією, Румунією); 3) багатосторонні договори де беруть участь три і більше суб’єкти.

Є загальні багатосторонні договори, або відкриті, і закриті МД.

За сферою дії: універсальні, регіональні, субрегіональні.

В залежності від субєкту що укладає договори: міжурядові, міждержавні, міжвідомчі договори.

За предметом можна поділити на широкі групи: з правових питань, політичних, економічних, транспорту і звязку, прикордонні, договори про війну.

Форма МД. З визначення поняття МД слідує що під дію конвенції 69 року підпадають договори в письмовій формі. Але держави можуть укладати “джентельменські договори” в усній формі. З точки зору МП не дивлячись на те в якій формі укладена угода, вона має однакову юридичну силу з іншою формою. Форма договору на юридичну силу не впливає. Однак Віденська конвенція застосовується до письмових угод.

Досить часто форму путають із структурою. До структури договору відноситься преамбула, основна частина, заключні положення, підписи сторін.

Форма також зумовлює вирішення питання мови. Договірні сторони самі визначають на яких мовах укладаються тексти договору. Двосторонні договори укладаються на мовах обох сторін алше вони можуть вибрати будь-яку третю іншу мову або інші мови (Переговори з Південною Кореєю і всі договори у нас з Кореєю укладені українською та англійською). Портсмутський мирний дооговір між Росією і Японією – англійська і французська. Іноді крім двох мов договірних сторін текст також складається на третій нейтральній мові і він береться за основу тлумачення. Інша справа багатосторонні договори, оформлення яких – однією або декількома мовами. На інші недоговірні мови робиться офіційний переклад, що завіряється дипозитарієм і передається учасникам договору. Договори СНД укладені на російській мові. Договори організацій або конференцій – робочі мови. Мови які укладаються під егідою ООН, її спеціалізованих установ на офіційних мовах цієї організації. Тексти на різних мовах мають однакову юридичну силу і є аутотентичними.

Правило Альтернату (чергування) це правило підписання міжнародного договору: якщо першим іде український текст а потім угорський то підписи ставляться теж відповідно (спочатку український потім угорський).

В даний час укладання двосторонніх договорів здійснюється мовами договірних сторін. Робиться позначка що договори є автотентичними. Коли не достатньо розвинена термінологічна база то укладається договір на третій мові.

Офіційна мова – на якій ведеться дискусія в основних органах організаціях. Робочі мови – це мови, які використовуються для обговорення робочих питань в допоміжному органі організації або при розробці документів. Укладання договорів в ООН: Російська, англійська, іспанська, французька, китайська, що є і робочими мовами.

Гельсінський пакт – англ., ісп., італ., нім., рос., фр. – 6 мов.

Найменування міжнародного договору. Існують наступні найменування: 1. Трактат – багатосторонній міжнародний договір, що встановлює взаємовідносини між його учасниками здебільшого з політичних питань (Берлінський трактат 1878р. підтверджено територіальну незалежність Чорногорії, Сербії, Румунії, Болгарії). (Предметом договір має економічні, культурні, соціальні.) 2. Пакт – з якої небудь однієї але важливої політичної проблеми (Пакт про ненапад 1939 року). Дві і більше сторони. 3. Конвенції – угода яка укладається у спеціальній галузі з цілого ряду питань. 4. Декларація – одностороння заява однієї або декількох держав де висловлюється їхня точка зору на важливу проблему (Декларація прав людини 48 року) 5. Конкордат – міжнародний договір однією з сторін якого виступає Ватикан, що укладається папською державою з державою де національною релігією є католицизм. Предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папою (італійський конкордат); 6. Картель – найчастіше предметом є обмін військовополоненими або видача злочинців. 7. Modus vivendi – засіб існування (лат.) – це угода тимчасового характеру що згодом повинна бути замінена іншою постійною угодою. 8. Обмін нотами або памятними записками – немає окремої назви. Це досить поширена форма укладання МД. В Секретаріаті Ліги Націй зареєстровані були 4838 договорів. З них 1100 були оформлені в порядку обміну нотами. З 1000 перших угод які були зареєстровані згідно з ст. 102 Секретаріату ООН 280 – в порядку обміну нотами. 9. Комюніке – найчастіше містить в собі офіційне повідомлення міжнародного характеру про початок, хід або завершення роботи міжнародних організацій, органів, хід воєнних дій і міжнародним договором не є. Але нас цікавлять 10. спільні комюніке що мають характер спільного повідомлення за підсумками переговорів. Поряд з офіційними матеріалами містяться вказівки на позиції сторін, заяви про їхні наміри, оцінки позицій. В спільному комюніке фіксуються зобовязання сторін про відповідний характер і спосіб дій, спільні зусилля досягнення мети. В цих частинах комюніке може носити міжнародно-правовий характер і мати міжнародно-правове значення. 11. Акт – одностороння заява урочистого і декларативного характору (Заключний акт НБСЄ); 12. Меморандум – з точки зору міжнародно-правової практики – це документ в якому докладно фіксується дипломатична сторона міжнародного питання; меморандум є формою односторонньої заяви держави і на відміну від декларації торкається менш важливих питань. Може бути двох видів: і. як додаток до особистої або вербальної ноти для скорочення її тексту або більш докладнього викладення питань (№, печатка, адреса, герб – не вказуються); іі. як самостійний документ, що передається особисто, або пересилається з курєром (друкується на нотн.(?) бланку без печатки і №). 13. Протокол – офіційний документ допоміжнього характеру. Уточнюється міжнародний договір. Може бути доповненням до основного договору або мати самостійний характер. Але самостійний характер він має повязаний із виконанням раніше укладеного договору (про закінчення вивидення радянських військ із Чехословаччини 9.11.91). Іноді протоколом може іменуватися угода що має міжнародне значення (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих газів, бактеріологічних засобів).

Назва договору хоча і відбиває усталену практику держав є лише практикою і жодного юридичного значення не має.

4. Укаладання міжнародних договорів – це процес.

Стадії укладання: 1. Підготовка і прийняття тексту договору; 2. Встановлення автентичності тексту; 3. Вираження згоди договірних сторін на обовязковість договору.

Це самостійні стадії які врегульовані відносно самостійно у Віденській конвенції. Укладенню міжнародного договору передує договірна ініціатива тобто пропозиція держави, групи держав укласти певний договір з одночасинм представленням тексту договору. Укладення міжнародних договорів державами визначено не в повінй мірі в конвенції 69 року. Немає повного визначення укладання міжнародного договору. Конвенція включає в це поняття цілий ряд стадій і юридичних дій: упорядкування, прийняття тексту договору, встановлення автентичності, ратифікація, підписання, інші засоби висловлення згоди. Тому ми будемо звертатися і до доктрини щоб зрозуміти детально.

1. Прийняття тексту ст. 9-11 Віденської конвенції. Здійснюється за згодою всіх субєктів а для багатосторонніх більшістю 2/3 конференції. Прийняття тексту не накладає юридичних зобовязань.

2. Встановлення автентичності тексту – або шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції.

3. Згода на обовязковість тексту може бути висловлена державою наступними способами: - підписання; - ратифікація; - прийняття; - затвердження; - приєднання. (Залежить від порядку, передбаченого в договорі.)

Право на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право поширюється на всі перераховані стадії і існує незалежно від визнання його урядом або іншими учасниками. Винятки існують (тоді коли ООН оголошує незаконним режим встановлений в країні (режим колоніального гноблення)). Прецедентами є рішення з 65-79 р. де Радою Безпеки були прийняті низка рішень щодо расистського режиму в Південній Родезії. Участь у багатосторонньому договорі держав які взаємно не визнають одна одну це практично повсякденне явище. Спільна участь в багатосторонньому договорі не означає взаємного офіційного визнання. На практиці часто застосовуються застереження, що спільна участь у відповідному договору не породжує правових наслідків між державами, які одне одного не визнають. Найчастіше це зараз роблять арабські держави відповідно до держави Ізраїль. В цьому випадку договір між державами що не визнають одна одну не діє.

Держави укладають міжнародні договори в особі органів державної влади і управління. Порядок представництва держави є внутрішньою справою держави і регулюється насамперед конституцією. (Для моргів – статут). В МП врегульовано лише питання повноважень і уповноважених (ст. 7,8 Віденської конвенції 69 р. і ст. 7 – 86 року). Згідно із ст. 7 повноваження певних осіб, до яких віднесено главу держави, главу уряду та міністра закордонних справ не потребують офіційного підтвердження. Вони мають повноваження екс офіціо. Вони мають право репрезентувати державу в міжнародних договорах в силу займаної посади. Всі інші репрезентанти держави повинні мати письмове підтвердження повноважень, що видається компетентними органами держави відповідно до внутрішньодержавного права. Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою повноваженнями (відповідно до окремого рішення компетентного органу) або особою яка відповідно до правил організації представляє її завжди. Повноваження повинні предявлятися на початку переговорів. У повноваженні вказується прізвище, імя, по батькові а також його посада. Далі вказується коло питань відповідно до яких ця особа правочинна здійснюватися ті чи інші дії. Повноваження на ведення переговорів і підписання договору.

Окремого повноваження на парафування не видається. Повноваження на парафування охоплюється повноваженням на ведення договору. Найменування угоди в повноваженні повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами. У випадку коли делегація уповноважена вести переговори а угоду має бути визначено в процесі переговорів у повноваженні зазначається: на ведення переговорів і підписання відповідної угоди. У тих випадках, коли підписання угоди супроводжується застереженням, воно (це застереження) повинно бути викладено і включене в текст повноважень. Якщо під час підписання міжнародного договору представником держави було зроблено відповідне застереження то під час підписання документів про наступне продовження дії даного договору, в повноваження представника вписується те ж застереження що було зроблено під час підписання договору.

Коло осіб що представляють державу екс офіціо відповідно до ст. 7 має розширене тлумачення. Оскільки глави держав, урядів і МЗС представляються державу із метою вчинення всіх актів, що належать до укладання договору. Глави дипломатичних представництв мають повноваження з метою прийняття тексту договору між державою, що акредитує і державою при якій вони акредитовані. Представники міжнародних органів, уповноважені представляти держави на конференціях мають право представляти її на такій конференції, у такій організації або в такому органі з метою прийняття МД.

Глави дипломатичних представництв і міжнародних організацій повинні мати повноваження на підписання договору. МП знає випадкаи коли МЗС і глави урядів підписували договір. (Варшавський договір підписаний главами урядів соціалістичних держав 14.5.55 ). Тегеранська, Ялтинська, Потсдамська угоди підписувалися главами урядів.

Держави самі визначають повноважених. Як правило повноваження видаються своїм громадянам. Але бувають і винятки. 27.8.43 СРСР нотою уповноважив Генерала Ейзенхауера від імені СРСР підписати умови капітуляції Італії. Радянський представник був уповноважений від імені США підписати договори з Румунією, Угорщиною, Болгарією. При укладанні багатосторонніх договорів повноваження здаються в секретаріат і ним перевіряються або створюється спеціальний комітет для перевірки. Порядок перевірки зазвичай затверджується правилами процедури. Комітет подає на затвердження конференції свою доповід в якій констатується справжність або недійсність повноважень. Повноваження можуть констатуватися в преамбулі.

При укладанні міжнародного договору повноважені повинні діяти точно в рамках таких повноважень. Від повноважень потрібно відрізняти інструкції уповноважених. Інструкції визначають позицію делегації з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації і звичайно до відома інших учасників він офіційно не доводиться. Тому важливо договір укладений у порушення інструкцій не втрачає своєї дійсності і значення. Ст. 47 Віденської конвенції говорить про інструкції: на недотримання представником такого обмеження з боку держави не можна посилатися як на підставу відмови від договору, якщо інші держави не були сповіщені про ці обмеження.

Наступний етап – підготовка тексту договору. 3 основні форми підготовки узгодженого тексту: 1. Звичайні дипломатичні канали, які використовуються частіше для підготовки двосторонніх угод, рідше - багатосторонніх. 2 Міжнародні конференції 3. Міжнародні організації. Бувають випадки коли той самий договір в процесі підготовки проходить всі три форми.

Прийняття тексту договору. Є необхідною процедурою, яка виражається в особливій процедурі голосування за допомогою якої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формолюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів так і заздалегідь визначається згодою сторін. Багатосторонні міжнародні договори приймають згодою більшості держав тих країн, що беруть участь у переговорах. Договір про Антарктику 59 р. (або 69). В минулому (до початку 90 рр.) принцип одноголосності застосовувався майже у всіх випадках. Але іноді це могло призводити до блокування однією державою усього процесу. Наприклад, Мальта блокувала Гельсінські переговори.

Багато міжнародних конференцій в яких брали участь майже всі держави світу приймали договори 2/3 голосів. (Віденські конференції 61, 63 років стосовно консульських представництв). Але рішення більшості не обов’язкове для незгодної меншості. В останні роки при прийнятті тексту договору стали використовуватися Принцип консенсусу – без голосування на основі загальної згоду учасників договору; консенсус припускає прийняття рішення всіма державами відповідних поступок. Мальта у 82 р. на Монтего-Бейській конференції знову блокувала прийняття рішення.

На конференція прийняття тексу проходить наступні стадії: комітет; пленарне засідання. Кожна стаття а іноді частина статті приймаються окремо і тільки наприкінці приймається договір в цілому. Правило процедури визначається голосуванням шляхом або підняття рук або шляхом вставання. У важливих випадках застосовується поіменне голосування за алфавітним списком. Результати такого голосування заноситься в протокол. Прийняття тексту відбувається до правил голосування в кожній організації. Статути деяких МО прямо встановлюють процедуру голосування (Ст. 19 МОП; ст. 4 Статуту ЮНЕСКО, ВООЗ). В статуті ООН немає правил про порядок прийняття текстів договорів, розроблених в цих організаціях. Відповідно до сформованої ГА ООН практики договори приймаються відновідно до процедури голосування, передбаченої для важливих питань тобто більшістю в 2/3 присутніх або тих хто бере участь у голосуванні (Ст. 18 Статуту ООН).

Встановлення автентичності тексту договору. (ст. 10 ВК 69 р.) на сьогодні процедура за допомогою якої прийнятий текст договору оголошується остаточним носить назву встановлення автентичності тексту. Процедура встановлюється або в самому тексті або шляхом окремої угоди між державами. Форми: парафування, включення тексту в заключний акт, включення тексу в резолюцію, інша узгодженна процедура. Парафування – ініціалізація кожної статті або кожної сторінки підписами кожної із сторін. Парафування дозволяє уникнути в подальшому спорів щодо тексту договору.

Способи вираження згоди на обовязковість міжнародного договору закріплюється в ст. 11 Віденської конвенції 69 р. відповідно 3 можливі способи вираження згоди: 1. Підписання; 2. Обмін документами, що утворюють договір; 3. Ратифікація договору або його прийняття, затврдження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб про який держави окремо домовилися. Підписання: Віденська конвенція не робить застережень стосовно підписання, це найважливіша форма (ст. 17 ВК 69)

“Альтернативна згода” – деякі конвенції МОП.

Тункін: “донедавна підписання договору вважа\лося обов’язковою стадією”, але останні роки конвенції МОП не підписуються а ратифікуються пез підписання.

Дата укладання = дата підписання.

Міжнародна практика 80-90-х років: збільшується кількість угод без ратифікації (80%). Отже, якщо в тексті договору не передбачено ратифікації, то підписання є остаточною згодою. Презумпція ратифікації була відхилена у ВК 69 р. Якщо договір підлягає ратифікації, то підписання не закріплює обов’язковість договору.

Ст. 18 ВК 69 р. Лист США до генсека ООН: застереження щодо цієї статті. Клінтон підписав статут м. суду, а США його не ратифікували. Договори ОСВ 1 і ОСВ 2 довгий час (2 роки) не ратифікувались конгресом США. УПС – 95 р. – довго не ратифікувалась Україною. 1926 р. – справа про Верхню Силезію – зловживання державою щодо довгої нератифікації = порушення.

Ст. 12 ВК 69 р. Згода на обов’язковість договору, виражена підписом. Підписання може бути остаточним, неостаточним і ad referendum. Парафування – підписання, але встановлюється автентичності тексту, не є остаточним підписанням. Ad referendum – підписання, але не остаточне; має зворотну силу (держава стає стороною з моменту підписання); не здійснюється шляхом ініціалізації (простановки ініціалів), потрібне повноваження.

Підписання двосторонніх договорів здійснюється шлязхом альтернату (чергування) – виявлення принципу рівності держав (алфавітне найменування держав, місце підписання визначається угодою сторін).

Багатосторонні договори містять термін відкритості для підписання. Процес підписання регулюється правилами МП і заключними положеннями договору.

Підпис сторони вважається дійсним, якщо уповноважений підписав договір, коли його повноваження були дійсними і передбачали підписання.

Ратифікація (ст. 14 ВК 69 р.) – один з способів вираження державою згоди. Як правило, здійснюється вищим органом державної влади. Ratum facere – робити остаточним. Два аспекти: і. Внутрішньодержавний (введення у внутрішнє право); іі. Міжнародний – ообов’язок для держави.

Прийняття і затвердження – “типа” спрощена форма ратифікації, наприклад, органом виконавчої влади: СРСР – закон.

Інверсійний перелік (механізм) закріплений в ст. 7 ЗУ про МДУ: МД, які підлягають обов’язковій ратифікації: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну співпрацю), з загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) що торкаються прав та свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України; е) про історичне та культурне надбання народу України; є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

Збереження інституту ратифікації є важливим не з точки зору юридичної а перш за все з політичної. Ратифікація дає можливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст договору і проконтролювати дії своїх уповноважених, і підготувати суспільну думку і політичні сили. Історія знає багато випадків, коли додатковий аналіз підписаного договору призводить до відмови держави від ратифікації. Відмова не вважається порушенням МП.

Приєднання (ст. 15 ВК) використовується коли держава що не брала участь в переговорах вирішила стати його учасником. Приєднання здійснюється стосовно договорів, які набрали чинність. Приєднання здійснюється у випадках, коли держава хоч і брала участь у переговорах але не виразила згоду на обов’язковість. Приєднання може бути у формі ратифікації, затвердження, прийняття та схвалення. За юридичним значенням приєднання є однією з форм вираження згоди на обов’язковість тексту договору і існує декілька тлумачень юридичного значення приєднання. 1. Юристи вважають, що приєднання має сенс тоді, коли держава приєднується до окремих положень договору; 2. Приєднання можливе лише до договору, що набрав сили (деражава була відсутня серед початкових учасників); 3. Юристи вважають, що правила приєднання існують незалежно від вступу договору в силу.

Вступ у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно вказується порядок приєднання держав, що можуть приєднатися.

Застереження до міжнародних договорів. (ст. 19-23 ВК). Міжнародне право в цілому визнає, що держави і інші суб’єкти мають право робити застереження. У відповідності з Конвенціями 69 і 86 р. застереження – одностороння заява зроблена державою або МО в будь-якому формулюванні і під буд-яким найменуванням при підписанні, ратифікації, акті офіційного підтвердження, прийняття або приєднання за допомогою якого ці суб’єкти бажають виключити або змінити юридичну дію певних положень договору, їх застосування до даної держави або даної організації. Важливо підкреслити що юридичними наслідками застереження є зміна положень договору у відносинах між державами і іншими учасниками договору, що зробили його. В багатосторонній угоді застереження одного учасника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення щодо застереження якогось із учасників перешкоджає вступу договору в силу між цими держава, якщо держава що заперечує прямо про це заявить. Такі застереження зустрічаються лише в багатосторонніх договорах. Право на застереження є суверенним правом держави.

Віденська 69 передбачає випадки, коли застереження може бути зроблене (ст. 19): 1) коли договір не забороняє застереження; 2) якщо договір підлягає ратифікації то застереження зроблене під час підписання повинно бути відтворене в ратифікаційній грамоті; 3) якщо з договору витікає що він повинен бути застосований між всіма учасниками в цілому то таке застереження повинно бути ухвалене всіма учасниками договору.

В міжнародній практиці склалися підстави що витікають із Віденських конвенцій і коли застереження не може бути зроблене (ст. 19): застереження забороняється; застереження не входить в число допустимих за договором; застереження не сумісне з метою і об’єктом договору. Віденська конвенція містить правила про застереження:

• письмова форма застереження і заперечення застереження;

• доведення до всіх договірних сторін;

• застереження при підписанні відтворюється в ратифікації;

• встановлення терміну на заперечення 6 місяців та 12 міс.;

• застереження може бути знято тією державою, що зробила застереження.

Обмін і депонування ратифікаційних грамот. Ратифікація є актом офіційного підтвердження і оформляється офіційним документом (ратифікаційна грамота). Ст. 16 (ВК 69 і 86) ратифікаційна грамота – форма згоди на обов’язковість договору. В разі двосторонніх договорів відбувається обмін ратифікаційних грамот. Багатосторонні передбачають здачу грамот на депонування. Ст. 16 містить правило згідно з яким замість обміну або здачі їх на збереження може бути застосоване повідомлення про вираження згоди на обов’язковість договору. але повідомлення застосовується тільки тоді коли передбачене це у тексті договору. здійснюється шляхом ноти.

За згодою сторін МД ратифікується або з усіма додатками або без них.

Структура ратифікаційної грамоти: вступна частина (дата ратифікації, місце, орган, укладачі грамоти); основна частина (повний текст договору); заключна частина (власне містить зобов’язання держави в повному обсязі чесно і сумлінно виконувати умови договору).

Вступ договору в силу. Якщо договір передбачає ратифікацію в МП міститься формула згідно з якою встановлюється граничне число ратифікаційних грамот, які повинні бути здані на збереження для того, щоб договір вступив в силу. Наприклад, Римський статут вступив в силу 30 червня 2002 року після здання одразу 10 грамот і таким чином число держав, що ратифікували цей статут досягло 60. Договори що не вимагають ратифікації вступають в силу одразу після підписання. Договори що підлягаються ратифікації (двосторонні) вступають в силу на дату обміну ратифікаційними грамотами.

Депозитарій і його функції. (Частина УІІ ВК) Депозитарієм з точки зору МП є хранитель ратифікаційних грамот держав-учасниць багатостороннього договору. Депозитарієм може бути: а) держава, на території якої здійснилося підписання; б) держава учасниця багатостороннього договору – одна або декілька (Московський ДНЯЗ 63 р.); в) міжнародна організація або її керівний орган. Як правило, депозитарій зазначається в самому договорі. Віденські конвенції передбачають що депозитарієм самих конвенцій є Генеральний секретар ООН. Ст. 77 Функції депозитарія – наступні: 1. приймає, зберігає першотвір міжнародного договору (оригінал), ратифікаційних грамот, документів про застереження і зняття застережень; 2 одержує будь-які підписи під договором; 3. Інформує учасників договору про хід його ратифікації і про вступ його в силу; 4) одержує і зберігає акти нотифікації і повідомлення, що стосується договору; 5) виготовляє за необхідності копії; 6) зберігає та розповсюджує копії ратифікаційних грамот а також додатки до договору. Депозитарій також здійснює додаткові функції: робить завірені копії з тексту договору та відсилає їх учасникам; вивчає чи знаходяться ці підписи, повідомлення, ноти, акти в повному порядку, чи відповідають вони умовам договору; інформує учасників про будь-які події, що мають значення для договору. Загальне правило, оскільки функції депозитарія мають міжнародний характер, то депозитарій діє неупереджено.

Реєстрація і опублікування договорів. (Ст. 80 ВК) На сьогодні в МП ст. 102 Статуту ООН передбачає, що держави-члени ООН повинні при першій можливості зареєструвати будь-який міжнародний договір в секретаріаті ООН. Пункт 2 містить правило, згідно з яким незареєстрований міжнародний договір не може бути об’єктом посилання ні в одному з органів ООН. Відповідно 14 грудня 46 р. ГА ООН схвалила резолюцію про правила реєстрації. Реєстрація може бути здійснена однією із сторін договору, якщо це передбачено в самому договорів, інші сторони звільняються від обов’язку реєстрації. ВК передбачає зобов’язення направити договори в Секретаріат ООН для реєстрації або зберігання чи опублікування. Договори незареєстровані в ООН не втрачають чинності. Секретаріат ООН організовує публікацію. Неопубліковані міжнародні договори не визнають і не застосовуються органами міжнародного правосуддя і Міжнародним судом ООН. Реєстрація здійснюється не лише секретаріатом ООН. Реєстрація та публікація здійснюється іншими МОргами (ІКАО, МАГАТЕ, МОП). Але вони реєструють МД в межах своєї предметної компетенції. Реєстрація в цих організаціях не позбавляє обов’язку реєстрації в секретаріаті ООН.

Вступ МД в силу, дія, застосування МД (Ч. 3, розд. 1, ст. 26, 27 + 28, 29, 30 + ст. 24 ВК 69 і 86)

Вступ договору в силу означає, що сторони набувають права і несуть обов’язки передбачені цим договорм. Тільки той договір, що вступив в силу створює юридичні наслідки. Ст. 86 містить правило презумпції чинності МД(?). Кожен діючий договір є обов’язковим для учасників і повинен ними виконуватися. Принцип ПСС в процесі свого багатовікового застосування став і є зараз одним із основних принципів МП. МД повинні виконуватися. Міжнародне право містить дві форми: неухильно (безвідмовно, незважаючи на внутрішні і зовнішні обставини): не можна укладати договори, що суперечать зобов’язанням по раніше прийнятим договорам. Сумлінно (ст. 18 Не позбавляти договір мети, 26 PSS) означає точно у відношенні до мети, терміну, якості, місця виконання. Крім того розірвання дипломатичних стосунків між державами не є основою для порушення обов’язків щодо міжнародного договору.

Дія міжнародного договору або його застосування передбачає наступне: з’ясування зворотної сили міжнародного договору; територіальна сфера дії договору; конкуренція міжнародних договорів та відносини з третіми сторонами.

Конвенція не передбачає зворотної сили МД і цей договір діє відносно всієї території учасника але: це не заважає державам домовитися про зворотну силу окремих положень договору; по-друге, хоча територіальні застосування договору передбачає поширення на всю територію МП відомі договори, що належать до частини території держави або поширення тексту договору яка не є територію держав учасниць (Конвенція про Антарктиду). Порядок і дата вступу договору в силу встановлюються в самому договорі.