Міжнародні злочини змх

Об’єкт МП в цілому норми НП

Прдемет міжн. правопорядок нац. правопорядок

Суб’єкт держава індивід

Юрисдикція міжнародна (аж до МКр суду)

національна

ЗМХ, їх склад, форми і методи.

В різних джерелах ЗМХ іменуються по різному (конвенційні, транснаціональні, карні злочини). Однак ці відмінності лише намагання утворити власні терміни в зв’язку з написанням власної наукової роботи тому вони синонімічні. Вказані злочини частіше посягають на внутрішньодержавний характер але зачіпають інтереси інших країн, підривають співпрацю. За своєю юридичною природою злочини міжнародного характеру можуть бути віднесені до загальнокримінальних злочинів ускладнених іноземними елементами щодо:

• суб’єкут злочину – якщо виконавцями і співучасниками будуть громадяни інших країн;

• об’єктів міжнародного посяганная (виготовлення американських доларів в Італії, збут їх у Франції);

• об’єктивна сторона злочину.

Для того, щоб підкреслити небезпеку злочину, іноді в ковненції вказується покарання і санкції. Прикладом можуть служити відповідальність за тортури.

Держава зобов’язується застосовувати репресивні заходи будучи учасником міжнародного договору. За цією ознакою діяння називають конвенційними.

Треба підкресли, ЗМХ не є МЗ, але це діяння які передбачені міжнародним договором і посягають на нормальні співвідносини між державами.

В залежності від об’єкта злочинного посягання, міри міжнародної небезпеки є 5 груп ЗМХ:

І) злочини проти стабільності міжнародних відносин: 1. міжнародний тероризм, 2. захоплення заручників; 3. захоплення, викрадання літаків та інших авіатранспорних засобів, інші діяння на борту повітряних суддів та в міжнародних аеропортах (АНВ – акти незаконного втручання); 4. розкрадання ядерного матеріалу; 5. вербування, використання і навчання найманців а також участь найманців у військових діях; 6. незаконне радіо- і телемовлення; 7. пропаганда війни.

ІІ) діяння що наносять збиток економічному, соціальному, культурному розвитку: 1. фальшивомонетництво; 2. легалізація доходів, отриманих злочинним шляхом; 3. незаконний обіг наркотичних і психотропних речовин; 4. контрабанда; 5. нелегальна міграція; 6. посягання на культурні цінності народів.

ІІІ) діяння, які пов’язанні зі злочинним посяганням на особисті права людини: 1. рабство і работоргівля; 2. торгівля жінками, дітьми; 3. експлуатація проституції третіми особами; 4. поширення порнографії; 5. тортури і інші жорстокі нелюдяні принижуючі види поводження і покарання; 6. систематичні і масові порушення прав людини.

ІУ) злочини у відкритому морі: 1. піратсво, морський розбій; 2. розрив, пошкодження підводного кабеля або трубопроводу; 3. зіткнення морських судів; 4. ненадання допомоги на морі; 5. забрудненн морського середовища шкідливими відходами, речовинами; 6. порушення правового режиму континентального шельфу і економічної зони; 7. порушення встановлених правил морських промислів.

У) військові ЗМХ: 1. застосування заборонених засобів і методів ведення війни; 2. насильство над населенням в районі військових дій; 3. незаконне носіння або зловживанн знаками червоного креста або червоного місяця; 4. мародерство; 5. погане поводженн з військовополоненими; 6. недбале поводження з пораненими військовополоненими; 7. здійснення дій направл. на причинення шкоди ін. в-полоненим.

Ця класифікація має умовний характер. Вироблена в учбових цілях і перелік злочинів не може бути вичерпним, оскільки постійне зростання міжнародної злочинності веде в умовах нестабільності міжнародних відносин до нових збройних конфліктів і появи нового об’єктивного складу злочину.

Міжнародний тероризм – це найтяжчий ЗМХ. Використовується як знаряддя політичної боротьби. Є продуктом підсиленого впливу ЗМІ на свідомість людей. Вся попередня історія людства до появи універсального телебачення не знала тероризму як глобального явища. Насьогодні діє близько 500 терорестичних організацій і груп. За останні 10 років скоєно 6 500 актів міжнародного тероризму. В них загинуло близько 5 000 осіб, постраждало 11 000 (не включаючи події 11 вересня). Треба розрізняти юридичні поняття міжнародного тероризму, національного і державного тероризму.

Розробка міжнародно-правової бази співробітництва держав почалася у 20-30 роки.

Міжнародні конференції. 1-а з них 1934р. – Мадридська конференція по уніфікації карного законодавства. Визначення тероризму – застосування якого небудь засобу яким можна тероризувати населення з метою знищення всякої соціальної організації. 1937 р. 12 листопада конференція в Женеві – підписана більш ніж 20 державами конвенція про попередження і покарання тероризму. Під тероризмом розумілися злочинні дії направлені проти держави мета або характер яких полягають в тому, щоб викликати жах у певних осіб або серед населення. Ст. 1 містила визначення а також перелік актів, які розглдалися як акти тероризму: - діяння проти життя, здоров’я глави держави, їх спадкоємців, наступників, подружжя, проти осіб, що виконують суспільні функції або обіймають публічні посади, коли названі дії скоєні у зв’язку з виконанням цих функцій; - руйнування або нанесення шкоди майну іншої держави; - діяння, здійсненні з наміром загибелі людей; - виготовл., зберігання, постачання зброї.

Разом з конвенцією про попередження та покарання тероризму там же в Женеві була підписана конвенція про створення міжнародного кримінального суду. Вводився особливий механізм для переслідування терористів. Конвенцію підписали 13 держав. У багатьох сенсах була піддана критиці. Визначення тероризму було досить широким. Не передбачалося обов’язкової видачі міжнародних терористів. В силу не вступила, бо не набрала достатньої кількості ратифікацій.

Наступним етапом стали Женевські конвенції про захист жертв війни 49 р. а також додаткові протоколи до них, де акти тероризму під час проведення військових дій заборонені. Після другої світової війни суттєво збільшується кількість терористичних угруповань які отримали універсальну відомість та популярність (Штерн, Іргун, Ліга захисту євреїв (США), Тигри звільнення Таміл Іламу; Чорний інтернаціонал; Вірменська секретна армія за звільнення Вірменія; Червони бригади (Італія), бойові комуністичні групи (Бельгія), ЕТА (баски, Іспанія), Паладін – дуже багата організація).

Терористичні акти після другої світової війни стали здійснюватися також з метою вимоги великих грошових сум а також за іншими звичайними мотивами. Об’єктами посягання стають не тільки особи, які користуються міжнародним захистом а перш за все звичайні громадяни. До таких терористичних актів відомих – підкладення бомби в нью-йорському торговому центрі 1979 р. Вибух в Атланті, бомба в Афінах – 34 американці поранені.

Сучасні параметри боротьби з тероризмом сформувалися в післявоєнний період. Нормативна основа також в основному кінець 70-х, початок 80-х років.

Система співробітництва держав включає співробітництва на регіональному, міжнародному і двосторонньому рівні. Після другої світової війни співробітництво зосереджувалося в спеціалізованих установах ООН (ІКАО, ІМО, МАГАТЕ). Вони підготували низку конвенцій, присвячених питанням відповідальності.

1963р. – Токійська конвенція – спрямована на боротьбу з незаконним захопленням літаків. 70, 71р. – Гаазька та Монреальська конвенції.

79 р. – підготовлена до підписання Конвенція по боротьбі із захватом заручників.

80 р. – Конвенція про захист ядерних матеріалів.

88 р. – акти насильства в аеропортах.

88 р. – Римська конвенція щодо забезпечення безпеки морського судноплавства

91 р. – Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення.

Міжнародне співтовариство пішло шляхом диверсифікації таких злочинів як тероризм за предметом. Захист ядерного матеріалу; захист від тероризму в повітрі; спеціалізовані терористичні діяння.

Наприкінці 90-х років відповідна нормативна основа співробітництва держав була створена. Окремо обговорюється ГА ООН питання державного тероризму. 1984 р. ГА ООН ухвалила резолюцію про недопустимість політики державного тероризму і будь-яких дій держав направлених на підрив суспільно-політичної системи в інших суверенних державах. Теза про державний тероризм так чи інакше відтворювалася на рівні резолюцій ГА ООН. Підтримка терорестичних дій державами засуджується.

В рамках Ради Європи. Європейська конвенція щодо боротьби з тероризмом 76 р. вирішила три питання: 1. співробітництво держав задля запобігання злочину; 2. надання допомоги та сприяння розслідуванню злочинів; 3. покарання злочинців.

Наука міжнародного права йшла шляхом виокремлення різновидів диверсифікації і кваліфікації складових. Загальне визначення залишається. Але в МП врегульована відповідальність держав а також співробітництво держав за окремими аспектими.

Співробітництво держав у зв’язку з посяганням на осіб, що користуються міжнародним захистом. В ООН протягом останніх десятиріч боротьба проти посягань на осіб, які виконують офіційні функції (глави держав, урядів, представники міжнародних організацій). Був вироблений термін “Особи, що користуються міжнародним захистом”. В 74 р. 14 грудня ГА ООН ухвалила текст спеціального договору – Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом в тому числі дипломатичних агентів. В преамбулі посягання кваліфікується як міжнародний тероризм. Згідно з ст. 1 цієї конвенції до особи, що користуються міжн. захистом: глава держави, уряду, міністр закордонних справ та члени їх сімей (під час перебування в іншій державі), представник держави, посадова особа, яка має право на спеціальний захист а також члени їх сімей, що мешкають разом із ними, посадова особа міжнародної, міжурядової організації.

5 діянь проти цих осіб, які зафіксовані в ст. 2: 1. вбивство, викрадення або інший напад; 2. насильницький напад на офіційне помешкання, житлове помешкання; 3. загроза такого нападу; 4. спроба будь-якого такого нападу; 5. співучасть в такому нападі.

Спираючись на цю конвенцію держави в своєму національному законодавстві врегулювали відповідальні фізичних осіб за такі злочини. (Кримінальний кодекс України – окрема стаття – посягання на представника іноземної держави – позбавлення волі на строк від 5 до 15 років з конфіскацією чи без неї або пожиттєве ув’язнення).

Важливий аспект конвенції – ст. 3 – встановлення юрисдикції держави над злочином. В ст. 3 була зафіксована норма згідно з якою юрисдикція держави щодо злочину здійснюється:

• якщо злочин здійснено на території цієї держави або борту судна чи літака;

• коли припустимий злочинець є громаднином цієї держави;

• коли злочин здійснено проти особи, яка користується міжнародним захистом і виконує офіційні функції від імені цієї держави.

Після ухваленн ковненції 74 р. програмні засади знайшли своє відвторення в підсумкових документах ОБСЄ в Гельсінки, Мадриді, Парижі, Відні. Введено в дію також декілька регіональних конвенцій. Але при цьому треба підкреслити, що незважаючи на велику кількість міжнародно-правових актів що координують співробітництво держав, в МП немає єдиної універсальної угоди, щоб визначала поняття міжнародного тероризму, його юридичну природу і відповідальність. Треба підкреслити що немає і вичерпного переліку актів тероризму. Аналіз міжнародних угод дозволяє до міжнародного тероризму віднести наступні акти:

• вибухи в приміщеннях посольств і дипломатичних представництв;

• диверсійні акти в громадських приміщеннях, промислових спорудах, пов’язані із знищенням або пошкодженням майна і спричиненням ушкодження людям;

• вибухові пристрої по пошті;

• будь-які диверсійні акти проти громадських споруд;

• змова з метою здійснення цих актв.

Захоплення заручників – злочин за Конвенцією про боротьбу із захоплення заручників, ухваленою резолюцією ГА ООН 17.12.79. Ще за 2 роки був створений комітет для розробки ковненції. Він також підгот. низку регіональних угод, які були підписані на ЛА- та африканському континентах.

Рада Європи ще в 73 році рекомендувала через консультативну асамблею, в рекомендації № 73 (703?) вважати викрдення ні в чому не повинних людей карним злочином.

Європейська конвенція по боротьбі з тероризмом 77 (74?) р. Страсбург.

Відповідно до ст. 1 універсальної Конвенції 79 р. Заручництво – це захоплення або затримання з подальшим незаконним позбавленням волі особи, з метою примусити третю сторону (держава, інші особи або організації) здійснити дії або бездіяльність, що нав’зуються як умова для звільнення заручників. Об’єктами заручництва є не тільки особи, що користуються міжнародним захистом але і представники адміністрації міст позбавлені волі з метою звільнення ув’язнених, великі промисловці бізнесмени з метою отримання викупу а також прості громадяни.

Нерідко заручники використовуються як прикриття втечі, засіб помсти за політику, яка проводиться державою.

Ст. 3 цієї конвенції встановлює зобов’язання держави, на території якої утримуються заручники вжити всі заходи для полегшення положення заручника, а також сприяти звільненню і його від’їзду після звільнення. Центральне значення все ж таки має для МП положення закріплене в ст. 5 пукнт 1 щодо встановлення юрисдикції. Юрисдикці так само поширюється на три випадки але і вводиться четвертий додатковий. Держава здійснює юрисдикцію, якщо:

• злочин скоєно на її території;

• скоєно будь-ким з її громадян;

• злочин скоєно, щоб примусити цю держави вчинити будь-який акт або утриматися від акту;

• злочин скоєно проти громадянина цієї держави.

Конвенція вперше встановила універсальну юрисдикцію. Пункт 2 ст. 5 встановив, що юрисдикція може бути встановлена кожною з держав-учасниць конвенції на території якої можливо перебуває можливий злочинець.

Унікальна норма, відтворена в пункті 1 ст. 9. Був сформульований принцип невидачі. Прохання щодо видачі можливого злочинця не задовольнється якщо є підстави вважати, що така видача буде використовуватися для переслідуванн або покаранн особи з причин, пов’заних з його расовою, національною приналежністю або політичними поглядами. Конвенція також містить типові приписи стосовно співробітництва держав в питаннях попередження злочинів а також в наданні правової допомоги.

Близько до злочинів терористичного характеру – акти незаконного втручання в діяльність цивільної авіації. Токійська конвенція 63 р. Гаазька 70 р. Монреальська 71 – співробітнитцво держав у зв’язку з втручанням в діяльність цивільної авіації.

В 63 р. у зв’язку зі зростанням кількості викраденн літаків та перегону їх на Кубу (23 випадки в період з 61 – 63 р.). Конвенція 63 р. по боротьбі з захопленням літаків в Токіо. Захоплення літака було кваліфіковано як злочин. Неефективність конвенції призвела до необхідності укладення Гаазької конвенції 70 р. по боротьбі з незаконним втручанням в діяльність цивільної авіації; через рік 71 Монреальська конвенці – розширена сфера конвенцій. Акт незаконного втручання – будь-яке несанкціоноване втручання в діяльність цивільної авіації під час експлуатації повітряного судна та під час його полоту. Визначено час експлуатації – це час з початку передпольотної підготовки до завершення 24 годин після припинення польоту. Під часом польоту згідно з Токійською конвенцією – час з початку пробігу літака по посадочній смузі до виключення всіх двигунів. Час польоту - момент закриття всіх дверей після завершення посадки всіх пасажирів та вантажу до відкриття хоча б однієї з дверей для висадки.

Будь-які акти, які здійснюються під час польоту та експлуатації:

- несанкціонованими особами;

- в несанкціонованому місці;

- в несанкціонований спосіб

розглядають як втручання в діяльність цивільної авіації і тягнуть відповідальність.

Викрадення літаків – вищий прояв АНВ, умисний злочин, мотиви можуть бути будь-якими і тому будь-яке захоплення літака потребувало виокремлення в особливий склад злочину.

Об’єктами викрадення стають не тільки літаки цивільні, а й вертольоти, повітряні кулі, дельтаплани та інші. В Швейцарії випускається журнал “Інтеравіа”, що належить асоціації пілотів. Він виділяє групи злочинців:

• злочинці що викрадають літаки, загрожують пасажирам рятуючись від влади. Сюди також відносяться особи, що по іншим причинам прагнуть незаконно покинути країну;

• злочинці що здійснюють викрадення з метою отримання викупу, який можуть вимагати від конкретного пасажира, іншої особи, держави, організації, установи. В цьому випадку викрадення літака може поєднуватися з захопленням заручників;

• з метою спровокувати міжнародний конфлікт а також з метою знищення. Лише цей третій тип може кваліфікуватися як міжнародний тероризм.

Викрадення літака здійснюється після того, як будь-яке питання відносин між державами не вдається вирішити мирним шляхом. Викрадення стає засобом тиску на державу або провокації.

Серед невизначених кіл діянь конвенції, неточні юридичні формулювання: практично за будь-які дії як то посягання на майно, порушення громадського порядку чи правил польотів. Згідно з п. 1 ст. 11 злочином вважається не тільки скоєння але й замах на нього. В тексті конвенції лише слово “намір” здійснити. Намір це ще не замах на вчинення злочину і кримінальному покаранню не підлягає.

Незаконний обіг наркотичних та психотропних речовин. Це є одна з найприбутковіших сфер бізнесу і приблизна норма прибутку в цій сфері становить 285 (275?) % річних, що не можна порівняти з жодною сферою діяльністю окрім проституції та торгівлі зброєю в яких 130 та 100% річних відповідно. Загальний річний прибуток за обіг наркотиків перевищує 1 млрд. доларів.

65 р. президенту Колумбії запропонували перевести $ 11 млрд., щоб він скасував акт про екстрадицію в США.

66 р. 26 кг вилучили з живота трупа.

Перша міжнародна конвенція була підписана в Гаазі 23 січня 1912 р. вона отримала назву Конвенція з Опіуму. Принципи, які були відтворені в цій конвенції сприйняті і отримали подальше відтворення.

30.03.61 р. – Конвенція про наркотичні засоби.

21.02.71 р. – підписана Конвенція про психотропні речовини.

1988 р. – Єдина Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин. Підписання ковнеції 88 р. не пов’язано з припиненням дій попередніх конвенцій. СРСР підписа цю конвенцію і Україна як правонаступниця є учасницею і прийняла права та обов’язки попередніх конвенції.

Найвідоміші з точки зору регламентації співробітництва – Єдина конвенція 80 (88?) р.

Важливим моментом є перелік 1 (перелік рослин, що є сировиною для виготовлення наркотичних засобів). Держави зобов’язуються встановити спеціальний режим для вирощування таких рослин.

Психотропна речовина – будь-яка природна сировина, занесена до переліків 1-4.

Ст. 3 (конвенції 71 р.) містить перелік діянь що вважаються кримінальними злочинами (виготовлення, пересилка, імпорт, експорт, транспортування будь-якої психотропної речовини, а також вирощування опіумного маку, кокаїнового куща). Конвенція зобов’язує держави учасниці вживати необхідних заходів щодо визнання національним законодавством зазначених в конвенції діянь правовим злочином.

Ст. 3, п. 4 – застосовуються до порушників: лікування, перевиховання, соціальна реінтеграція.

Найважливіше питання юрисдикції ст. 4-7. Ст4 містить норму згідно з якою кожна держава-учасниця може встановити свою юрисдикцію коли припустимий правопорушник перебуває на її території. Є стаття 6 про видачу – міститься положенн про виконання вироку. Ст. 7 – взаємна правова допомога держав в розслідуванні, кримінальному переслідуванні, судовому розгляді.

Органи – комісія з наркотичних засобів ЕКОСОР та міжнародний комітет з питань контролю над наркотиками (підпорядкований комісії і щорічно надає доповіді про застосування положень конвенції на території держав, тексті всіх законів і правил, відомості щодо обігу наркотичних засобів). Окрім цього держави-учасниці щорічно направляють міжнародному комітету розрахунок потреб для медичних цілей а також відомості про виробництво і споживання наркотиків і психотропних речовин.

В більшості країн світу питання відповідальності за ці злочини вирішена неоднозначно. Сінгапур передбачає смертну кару за зберігання більше 30 грамів героїну, або 30-ти – морфію. Індонезія – смертна кара, позбавлення волі на термін до 20 років, штрафи більше $ 200 (250?) тис. В різних країнах Європи теж по різному: Голандія – торгівля всередині країни – позбавлення волі на 8 років, міжнародна торгівля – 12 р. В ряді штатів США за організований продаж – смертна кара. Організований продаж – страта в 12 штатах, в інших – 20 років каторги. Поліцейськими заходами можна вилучити лише 10 % наркотиків, що знаходяться в обороті.

Посягання на національну культуру і спадщину. Конвенція 47 р. Не є засобом знищення всієї культури, здійснюється таємно на відміну від геноциду.

Контрабанда – конвенція про співпрацю в боротьбі з порушенням митних правил 77 р. в Найробі – конвенція СТС. Контрабанда – переміщення предметів, товарів, цінностей поза межами митного контролю через кордони держави. Реальних багатосторонніх конвенція не прийнято а застосування СТС не ефективне.

Особливу небезпеку становить організована контрабанда.

Найпоширеніша контрабанда зброї – автомат Калашникова. Зараз знаходиться на озброєнні 55 країн світу офіційно і зображений в національних гербах 6 держав. Російськими підприємствами випущено понад 55 млн. штук цієї зброї. Офіційно через зовнішньо-торгівельні організації продано 18,5 млн. Відома американська М 16 – всього 8,5 млн. Найбільша частина викрадається з військових арсеналів, підприємств, військовослужбовців. Розширюється також коло виробників такої зброї. Після незначних змін в конструкції прикладу деякі країни наладили випуск цих автоматів (Чехословаччина, Сирія, Китай).

Контрабанда досить поширений вид злочину; визначення “поза межами митного контролю” свідчить про розширення поняття, це не те ж саме, що “порушння правил митного контролю”. За підрахунками Олександра Задорожнього, до 47 % товарів імпортованих на територію України ввозиться за межами митного контролю.

З колишнього СРСР контрабандою вивозяться не тільки кольорові метали а й взагалі все, що може призвести до величезних збитків.

Піратство. Ст. 101 Конвенції 82 р. про міжнародне морське право. Якщо захоплення в відкритому морі здійснюється не приватно-власницьким кораблем, то кваліфікація цього злочину інша. Піратство – суб’єктно здійснене приватно-власницьким судном або літальним апаратом. Якщо ці дії здійснюються державним судном – то це вже акти агресії.

Ст. 105 передбачає право будь-якої держави захопити піратське судно, заарештувати екіпаж та захопити майно. Захоплення може здійснюватися військовими або спеціальними кораблями. Судові установи держави, що здійснила захоплення піратського судна можуть винести постанови про накладення покарань і визначити заходи, що на них накладаються. Коли таке захоплення відбувається необгрунтовано і коли буде підтверджено, що держава яка захопила судно не мала право це робити, то вона несе відповідальність перед державою захопленого судна за шкоду і збитки спричинені цим захопленням.

Розрив або пошкодження підводного кабелю або трубопроводу

Треба відрізняти ці діяння від піратства. У 1884 р. за пропозицією інституту МП була підписана Паризька міжнародна ковненція про охорону підводних кабелів (ще в силі). Вона встановила кримінальну відповідальність за пошкодження кабелів в мирний час, матеріальну – у військовий. Ст. 5 – відповідальність настає лише в разі порушення правил морського судноплавства. Карне переслідування винних здійснює держава судно якої здійснило пошкодження кабелю.

В Женевській конвенції про відкрите право і конвенції ООН про морське право 82 р. розширений об’єкт злочниу: кабель, трубопроводи, високовольтні електрокабелі. Відповідальність встановлено ст. 113 конвенції 82р. про Морське право. Ст. 114 – порядок відшкодування збитків.

+ Конвенція 1958 року про відкрите море.

Зіткнення морських суден. Морська аварія є злочином, якщо встановлено, що таке зіткнення відбулося внаслідок порушення морських правил судноплавства. Міжнародні правила в редакції 72 р. – технічні правила сигналізації, розходження, порядок забезпечення безпеки.

Брюсельська конвенція для об’єднання деяких правил відносно зіткнення суден – 1910 р. вперше кваліфіковано як злочин. Конвенція є діючою на сьогодні, чітко визначає суб’єктів (бортовий офіцер, штурман, капітан).

Якщо внаслідок Act of God, то відповідальність виключена.

Справа Лотоса. Лотус (фр. Пароплав) і турецький пароплав Босфурд (Боскурт?) зіткнулися на рейді в Константинополі внаслідок чого загинули 8 турецьких громадян і затонув Боскурт. Турецькі власті порушили справу проти свого капітана і французького офіцера. Суд засудив їх до позбавлення волі. Французська влада не погодилась, бо це наче не в турецькій юрисдикції. Постійна палата міжнародного правосуддя сказала що Туреччина не порушувала принципи, бо пароплавоводіння французького корабля спричинило тяжкі наслідки на турецькій території.

Друга Брюсельська конвенція про уніфікацію деяких правил карної компетенції щодо зііткнення суден – 52 р. Право карного переслідування отримала та держава, під прапором якої знаходиться судно в момент зіткнення. Загального визнання немає.

Ст. 97 – ні арешт ні затримання не можуть бути здійснені, навіть в якості міри розслідування, по розпорядженню будь-якої держави окрім держави-прапора.

Є різниця між аварією яка кваліфікується як річкова і як аварія у відкритому морі. Різниться в об’ємі відповідальності. Важливим моментом є вилучення у представників корабля документів (ліцензії) на кораблеводіння.

Конкуренція юрисдикцій може виникати лише в тих випадках, коли держава прапора не забезпечила відповідальності за скоєний злочин, при цьому конкурент – держава громадянства винної особи (це лише коли винний уник від-ті).

Ненадання допомоги на морі – Брюсельська конвенція 10 р.; Конвенція з охорони людського життя на морі 82р. в ст. 98 встановила також обов’язок прибережної держави по організації пошуково-рятувальної служби, а також відповідальність за ненадання допомоги на морі.

Інший злочин визначений Женевською конвенцією 49 р. про поліпшення долі поранених, хворих, внаслідок аварії на морі. Розповсюджується не тільки на факти корабельної аварії але й на вимушені посадки літаків на море.

Забруднення моря шкідливими речовинами. Конвенція 82 р. містить розділ 12 “Захист морського середовища” і ст. 192 – 236 кваліфікують забруднення морського середовища і встановлюють відповідальність.

Порушення правового режиму континентального шельфу Ст. 87 конвенції 82 р.

Екоцид і біоцид – забруднення навколишнього середовища. Ще в 79 р. Комісія з МП ООН підготувала проект міжнародної конвенції, яка найшла відтворення в конвенції підписаній в Ріо 92 р. з біологічного різноманіття де передбачається співробітництво держав у встановленні відповідальності за мосове забруднення морів. Розмитим залишається правове визначення цього діяння. Спеціальної конвенції нема.

Розповсюдження порнографії. 1910 р. – Паризька конвенція. + Міжнародна конвенція про припинення розповсюдження порнографічних видань і торгівлі ними – Женева 1923 р. Згідно з нею об’єктивну сторону злочину становлять наступні діяння: виготовлення і зберігання порнографічних видань; ввезення, провезення, вивіз особисто або через іншу особу; торгівля, поширення, здача в прокат, публічне експонування парнографічних видань; анонсування або оголошення шляхів через які їх можна дістати. Зберігання для себе не містить складу злочину.

Покарання за розповсюдження порнографії встановлюється майже всіма національними кримінальними кодексами.

Женевську конвенцію ратифікували 63 держави в перший рік після її прийняття. Сучасна практика майже всіх держав підриває конвенцію.

Незаконне радіомовлення. 1965р з ініціативи міжнародного союзу електрозв’язку (заснованоого в парижі в 1865 р.) була укладена міжнародна конвенція зв’язку. Ст 48 передбачає, що всі станції незалежно від їх призначення не заподіюють перешкод радіозв’язку іншим членам або співчленам. Об’єктивний склад злочину – це установка і експлуатація радіомовних станцій на борту суден, літаків, які заподіють шкідливі перешкоди якій-небудь радіомовній службі; акти співучасті (поставка, живлення, перевезення).

Конвенція 82 р. про міжнародне морське право ст. 109 злочином є незаконне віщання з відкритого моря, 110 – несанкціоноване віщання з відкритого моря – судно, яке здійснює незаконне радіомовлення позбавляється захисту держави прапора.

Суб’єктами злочину є також юридичні особи, що займаються незаконним радіомомвленням. Всі держави світу крім Монако і Люксембургу встановили монополію на радіозв’язок на своїй території.

1985 р. – радіохуліган з ФРН, Гессен – користувався частотами інтерполу – жартував.

Фальшивомонетництво (підробка грошових знаків). Користується ним не тільки приватні особи але й держави для підриву економіки багатьох країн. За даними Інтерполу, починаючи з кінця 60 років щорічно на світових ринках викриваються підроблені гроші приблизно 20-25 країн. З 92 р. на теренах СНД виготовляються фальшиві валюти більше ніж 10 країн.

1503 рік – в Росії введено карну відповідальність – винним вливали в горло розплавлене олово і відрубували руки.

97 р. американці об’явили про заміну 50-доларових купюр і одразу на ринку москви з’явилися ці купюри, хоча жодної купюри такого номіналу в Росію ввезено не було.

Женевська конвенція 29 р. про боротьбу з фальшивомонетництвом встановлює відповідальність тих, хто підробляє або фальсифікує грошові знаки, розповсюджує, приймає, перевозить фальшиві грошові знаки. Конвенція не встановлює різниці між національною і іноземною валютою. Ряд норм конвенції застарів: передбачається підробка тільки грошей і металевих монет, зараз же поширення набули підробка векселів, чеків. Конвенція не передбачає відповідальності за вивіз а тільки за ввезення фальшивих грошей.

Фальшивомонетництво в Україні карається так: 3-10 років з конфіскацією майна.

Комп’ютерна злочинність. Перший злочинець в 92р. позбавив $ 12 млн. мережу банків. В Україні комп’ютерна злочинність ще не набула значних масштабів однак паростки вона вже пустила (звір Інтерполу). 95 р. Хакер проник у компьютерні мережі баку Україна і викрав 4 млн. дол. США. 2000 р. – на кілька годин було заблоковано сервер провайдера Global Ukraine. Було посягання на UkrNet.

Тортури до підозрюваних, обвинувачуваних і інших осіб, що беруть участь у розслідуванні і судовому розгляді а також що містяться під вартою. Ст. 5 ЗДПЛ, ст. 7 МПГПП. Грудень 75 ГА ООН декларація про захист всіх осіб від тортур і інших жорстоки, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарання. Декларація засуджує будь-які тортури, кваліфікує їх як образу людського достоїнства. 10 грудня 84 р. ГА на основі консенсусу прийнла конвенцію проти тортур і інших жорстоких… видів поводження і покарання. Було заборонено практику застосування тортур. Ст. 4 Конвенції передбачає зобов’язання всіх держав згідно з своїм національним правом розглядати всі види тортур як карний злочин. Ст. 1 дала розвернуте визначення тортур як будь-які дії, якими будь-якій особі умисно заподіюється сильний біль або страждання фізичне або етичне, щоб отримати від нього (неї) або від третьої особи відомості або визнання або покарати цю особу за дії, які здійснила вона або третя особа… коли такий біль або страждання заподіюються державною посадовою особою або іншою особою, яка діє в офіційній якості або з їх мовчазної згоди. Ст. 10 особливо підкреслює що в об’єктивну частину не включаються біль і страждання які завдаються внаслідок законних дій, санкцій або подій, які невіддільні від цих санкцій, або викликаються ними випадково.

Таким чином конвенція передбачила наступні складові злочину:

1. карність цього діяння юридично визначається конвенцією;

2. з об’єктивної сторони тортури визначаються як спричинення сильного фізичного або етичного страждання;

3. суб’єктом злочину є тільки офіційна особа, або органи дізнання, попереднього слідства, суду. Або інші особи, які діяли з мовчазної згоди цих осіб;

4. з суб’єктивної сторони цей злочин здійснюється тільки умисно і з метою отримання від катованої особи помилкові або правдиві свідчення визнання або інші відомості.

В Резолюції ГА з приводу щорічного звіту комітету проти тортур підкреслено що як мотив найчастіше виступають кар’єризм і міркування помилково зрозумілої державної користі, помста, матеріальна користь. Конвенція поклала на держави учасники обов’язок запобігати на будь-якій території під їх юрисдикції не тільки тортурам а й іншим актам жорстокого нелюдяного поводження, що принижують людьску гідність. В конвенції підкреслено що ці інші діяння (ст. 16) за своїм змістом і суспільною небезпекою оцінюються значно нижче ніж тортури, і тому міститься зобов’язання держав запобігати нелюдяному і принижуючому гідність поводження, і ці діяння не характеризуються, як кримінальний злочин, але конвенція не виключає і карне переслідування. Згідно зі ст. 2 не можуть служити виправданням тортур та нелюдяного поводження ні стан війни ні загроза війни, ні внутрішня політична нестабільність ні наказ. Кожна держава взяла на себе зобов’язання здійснювати національні програми підготовки працівників правоохоронних органів, характер професійної діяльності яких пов’язаний із поводженням з особами, що утримуються під вартою. Треба особливо підкреслити що конвенція передбачає механізм видачі осіб, що застосовують тортури. В разі відмови або неможливості видачі держави беруть на себе обов’язок здійснювати розслідування і судовий розгляд в порядку передбаченому конвенцією. При цьому встановлюється універсальна карна юрисдикція. Конвенція передбачає зобов’язання держав щодо забезпечення жертав тортур реабілітацією і компенсацією. Для забезпечення механізму дії конвенції в ООН створено комітет проти тортур.

Систематичні і масові порушення прав людини. За своїм складом цей злочин найновіший. Конвенційно не врегульований. Можемо говорити, що в 90-х р. склалися звичаєві норми, які знайшли своє відтворення в проекті кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, в яких також відтворено зміст цього злочину. Суб’єктами цього злочину можуть бути індивіди з числа осіб, які захопили реальну владу в країні, або якому-небудь регіоні країни (бандити, злочинні групи або окремі особи). Ст. 21 Проекту передбачає форми здійснення цього злочину такі як вбивства, тортури, встановлення або підтримання стосовно окремих осіб статусу рабів, встановлення щодо окремих осіб підневільного стану або примусової праці, масові переслідування за соціальними, расовими, політичними ознаками, а також депортація або примусове переміщення населення. Ст. 21 підкреслює, що перелік цих діянь є вичерпним. Згідно з проектом кодексу будь-яке діяння перераховане в ст. 21 розглядається як злочин міжнародного характеру в двох випадках, які є необхідними для характеристики цих діянь в якості злочинів: - систематичний характер. Постійність або методичність здійснення таких діянь; - за масштабами і за кількістю потерпілих вони повинні бути масовими, тобто велика кількість осіб, права яких порушені.

В той же час окремі акти тортур, вбивств, рабства, які не носять систематичного або масового характеру кваліфікуються злочинами міжнародного характеру за іншими нормами міжнародного і національного права.

Підтримка відносно осіб положення рабства, підневільного стану або підневільної праці. Визначення цих злочинів міститься в конвенції проти рабства 1926 р. Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі… 56р. де міститься в тому числі термін боргової кабали. МПГПП 66 р. (ст. 8) забороняє і уточнює визначення рабства, підневільного стану і примусової праці. Окремо Конвенції №29 і №105 МОП, які забороняють і скасовують примусову працю. Кваліфікаційними документами які найчастіше застосовуються з точки зору встановлення кримінальної відповідальності є конвенції МОП згідно з якими злочини вважаються не тільки доведення людей до рабскього або підневільного існування але і утримання їх в такому стані.

насильне зникнення людей. Приблизно з 92, 93 року ГА ООН почала обговорювати новий зміст злочину, про який ми можемо говорити, як новий в міжнародному кримінальному праві. Його поява як окремої кваліфікації повязана з тим, що країна з нестабільною політичною обстановкою, високим рівнем злочинності або в тих країнах, що беруть участь в збройних конфліктах міжнародне співтовариство відзначає велику кількість людей які зникають безвісті. Це особи, що протягом встановленого цивільним законодавством терміном не з’являються в місці їх постійного проживання і немає відомостей про їх місцезнаходження. Найчастіше до числа тих людей, які насильно зникли відносяться не стільки загиблі але й ті особи, що вивезені на примусові роботи і в рабство. З 18 грудня 92 р. ГА ООН прийняла резолюцію, в якій містилася декларація про захист всіх осіб від насильних зникнень. В 93р. на Віденській всесвітній конференції справ людини ГА ООН відтворила заклик всіх держав світу здійснити відповідні законодавчі роботи для того щоб припинити і здійснити покарання всіх винних у насильних зникненнях людей. Всесвітня конференція з прав людини 93 р. підтвердила що обов’язком держав є зобов’язання провести розслідування якщо є підстави вважати, що на її території здійснилися зникнення. Ці міжнародно-правові акти не є юридично обов’язковими не формулюють диспозиції і не формулюють основні ознаки зникнення як злочину міжнародного характеру. Вони лише рекомендують держава ухвалити відповідні кримінальні закони.

Окремо треба зупинитися на такому злочині, який останнім часом стає одним з провідних - це рабство і работоргівля а також інститути схожі на них. В МП скасування рабства вперше було декларовано 1815 на Віденському і 1818 на Аахинському конгресі. Держави відмовилися від рабства як інституту і проголосили його незаконним. У 1885 р. на Берлінський конференції підписаний генеральний акт про Конго – МП-заборона рабства і работоргівлі.

В 1926 р. Женевська конвенція про рабство, учасником якої став і СРСР. В конвенції пункт 1 в ст. 1 визначення: рабство - це стан або положення людини, над яким здійснюються атрибути права власності або деякі з них. Пукнт 2 ст. 1 також визначення: торгівля невільниками – це акт захоплення, придбання або поступки людини з метою продажу її в рабство. Згідно з конвенцією 26 р. держави брали на себе зобов’зання відмінити рабство в усіх його формах, а також запобігати і покласти край работоргівлі і вжити національних законодавчих заходів, які б встановили суворе покарання. При всій обмеженності конвенції це був перший МП акт, який звернув увагу держави на небезпеку примусової праці. При цьому держави зобов’язувалися згідно із ст. 5 застосовувати обов’язкову працю лише з суспільною метою (ліквідація стихійних лих, аварій, катастроф). Звернувши увагу на небезпеку примусової праці, конвенція не декларувала таке діяння як карний злочин. У тих випадках коли примуосвий труд застосовується в результаті вироку суду, держави зроблять все, щоб поступово покласти кінець такій праці. Конвенція фактично не заборонила примусовий труд а висловила лише наміри держав викорінити ці явища, як ганебні для людства. Після другої світової війни ст. 4 ЗДПЛ підкреслила, що ніхто не повинен утримуватися в рабстві або підневільному стані, рабство забороняється в усіх його видах.

Але після цього міжнародна конференція констатувала наявність у світі більше 9 млн. рабів. 82 рік по даним ЕКОСОР проблема рабства до цього часу не є вирішеною і є актуальною. В Саудівській Аравії приблизно 300 тис. Рабів (70% - іноземці). В деяких країнах на заміну рабства з’явилися нові інститути експлуатації дітей і жінок. В зв’язку з цим в 56 р. в Женеві була ухвалена додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі і інститутів і звичаїв схожих з рабством. Учасником яких був СРСР і Україна зараз. Злочином визначається таврування, перевезення рабів а також схилення інших людей до віддачі себе в рабство. Конвенція додаткова, таким чином вона доповнювала конвенцію 26 року. В цій конвенції визначені наступні форми злочину:

- продаж дітей і експлуатація дитячої праці. Згідно з конвенціюєю про права дитини від загального кримінального злочину цей злочин відрізнється суб’єктивною стороною, коли продається дитина людям, які будуть її використовувати як безкоштовну робочу силу. Міжнародна практика пішла шляхом віднесення до цього злочину також передачу батьками або опікунами за винагороду своїх дітей в служіння особам. Цей вид злочину визначається, як злочин Конвенцією про права дитини 89 р. (ст.ст. 32, 34, 36).

- Домашнє рабство жінок або звертання в домашнє рабство. Конвенція заборонила купівлю нареченої або три пов’язані з цим діяння (батьки, опікун видають заміж за винагороду грошима або натурою без права відмови з боку жінки; чоловік жінки, його сім’я або клан передають жінку іншій особі за винагороду; жінка після смерті чоловіка передається по спадщині). Для так званого домашнього рабства характерні наявність у осіб, які здійснюють цей злочин права розпоряджатися долею жінки, можливості її купівлі-продажу або спадкуванні. Характерним є те, що жінка не може відмовитися від небажаних для неї змін. Держави-учасниці додаткової конвенції зобов’язалися відмініти такі звичаї і притягувати осіб до відповідальності а також встановити мінімальний шлюбний вік, заохочувати цивільну реєстрацію браків, де основною передумовою буде отримання згоди на вступ в брак, а також інші дії, які повинні бути передбачені законодавством про шлюб та сім’ю.

- боргова кабала – форма економічного рабства, забезпечення повернення боргу своєю працею, або працею залежної від нього особи якщо належно визначена вартість роботи не зараховується в погашення боргу або якщо тривалість цієї роботи не обмежена і характер її не визначено. Треба підкреслити, що якщо займодатель визначить 5-річний термін відпрацювання боргу то це вже буде законно. Треба особливо підкреслити, що таке визначення боргової кабали не сприяє чіткості позиції держав щодо боргової кабала і таке формулювання правопорушення є абсолютно неадекватним змісту таких діянь;

- кріпосний стан – користувач зобов’язаний згідно з законом, звичаєм, угодою жити і працювати на землі, належній іншій особі і виконувати певну роботу цій особі або за винагороду або без такої і не може змінити свій стан. При такому визначенні зрозуміло, що кріпосна кабала відноситься до селянства. Факт отримання винагороди не впливає на квалфікацію злочину. Кріпосний стан не може бути закріплений через національне законодавство. В конвенції міститься зобов’язання держав відмінити кріпосний стан і встановити за нього кримінальну відповідальність згідно з законом.

Торгівля жінками і дітьми. Коли цей злочин здійснюється без мети звертання в рабство. Продаж жінок і дітей для заняття проституцією. Жінок продають і вивозять в інші країни. 1899 р. в Лондоні відбувся міжнародний конгрес по боротьбі із торгівлею жінками. Перша акція, яка розглянула цю проблему. Ще тоді конференція відмітила страхітливі розміри торгівлі і звернулася із запитом укласти багатосторонню угоду і створити національні комітети. 18 травня 1904 р. була укладена перша міжнародна угода – Паризький договір про заходи проти торгівлі дівчатами. Згідно з цим договором держави зобов’язалися встановити спостереження на вокзалах і портах, збирати відомості щодо викрадених жінок і дівчат. 4 травня 1910 р. був укладений інший Паризький договір, де держави зобов’язалися встановити покарання за торгівлю жінками та віднести це до категорії злочинів, за скоєення якого злочинець підлягав видачі. Важливим міжнародно-правовим актом, який сприяв розумінню і кваліфікації цього злочину стала Конвенція від 21 березня 50 (80?) р. Відповідно до неї держави взяли зобов’язання кваліфікувати як злочини звідництво, схиляння або спокушення в цілях проституції а також експлуатацію проституції, будинків розпусти, здавання і наймання приміщень для цього. Окремо треба визначити, що експлуатація проституції третіми особами є також такою навіть зі згоди експлуатованої а також завідоме фінансування і участь у фінансуванні будинку терпимості, замах на вчинення цих дій, підготовка і співучасть.

Щорічно з України виїздить приблизно 100 тис. осіб для заняття проституцією, всього десь 4 млн. українців виїхали.

Військові злочини мають особливості. В одни випадках можуть кваліфікуватися як міжнародні злочини, в інших – як злочини міжнародного характеру. До числа останніх відносяться так звані випадкові, скоєні індивідами в корисних цілях (з особистих мотивів): грабіж, …Такі злочини не пов’язуються з державою і кваліфікуються як різновид ексцесів виконавців. На практиці таке розмежування військових злочинів здійснються також і за мірою їхньої суспільної небезпеки, об’єкта посягання. Втсановлено 3 види військових злочинів: 1. порушення женевських конвенцій; 2. серйозні порушення додаткових протоколів; 3. виключно серйозні військові злочини як систематичні порушення прав людини згідно зі ст. 22 Проекту кодексу.

Відповідальність за виключно серйозні військові злочини абсолютно завжди несе держава і пов’язані з цією державою фізичні особи. З інших військових злочинів відповідальність можуть нести також фізичні особи, діяння яких можуть за деяких обставин кваліфікуватися як дисциплінарні проступки і покарання за які здійснюється владою начальників і командирів. Особливе місце має ст. 9 Стату по Югославі і Руанді.

Нелегальна міграція. Визначена Пиризькою хартією для нової Європи протизаконна діяльність політичного характеру, що приховує істинні наміри держав, які стимулюють незаконну міграцію (приховують експансіоністські наміри). Оскільки мова йде про порушення прав і інтересів держав, мова йде про злочинну діяльність міжнародного характеру. Нелегальну міграцію не треба змішувати з законним пересування робітників з країни в країну за встановленими квотами. Встановлення турдящих мігрантів найчастіше не визначено національним законодавством, вони не визначеі профспілками але на відміну від законних мігрантів ще більш низьким є захист незаконних емігрантів. За своїими прибутками нелегальна міграція прирівнюється до торгівлі наркотиками. Бланкетні норми зафіксовані в рішенні Наради ОБСЄ, Паризькій Хартії, деяких конвенцій МОП (№97 від 49 р., №143 – 75 р. – про зловживання трудящими імігрантами і забезпечення рівних можливостей) є неефективними.

Найманство відоме з самих давніх давен. В 15, 16 ст. найманці складали основу всіх збройних сил. Вперше критичне поняття найманство було розкрите в ст. 147 додаткового протоколу 1 до женевських конвенцій 49 року про жертви війни.

5 рис найманства:

• спеціально завербований;

• безпосередньо бере участь у воєнних діях;

• керується головним чином бажанням отримати винагороду;

• не є ні громадянином сторони конфлікту ні особою що постійно мешкає на території;

• не направлений державою, що знаходиться в конфлікті для виконання функцій службової особи.

Треба відрізняти військових радників які не беруть участі у військових діях і направлені на службу до іноземної армії за угодами держави.

Проблеми найманства неодноразово обговорювалися. У 89 р. ГА ООН затвердила конвенцію про боротьбу із вербуванням, фінансуванням, навчанням найманців.

Екстрадиція. Інститут видачі злочинців широко застосовується в практиці міжнародних відносин.

Д\З 1. Структура органів ООН в питанні боротьби співробітництва держав з кримінальною злочинністю. Головну функцію виконує Конгрес ООН а також 4 органи які у структурі ЕКОСОР і окремо комітет Генерального секретаріату.

2. Структура Інтерполу, фактичне значення, повноваження центральних бюро.

Територія

І. Територіальне верховенство сформулювалося на підстві рецепції римського державного права на початку 12 ст. н. е. Вперше форми публічного володарювання держави над територіэю з’явилися в роботах Енгельберта з Адмонту. З того часу в МП сформулювалися три основні теорії щодо території.

1. має своїм походженням римський цивілістичний досвід. Територія розглядається як річ. Це означає, що територія як правовий інститут грунтується на єдності трьох складових права власності usus, fructus і abusus (володію плодами і вигодами, користуюсь і розпоряджаюсь). Час виникнення цієї теорії сягає римської теорії права і фактично можна зробити висновок, що рецепція римського права призвела до формулювання цієї конценпції в праві взагалі і в публічному праві – зокрема. До нас теорія дійшла чрез праці глосаторів і постглосаторів. В юридичних консультаціях Балда 14 ст. (перший адвокат який використовував в своїй діяльності МПП) ми знаходимо ставлення до території як до публічного правого інституту, але такого що має походження від приватного. В др. п. 20 ст. ставлення до території як до цивільно-правого інституту знайшло свою підтримку під час формулювання концепції загальної спадщини людства. Res communis – речі, на які є загальна власність. Своєї підтримки ця концепція в сучасному МП не має.

2. Територія як кордон її влади, як зовнішня межа суверенітету. Своїм джерелом ця теорія має концепцію суверенітету Вільгельма Оккама пізніше – розвинута Ж. Боденом. Її треба розуміти як антитезу конценпції особової держави. Згідно з цією теорією територія являє собою сферу дії суверену, природнє обмеження суверену, таким чином і основу дії суверена.

3. Концепція компетенції. Є похідною від перших двох теорій. Сам факт того, що засновниками цієї теорії стали найвидатніші юристи змушує нас більш уважно її проаналізувати. 1) Теорія виходить з інтегрального розуміння imperium і dominium; 2) Теорія виходить з того, що суверен володарює в межах території над речами і над особами; 3) взаємодія суверенів за межами компетенції кожного з них створює міжнародні режими. Автори: Володимир Незабітовський (кін. 19 ст.), а пізніше Ганс Кельзен.

За своєю правовою природою територія становить основу державного суверенітету. В сучасному МП немає і не може існувати держави без території. Якщо території немає, держава не отримує своїх основних характерних рис і може розглядатися лише як державоподібне утворення або інший суб’єкт. Необхідність при аналізі правової природи території розглядати територію з точки зору двох правових доктрин (під доктриною ми розуміємо не наукову концепцію а засіб мислення). З римського державного права походить концепція імперії як продовження imperium – володарюю. Це є доктрина розповсюдження влади. Так само з римського правового досвіду походить доктрина dominium (володію). З цієї точки зору ми можемо говорити, що територіальне верховенство в державі є поєднання imperium та dominium – доктрини володарювання та володіння.

Нас цікавить не соціологічна а юридична характеристика. Під територіальним верховенством ми розуміємо розповсюдження влади держави на всі особи та речі, які знаходяться в межах її суверенітету. Поєднання особового верховенства і територіального і є суверенітет. Таким чином кожна держава розглядається, з точки зору МП, як поєднання особового і територіального верховенства.

ІІ. Найважливішим з точки зору МП в усвідомленні інституту територіального верховенства є розуміння території як міжнародно-правового інституту. В сучасному МП існують три типи територій. Перший тип – державна територія; другий тип – міжнародна територія; третій тип – територія з змішаним режимом. Третій тип є похідним від перший двох і в деяких підручниках навіть не розглядається як окремий тип.

Територія держави так само як і інші інститути міжнародного права є основним інститутом, який входить до структури інституту міжнародної правосуб’єктності. Наявність території є необхідною умовою існування держави. Звідси державну територію ми можемо визначити як сферу дії суверенітету держави, або як простір, в основі правового статусу якого є суверенітет держави.

Міжнародну територію можна розуміти як територію в основі правового статусу якої є міжнародне право, а не державний суверенітет. Довгий час міжнародні території розглядалися як нічийні (в підручниках res nullius – території, що нікому не належать), але такий цивілістичний підхід не діє повністю вірного розуміння правової природи.

Території зі змішаним режимом за своїм походженням генетично належать або до державних територій або до міжнародних територій. Якщо такі території, наприклад, як території без’ядерних зон за своїм походженням належать до державних територій, але ми розглядаємо їх як державну територію з особливим правовим режимом, що встановлюється МП. Так само території, які становлять основу виключної економічної зони ми перш за все розглдаємо як міжнародні території за своїм статусом з деякими рисами юрисдикційного характеру притаманними суверенним державам.

ІІІ. Правові підстави, на основі яких змінювалась належність території. З точки зору МП різних часів ми розглянемо інститут зміни належності державної території в генетичному плані.

1. В МП з’явився інститут de bellum – дебеляція (війна, відвоювання). Це перший юридичний інститут. Він знайшов своє закріплення в МП приблизно в 9-10 ст., а в сучасному МП почав формулюватися з того ж часу. Сучасне міжнародне право, хоча і розглядає антизаконність війни, а таким чином і будь-які територіальні зміни в результаті військових дій розглядаються незаконними, але генетично сучасне МП не може не визнавати історичну правомірність цього інституту.

2. Інститут occupatio. Їх три.

Окулярна окупація означає: прийшов, побачив, заволодів (відкриття Америки).

Символічна окупація (більш інтенсивний режим здійснення): - прийшов, побачив, залишив символ (прапори або інші знаки, які символізували державне володіння).

Ефективна окупація з’вляється як інститут вже пізніше і вперше ми її зустрічаємо в рішенні міжнародного арбітражу між Нідерландами та США, яке здійснював одноособово суддя Хьюберт(?). Концепція ефективної окупації розглядається як діюча концепція, яка неодноразово підтверджувалася в сучасному МП. Рішенням, які підтверджують дієвість концепції ефективної окупації є в тому числі і діяльність нашої держави щодо спірної території з Румунією (о-в Зміїний). Ефективна окупація означає ефективне здійснення повноважень суверена відносно території. В справі про Качський Ран швейцарський міжнародний арбітраж підкреслив, що виносячи рішення про розподіл території Рану між Індією та Пакістаном арбітраж керувався в основному розумінням ефективності влади на цій території і фактично віддавши 10% Пакістану, 90% Індії, виходив із питання “Хто збирає податки і хто доставляє пошту”. Ефективна окупація має своїм корінням концепцію окупації нічийної території і послідовне здійснення влади щодо цієї території.

3. Інститут ад’юдикації (adjudication) належить до вторинних інститутів але за своїм генетичним походженнм виникає приблизно в 18 ст. і закріплюється в сучасному МП як інститут відсудження території. В праві термін ад’юдикація може бути застосований до будь-якого поняття. Отримання власницьких повноважень щодо речі внаслідок рішення судових інстанцій.

4. Інститут аккреції. Стародавні індійці почали штучно прирощувати території але як міжнародно-правовий інститут зрозумілий і більш менш оформлений з’являється на прикінці 19, поч. 20 ст. Це штучне прирощення. Найбільш актуальним цей інститут став в західній північній Європі (Нідерланди). Штучні території в результаті висушення морів, будівництва дамб. Питання територіальних вод.

5. Право нації на самовизначення. Найбільший контраверсійний інститут в сучасному МП.

Демілітаризовані, нейтральні території і зони миру:

Можуть бути державний, міжн. і змішаний режими (Панама, Суєцький канал): зобов’язання не мати військових споруд, збройних сил з метою забезпечення взаємної МБ.

Демілітарізована територія – така частина державної території, по відношенню до якої держава прийняля зобов’зання скоротити або не мати в її межах певних визначених видів озброєння, споруд.

Демілітаризація може застосовуватися відносно передбачених відповідними актами частин територій і районів або самостійних територіальних одиниць; стосовно держави в цілому; стосовно певних просторових сфер, які не знаходяться під державним суверенітетом. Демілітаризація за обсягом може бути повною і частковою. Повна – заборона всіх військових об’єктів, всіх видів зброї. Часткова – полягає в тому, що на такій території реалізується один або декілька з таких заходів.

Приклади демілітаризації досить різноманітні: угода між СРСР і Фінляндією – режим повної демілітаризації встановлено для Аланських островів, які належать Фінляндії. Згідно Паризького договору 20р. демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген. Повністю демілітаризованими територіями на підставі міжнародних угод є місяць та інші небесні тіла. Часткова демілітаризація передбачена для Суецького каналу константинопольським договором 1888 р. В Кореї демілітаризована зона вздовж 38 паралелі.

Демілітаризація нерідко супроводжується нейтралізацією. Нейтралізація – поняття більш широке – встановлення такого статусу території, при якому забороняється будь-яке її використанн як театру військових дій. Нейтралізація частини державної території не накладає зобов’язання на державу бути нейтральною. Приклад нейтралізованої території є Магеланова протока 28 липня 1881 р. договір між Аргентиною і Чилі. 7 вересня 1997 р. – договір між США і Панамою – Панамський канал був оголошений постійно нейтральним.

В сучасному МП одночасно встановлюються обидва режими що призводить до виникнення “зон миру” або без’ядерних зон. На сьогодні відомо три міжнародні угоди, за якими встановлено без’ядерні зони. 1967 р. – договір Тлателолко – Мехіко – договір між латиноамериканськими державами, потім приєдналися США і СРСР. 1985 р. договір Раратонга – про створення без’ядерної зони в південно-західній частині Тихого Океану. 1996 р. був укладений а вступив в силу на початку 2000 р. договір про створення без’ядерної зони в Африці – договір Пеліндаба.

Реалізація принципу самовизначення народів і націй. Плебісцит – являє собою інститут МП, згідно з яким здійснюється опитування населення щодо державної належності території. Референдум – є інститутом конституційного права. Проведення плебісциту регламентується МП, а референдуму – національним правом. Останній плебісцит щодо західного Іріану а також Східного Тимору (відбулися в цьому році перші вибори і був обраний глава держави). Плебісцит як інститут міжнародного права застосовується згідно з комплексом норм МП.

1. Конвенційні норми. Їх не існує, оскільки всі плебісцити проводяться як прецеденти ad hoc.

2. Звичаєві норми, які знайшли совє відображення в рішеннях МО.

Умови правомірності проведення міжнародного плебісциту: “ДДД”. Демілітаризація, Демократизація, Деполітизація (заборона діяльності екстремістських політичних партій).

На відміну від попередніх заходів зміни державної території плебісцит є способом дійсним для сучасного МП. Тут є класифікаційна плутанина але плебісцит є форма а не спосіб.

Наступні способи реалізації цього принципу. Розділення існуючої держави;. Вихід частини території з складу держави; об’єднання двох або декількох держав. Обмін державними територіями за угодою сторін (цесія і сецесія). Застосування заходів відповідальності за агресію (окупація як відповідальність за агресію).

Згідно з сучасним МП правомірними є наступні способи: розділення, вихід, об’єднання і обмін.

Аналіз окремих територій за правовим змістом та статусом. Державні території з юридичної точки зору складаються з сухопутної, водної території, повітря і надр окремо – територія під сухопутною і підводною територією. Під умовною державною територією вважаються морські, повітряні, космічні кораблі що знаходяться за межами державної території, а також трубопроводи, бурові установки, штучні острови. Бувають абсолютні (військові суда) і відносні (транспорт глави дипл.пред-ва або просто іноземця) умовні території.

Режим державної території визначається національним законодавстом. До складу сухопутної території входять острівні території або анклави – окремо розташовані частини сухопутної території. Острів (ч. 1 ст. 122 Конвенція морського права) – природно-утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу. За винтком скель непридатних для життя людини в однаковій мірі державі можуть мати територіальну зону, континентальний шельф, економічну зону.

Відповідно до діючого законодавства України острови, що належать до території України мають територіальні води, шельф.

Анклав – частина території держави оточена з усіх боків територією іншої держави, і яка не має водного побережжя. В даний час декілька анклавів: Анклави на території Швейцарії (Анклав Бюзінген (ФРН) і Кампеоне д’Італія; на території Нідерландів анклави Бельгії Бар-ле-насау і Бар-ле-к(х)орті. І навпаки анклав Вар-ле-дус – анклав Нідерландів в Бельгії. Третє – іспанське місто – (П)Лівія розташовано в межах французських Піреней.

Існування анклавів є проблемною темою в МП, оскільки воно потребує забезпечення необхідності доступу до них, проїзд через територію іншої держави. Якщо частина однієї держави розділана частиною сухопутної і частиною морської території, то це напіванклави. Напіванклав – Калінінград; Сеул та Імелівія – територія Іспанії що знаходиться в Марокко.

Водна територія більш детально врегульована. До числа внутрішніх вод відносяться води рік, озер, каналів. Води портів, заток, береги яких належать одній державі, а таокж історичні моря і затоки (море Лаптєва, затока Петра Великого). На сьогодні в МП не існує терміну територіальні води, замінено на територіальне море. П.1 ст.2 Конвенції з морського права: територіальне море – морський пояс, що примикає до сухопутної території д-ви, шириною 12 морських міль від вихідних ліній.

На територіальне море поширюється державний суверенітет. Виняток – право проходу іноземного судна через територіальне море – мирний прохід. Закон України про державний кордон України від 18.12.91. (ст. 6) відносить до внутрішніх морських вод наступні 5 категорій морських просторів: 1 група – морські воді розташовані від берега від прямих вихідних ліній; 2 – води портів України; 3 – води заток, бухт, лиманів, гаваней, рейдів, ширина входу до яких не перевищую 24 милі; 4 води заток, бухт лиманів, що історично належать до державної території; 5 – ріки, озера береги яких належть Україні.

Надра знаходяться під сухопутною і водною території. Надра не мають обмеження ні в міжнародному ні в національному праві щодо глибини.

Правовий режим надр України регламентуєтьс Конституцією і кодексом України про надра. Угоди або дії, що в прямій або непрямій формі порушють право власності на надра є недійсними. Народ України здійснює право влансості на надра через свої представницькі органи.

“Гірничий закон України” 6 жовтня 1999(5?) р. Правовий режим підземних вод визначається водним кодексом.

Повітряна територія – це стовп повітря невизначеної висоти, що проектується від кордонів. 100-110 км – найнижча межа штучного супутника землі. Правовий режим повітряного простору встановлюється винятково національним законодавстом. Держав беруть на себе зобов’зання щодо міжнародних польотів.

Кондомініум – спільне володіння двох і більше держав. Кондомінімум встановлюється з метою усунення суперечки держав, які претендують на одну територію. В даний час кондомінімум майже не зустрічається (1906-1980 кондомініум островів Нові Гібриди – Брит., Фр.)

Державні кордони. В міжнародній практиці немає конвенційного визначення. Наукові – державний кордон – це лінія що встановлює сухопутні межі держави. Це фактичні або уявні лінії на сухопутному, водному і повітряному просторі, що визначають межі дії державного суверенітету. Під державним кордоном ми розуміємо лінію, яка не тільки встановлює просторові межі державної території але й межі дії державної влади.

Закон України про державний кордон 91 р. визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, котрі визначають територію України. таким чином слід розрізняти державні кордони що розділяють території суміжних суверенних держав і адміністративно-територіальні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави. Головне завдання однієї держави – визначення просторових меж. Кордони поділяються на суходольні, водні і повітряні. МП відомий феномен невизначених кордонів (sine facio) через відсутність демаркації. Мають місце в Африці і на Азіатському континенті. Найбільший недемарковий кордон – між Пакістаном і Авганістаном.

У 1834 р. Радник англійського віцекороля провів лінії на карті і розділив державну територію, встановив кордон між Авганістоном і Пакістаном. Таким чином державний кордон поділив навпіл територію проживання одного племені. Взимку вони перекочовують в Авганістан, влітку повертаються в Пакістан. В процесі встановлення кордону розрязняють два послідових етапи. Делімітація кордону – це визначення в договірному порядку загального напрямку проходженн лінії державного кордону, позначених на картах схемами, планами. При делімітації складається докладний опис лінії кордону з детальним тлумаченням. В україні проведена делімітація з усіма суміжними держава. Не проведена демаркація найбільшого кордону з РФ. Наступний етап – демаркація – провдення лінії державного кордону на місцевості із позначенням спеціальними прикордонними знаками. Здійснюється прикордонними військами.

Всі документи з демаркації і делімітації є складовою частиною договорів про територіальне розмежуванню і підлягають затвердженню вищими органами державної влади.

Редемаркація – перевірка, встановлення нових знаків.

Розпад СРСР і утворення незалежних держав. Умовний характер кордонів, які існували між колишніми союзними республіками. Це були адміністративні кордони з юридичної точки зору.

Рада командуючих прикордонних військ СНД вирішує всі прикордонні питання. 95 р. – конвенція про охорону зовнішніх кордонів СНГ. В СНГ кордони були поділені на внутрішні і зовнішні і згідно з цією конвенціюєю на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При перетинанні цих кордонів громадянам СНД не потрібно пред’являти будь-яких спеціальних документів. Україна не визнає поділу державних кордонів на внутрішні і зовнішні і не приєдналася.

Види державного кордону. З точки зору МП за місцем проходження розрязняють суходонлні, водні, річкові, озерні, повітряні.

Режим кордону і прикордонний режим. Режим державного кордону встановлюється міжнародним правом. Прикордонний режим встановлюється національним правом. Режим кордону встановлюється згідно з МП національними законодавчими актами. Режим державного кордону України розуміється як: 1) режим утримання кордону; 2) режим перетину; 3) пропуск через кордон осіб і товарів; 4) ведення на кордоні господарської і іншої діяльності; 5) вирішення прикордонних інцидентів. Прикордонний режим, на відміну від режиму кордону, є режим прикордонної зони націлений на створення необхідних умов для охорони кордону. Ширина прикордонної зони як правило не перевищує 5 км. Ст. 24 Закону України про державний кордон – вводиться дозвільний порядок перебування осіб, транспортних засобів в прикордонній зоні. Також вводиться поняття прикордонної смуги і контрольованого прикордонного району.

Україна має спільний кордон на північному заході з Польщею, на захоід – із Угорщиною, Словаччиною, Румунією, на півночі – з Білоруссю, на сході – з Росією.

Українсько-польський кордон – 143 км. Через Устин луг, місто Рава Руська, далі на південий захід біля польского міста Пшемисль, біля річка Сян чере Ужанський перевл до кордону із Словаччиною.

Договір між СРСР, Польщею, Чехословаччиною Ужгород 46р.

Документи демаркації радянсько-польського кордону 46-47р. у Варшаві.

Документи демаркації підписані у Варшаві в 61(51) р.

Документи другої спільної перевірки проходження лінії колишнього радянсько-польского кордону по річках, струмках та каналах 81р.

Документи і доповнення до документів демаркації.

На радянсько-польському і українсько-польскому кордоні в документі чітко визначені документи демаркації (протоколи-описи проходження лінії державного кордону; протоколи прикордонних знаків). Важливою є проблема проходження лінії кордону через річки та струмки. Визначено, що лінія державного кордону проходить посередині від головного рукава. Головним рукавом є той, через який проходить найбільший рівень води при середньому її рівні. Острови – залежно від їх положення щодо лінії кордону. Фарватер – умовна лінія на карті, яка визначає судоходну лінію ріки. Тальвег – умовна лінія на карті, яка з’єднує точки найбільших глибин. Згідно з договором створюється прикордонна комісія, завдання якої визначення лінії кордону в разі зміни русла прикордонної річки або струмка внаслідок прикордонних явищ. Комісія визначає можливість поновлення старого русла ріки.

Україно-словацький кордон. 98,5 км. На заході Закарпатська область, західніше Ужгорода до кордону з Угорщиною. Відповідними договором про спільний державний кордон сторони підтверджують проходження лінії державного кордону, встановленої договором між СРСР і ЧССР 10.2.73 р. у Празі. Межі кордону визначені від стику державних кордонів договірних сторін і республіки Польща до стику державних кордонів договірних сторін і Угорської республіки.

Державний кордон на річці Уж. Від прикордонного знака 317 до прикордонного знака 321 вважається незмінним і проходить по срединній ліній, яка однаково віддалена від берегів. В договорі підкреслено, що в разі зміни русла річки уж спільна українсько-словацька комісія визначає лінії державного кордону.

На мостах та інших гідротехнічних спорудах лінія кордону проходить по їх технологічній осі.

Українсько-угорський. 135 км. Від міста Чоп, в напрямку Виноградова на південний схід, перетинає річку Тиса, іде до кордонів з Румунією (п. 3 ст.1 Мирного д-ру 47 року (Париж)).

4 групи документів:

• документи редемаркації підписані в 45 р. в Москві радянсько-угорською комісією;

• документи на стик державних кордонів СРСР, Угорської республіки, Чехословацької республіки – стиковий прикордонний знак “Тиса” 49 р. Ужгород.

• Документи на стик державнких кордонів СРСР, Угорщини і Румунії – стиковий прикордонний знак “Тур” – 49 р. Москва.

• Додатки і доповнення до документів редемаркації радянсько-угорського кордону та доповнення до цих документів про режим радянсько-угорського кордону (Будапешт, 3.10.51).

Особливість кордону – незалежно від природних змін, лінія державного кордону не змінюється і проходить по прямій лінії від одного прикордонного знаку до іншого. Кордони по річках, струмках проходять по водній ділянці і незалежно від змін, залишаються прямими лініями або точками вигину визначеними документами.

Українсько-румунський кордон 625 км, 400 м. На відміну від трьох попередніх складається з двох дільниць. На заході та південному заході і на півдні. На заході та південному заході від притоку Тиси на схід, потім трохи на південний схід у напрямку Чернівців через румунське місто Тарабані до кордону з Молдовою (м. Ліпкани). Південна дільниця починається біля українського міста Ренін (Ліні?) по річці Дунай у напрямку Ізмаїла до Кілійського гирла Дунаю у місті впадіння до Чорного моря. 2001р. договір з Румунією щодо встановлення українсько-румунського кордону, визначивши таким чином проблемну територію в районі острову Зміїний.

Українсько-молдовський кордон 1190 км. Починається біля молдовського міста Ліпкани, проходить далі на схід до Дністра, біля міста Могилев-Поділський далі по річці Дністер, потім повертає у напрямку міста Болград і далі до місця впадіння річки Прут в Дунай.

Морський кордон України 1959 км. 400 км. – Азовське море, 1559 – Чорне море. Починається від гирла Дунаю іде у напрямку Одеси, повертає на схід до Красно-Перекопська, обходить із заходу і півдня Крим, прямує через Керчинську протоку на північ до Азовського моря. Оскільки Азовське море розглядається як внутрішнє кордон з Росією повинен проходити по серединній лінії. Кордон України і Росії на Азовському морі не визначено.

Українсько-російський кордон – 2063 км. Кордон лише делімітований, демаркація відсутня. Основою визначення кордону стала постанова президії Центрального виконавчого комітету СРСР про врегулювання кордонів УРСР з РРФСР та БРСР. Постанова була ухвалена 16 жовтня 25 року. була визначена лінія кордону а також були внесені зміни щодо територіальної належності окремих територіальних пунктів. 26 квітня 54 р. був принятий ВР СРСР закон про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР, який мав два пункти. 1. Затвердити указ президії ВР СРСР від 19 лютого 54 р. про передачу Кримської області; 2. Внести відповідні зміни в ст. 22, 23 Конституції СРСР.

Українсько-білоруський кордон – 975 км. Від російсько-білоруського кордону від річки Сож, по річці Дніпро у напрямку впадіння Прип’яті але не доходить, потім піднімається вище на північ і на захід в напрямку міста Новарадча і далі на північний захід аж до кордону з Польщею.

Міжнародні та багатонаціональні ріки.

Серйозні проблеми щодо територіального суверенітету. На відміну від національних ріх, міжнародні річки, озера розділяють територію декількох держав або протікають через них. Термін міжнародні означає їз загальну назву але в МП сталася специфіка визначення міжнародних та багатонаціональних річок та озер. International and multinational rivers.

Особливість правового режиму: 1. Єдиний природний комплекс; 2. Входить до складу кількох д-в. 3. Використання річки може нашкодити іншим д-м. 4. Вир-во електроенергії, водосховища, лісосплав, побутові потреби, меліорація…

Прибережні держави пов’язані певними правами і обов’язками щодо використання міжнародних рік і озер.

Всі річки за географічним і правовим положенням поділяються на 4 групи:

Всі річки поділ.на 4 групи: 1. Національні (1 д-ва річка під її суверенітетом, режим встановлюється НП). 2. Міждержавні річки (терит.2-х і більше д-в, чи вона розділяє ці території ; кожна д-ва встановлює режим своєї частини, тому виони укладають міжн.д-р); 3. багатонаціональні – зацікавлені лише прибережні д-ви, не завжди мають сполученння з морем. Угода між Аргент-Уругваєм щодо річки Уругвай 46 року. + Одер, Вісла, Тиса, Дністер, Нил; 4. Міжнародні річки – вихід до моря, використов. Міжн.співтов-ом: Дунай, Рейн, Нігер, Конго…

Критерії: 1. Політичний – дві і більше д-ви. 2. Географічний – вихід в море 3. Функцйіоанльний – можливість регулярного судноплавства.

Залежно від особливостей правового режиму міжнародних річок, їхнього географічного положення міжнародні річки можна поділити на наступні групи: 1.ріки, що мають вихід до моря і використовуються для судноплавства як прибережними так і неприбережними державами (Дунай, Рейн, Конго). 2. Ріки, які не використовуються для судноплавства а тільки для промислових потреб (Колорадо, Іордан). Термін багатонаціональні і міжнародні ріки використовуються також і для визначенн прикордонних річок (Тиса, Колорадо). Підхід до використання міжнародних річок лише з точки зору їх гористості в судноплавстві втратив свою актуальність. Постало питання різноманітного ненавігаційного використання.

У 1968 р. Асоціація міжнародного права Гельсінки ухвалила документ: Гельсінські правила. Це доктрина але кодифіковано значну кількість норм, які містяться в договорах та звичаях щодо використання міжнародних річкових басейнів і визначено міжнародний річковий басейн (більш широке поняття, ніж міжнародна ріка і включає в себе як наземні так і підземні води і таким чином значно розширює правову регламентацію). Правила Гельсинки носять рекомендаційний характер але можуть розглядатися як відображення звичаєвого права.

Джерела, які існують в цьому напрямку: Договір про басейн ріки Ла-Плата 69 р.; Про співробітництво в Амазонії 78 р.; Конвенція про експлуатацію вод басейну озера Чад 64 р.; Конвенція про режим судноплавства Дунаєм 48 р.; Угода про міжнародну комісію з охорони річки Рейн від забруднення 63 р.

Статус міжнародних річок з точки зору практичного міжнародно-правового погляду ще не завершено. Річка Дніпро фактично стала міжнародною і виникла необхідність розробки угоди використання. На сьогодні діє більше 20 міжурдових та міжвідомчих угод але загальної рамкової угоди немає. Україна уклала більше сотні міжнародних угод, які встановлюють правовий режим конкретних міжнародних річок та озер, або регламентують режими використання цих річок. Але в універсальному плані немає угоди, яка б регламентувала міжнародний режим річок.

Три принципи міжнародного річкового права, які склалися, які можна визначити з аналізу великої низки договорів і звичаїв:

- Принцип суверенітету держави до тієї частини міжнародного водного басейну, яка знаходиться в межах її території;

- принцип справедливого водокористування, який забезпечує кожній прибережній державі справедливу частку при використанні міжнародного водного басейну;

- принцип неспричинення шкоди природному середовищу або інтересам іншої держави внаслідок забруднення або іншим чином при використання вод міжнародного водного басейну.

Кожна держава ipso facto (в силу того, що є прибережною) має право на прохід своїх суден. Інші держави за договорами можуть набувати свободу судноплавства у цих річках. Прибережні держави мають рівні права на використання вод у промислових та сільськогосподарській сфері.

Найбільш важливим є питання щодо будівництва гідроенергетичних споруд. Даному предмету присвячена Женевська конвенція 1923 р. про гідроенергію водних потоків. Хоча ця конвенція підписана лише 10 державами згодом її положення стали мати міжнародне значення. Всі роботи по використанню гідроенергії, що може зашкодити території іншій державі мають проводитися згідно угоді.

Кожна прибережна держава має право на розумну і справедливу частку вод.

Окремо правовий режим Дунаю. Міжнародне регулювання судноплавства по Дунаю має свою історію. 1948р. на основі мирних договорів, які оформлювали наслідки другої світової війни придунайськими державами з колишніми сателітами Німеччини в Белграді (Болгарією, Румунією, Угорщиною, СРСР, УРСРС, Чехословаччиною, Югославією) потім приєдналася Австрія.

Ст. 1 Конвенції встановила що Дунай є відкритим для торгового судноплавства всіх країн світу. сводоба судноплавства не поширюється на військові кораблі. Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських держав може здійснюватися лише за домовленістю між дунайськими державами.

Конвенція зобов’язує країни підтримувати свої ділянки у належному стані та не створювати перешкод.

Придунайська комісія (всі придунайські держав та Росія). В даний час знаходиться в Будапешті (Угорщина). Представником комісії є посол України в Угорщині.

Комісія є юридичною особою. 1. Контроль за дотриманням основних положень конвенції; 2. Забезпечення судпноплавства по Дунаю; 3. надання консультацій і рекомендацій щодо робіт по забезпеченню судноплавства.

Спеціальна річкова адміністрація створена в районі Залізного гирла. У 1985р. була прийнята декларація про співробітництво придунайських держав стосовного господарства, захист від забруднення.

Рейн на відміну від Дунаю в управлінні міжнародною річкою Рейн беруть участь ФРН, США, Канада. За своїм правовим режимом перетворюється з міжнародною річки на багатонаціональну. Виникає проблема судноплавства судів, які не належать державам членам ЄС.